Глава 9. Таємниця між двома серцями

Вечір огорнув Львів густим осіннім серпанком. Над містом повільно пливли важкі хмари, а вогники ліхтарів тремтіли у вологому повітрі, ніби боялися згаснути від першого подиху вітру.

Марія стояла біля старої оранжереї в саду бернардинського монастиря й міцно стискала краї темного плаща. Її серце билося так сильно, що здавалося, його почують навіть монастирські мури.

Вона прийшла раніше, ніж домовлялися. Кілька разів хотіла піти, переконуючи себе, що ця зустріч — помилка. Але ноги не слухалися.

Нарешті за алеєю пролунали кроки.

Андрій з'явився з-за старих каштанів, і в ту ж мить Марія зрозуміла, наскільки сильно сумувала за ним. Його темний плащ був укритий дрібними краплями дощу, а в очах світилася тривога.

— Маріє…

Він швидко підійшов ближче.

— Що сталося? Ваш лист налякав мене.

Марія опустила погляд.

— Нам не слід було зустрічатися.

— Тоді чому ви покликали мене?

Вона мовчала кілька секунд, намагаючись зібратися з думками. У прохолодному повітрі пахло мокрим листям і старими трояндовими кущами, що ще зберігали останні пелюстки осені.

— Андрію, моя мати знає про нас.

Він насупився.

— Вона сказала мені це, коли я приходив просити вашої руки.

Марія здивовано підняла очі.

— Ви справді прийшли до неї?

— Я не хотів ховатися за таємними зустрічами. Я кохаю вас і маю намір боротися за вас чесно.

Від цих слів у Марії защеміло серце. Саме тому їй було так боляче говорити те, що вона мусила сказати.

— Вона відмовила вам не через графа Жевуського.

— Я здогадався. Але причини вона не пояснила.

Марія повільно дістала зі складок плаща складений аркуш — копію старого листа Софії, яку встигла переписати перед виходом із дому.

— У наших родин є спільне минуле. І воно страшніше, ніж я могла уявити.

Андрій уважно слухав, поки вона розповідала про тітку Софію, про Владислава Орловського, про заборонене кохання, пожежу в старому маєтку та зниклі документи, через які між Левицькими й Орловськими спалахнула багаторічна ворожнеча.

Коли Марія закінчила, над садом запанувала тиша. Лише вітер шарудів листям під ногами.

Андрій довго дивився на пожовклий аркуш у своїх руках.

— Мій батько ніколи не розповідав мені про Владислава, — тихо промовив він. — Я знав лише, що в родині колись сталася трагедія, про яку не любили згадувати.

— Тепер ви розумієте, чому ми не можемо бути разом? — з болем запитала Марія. — Для моєї матері це не просто старі спогади. Вона боїться, що наша історія закінчиться так само, як історія Софії.

Андрій зробив крок ближче.

— А ви теж цього боїтеся?

Марія відчула, як на очі навертаються сльози.

— Я боюся втратити вас. Але ще більше боюся, що через мене ви дізнаєтеся правду, яка зруйнує вашу родину.

Він обережно взяв її за руки.

— Послухайте мене. Ми не відповідаємо за гріхи й помилки наших предків. Якщо між нашими родинами справді є таємниця, я хочу знати її повністю.

— А якщо правда виявиться жахливою?

— Тоді ми зустрінемо її разом.

Марія похитала головою.

— Ви не розумієте. Мати сказала, що граф Жевуський знає більше, ніж показує. Якщо він скористається цією таємницею…

В очах Андрія промайнуло щось темне й рішуче.

— Тим більше я не дозволю йому вирішувати нашу долю.

Він відпустив її руки й на мить замислився, ніби приймаючи важливе рішення.

— Завтра я поїду до батьківського маєтку під Перемишлем. Там зберігається родинний архів. Я поговорю з матір'ю й дядьком. Вони старші за мене й можуть знати правду про Владислава та Левицьких.

Марія стривожено подивилася на нього.

— Ви хочете розкопати те, що ваші родини приховували багато років?

— Так. Бо я не збираюся втрачати вас через тіні минулого.

Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася така твердість, що Марія вперше за весь вечір відчула слабку надію.

— А якщо ваші рідні будуть проти?

Андрій сумно всміхнувся.

— Тоді їм доведеться почути те саме, що я сказав вашій матері: я кохаю Марію Левицьку й маю намір просити її руки.

Сльоза скотилася по її щоці. Андрій обережно витер її пальцями.

— Не плачте.

— Я боюся, що ця боротьба зробить нас нещасними.

— Ні, Маріє. Нещасними нас зробить лише одне — якщо ми відмовимося від кохання, навіть не спробувавши його врятувати.

Вони стояли зовсім близько. Над ними тихо шуміли старі каштани, а дрібний дощ знову почав спадати на землю.

Андрій повільно нахилився й торкнувся губами її чола — ніжно, майже благоговійно.

— Довіртеся мені, — прошепотів він. — Я повернуся й дізнаюся правду.

Марія заплющила очі, запам'ятовуючи цю мить.

Та коли вони виходили з монастирського саду, жоден із них не помітив темної постаті біля кам'яної огорожі. Чоловік у чорному капелюсі уважно спостерігав за їхньою зустріччю, а коли закохані розійшлися в різні боки, повільно рушив у напрямку будинку графа Станіслава Жевуського.