Спочатку:
На сторінку книги
Глава 5. Прогулянка під золотим листям
Наступного ранку Львів прокинувся в легкому осінньому серпанку. Нічний дощ залишив на бруківці сріблясті калюжі, у яких відбивалися старовинні кам'яниці та ліхтарі. Повітря було прохолодним, пахло мокрим листям, яблуками з міського ринку й димом із камінів.
Марія майже не спала. Варто було їй заплющити очі, як перед нею знову поставав Андрій Орловський: його темно-сині очі, тепла усмішка й той хвилюючий дотик у галереї палацу. Вона намагалася переконати себе, що це лише випадкове знайомство, яке незабаром забудеться, але серце вперто не хотіло слухати голос розуму.
У їдальні пані Олена була незвично мовчазною. Лише коли служниця подала чай із липовим цвітом та медом, мати нарешті заговорила:
— Учора граф Жевуський довго розпитував про тебе.
Марія опустила ложечку в чашку.
— І що ви йому відповіли?
— Що моя донька вихована й розсудлива панянка. Саме тому я сподіваюся, що ти не даватимеш приводів для пліток.
Марія відчула приховану тривогу в материному голосі.
— Ви говорите про графа Орловського?
Пані Олена уважно подивилася на неї.
— Я говорю про те, що аристократичне товариство дуже любить чужі історії. Особливо ті, у яких молода панна занадто часто усміхається незнайомому чоловікові.
Марія більше нічого не сказала. Вона знала, що сперечатися марно. Та всередині вже народжувалося тихе бажання побачити Андрія ще раз.
Після сніданку дівчина вирішила пройтися садом. Осінь повністю вступила у свої права: троянди майже відцвіли, а клени сяяли золотом і багрянцем. Марія повільно йшла алеєю, коли біля воріт почувся стукіт кінських копит.
Старий дворецький Семен поспішив відчинити хвіртку. За кілька хвилин він уже ніс до будинку невеликий конверт із темно-зеленою печаткою.
— Панно Маріє, це для вас.
Серце здригнулося ще до того, як вона побачила почерк.
Тремтячими пальцями Марія розгорнула лист.
*«Пані Маріє,
учорашній вальс був найпрекраснішою миттю мого повернення до Львова. Якщо ваша ласка дозволить, сьогодні о п'ятій годині я чекатиму біля центрального входу до Стрийського парку. Лише кілька хвилин розмови — і я більше не проситиму нічого, що могло б скомпрометувати вас.
Андрій Орловський»*
Марія перечитала листа двічі. Вона чудово розуміла, що така зустріч без супроводу родини була необачною. Але думка про те, що вона може більше ніколи його не побачити, здавалася ще нестерпнішою.
Увесь день минув у тривожному очікуванні. Коли годинник пробив четверту, Марія сказала матері, що хоче помолитися в каплиці при соборі Святого Юра. Пані Олена не заперечувала.
За пів години екіпаж зупинився неподалік Стрийського парку. Марія попросила візника зачекати й повільно пішла алеєю, де шаруділо опале листя.
Парк був надзвичайно гарний. Високі каштани схилялися над доріжками, ліхтарі тільки починали запалюватися, а в повітрі стояв запах сирої землі та осіннього вечора.
Андрій чекав біля старого фонтану. Побачивши Марію, він зробив кілька кроків назустріч.
— Я вже боявся, що ви не прийдете.
— Я теж боялася, що прийду, — тихо відповіла вона.
Він усміхнувся, і ця усмішка одразу розвіяла частину її тривоги.
Вони рушили алеєю, де вітер кружляв золоті листки навколо їхніх ніг. Деякий час обоє мовчали, ніби боялися зруйнувати чарівність цієї зустрічі.
— Ви любите осінь? — нарешті запитав Андрій.
— Раніше мені здавалося, що це сумна пора. Усе в'яне, усе прощається з літом.
— А тепер?
Марія зупинилася й подивилася на дерева, що палали золотом у променях призахідного сонця.
— Тепер мені здається, що восени все стає справжнім. Ніби природа більше не приховує своїх почуттів.
Андрій уважно дивився на неї.
— Ви говорите так, наче читаєте поезію.
— А ви слухаєте так, ніби кожне слово для вас важливе.
Він тихо засміявся.
Незабаром вони дійшли до невеликого павільйону, де продавали гарячий чай для відвідувачів парку. Андрій замовив дві чашки яблучного чаю з корицею та медом.
Теплий аромат огорнув їх, і Марія мимоволі всміхнулася.
— Ось справжній смак львівської осені, — сказав Андрій, простягаючи їй чашку.
Вони сіли на лаву біля озера. На темній воді тремтіли відблиски ліхтарів, а десь удалині лунав сміх дітей.
— Розкажіть мені про Відень, — попросила Марія.
Андрій на мить замислився.
— Це прекрасне місто. Там багато музики, театрів, розкішних палаців. Але знаєте, чого мені там бракувало найбільше?
— Чого?
— Відчуття дому.
Його голос став тихішим.
— Мій батько помер два роки тому. Після цього я зрозумів, що більше не хочу жити серед чужих людей і чужих спогадів.
Марія співчутливо подивилася на нього.
— Мені шкода.
— А вам? Чого хочете ви, Маріє? Не того, чого очікує родина чи товариство, а саме ви.
Запитання застало її зненацька. Ніхто ніколи не цікавився її власними мріями.
Вона довго мовчала, а потім тихо промовила:
— Я хочу прокидатися поруч із людиною, яку любитиму. Хочу, щоб у моєму домі було тепло не від камінів чи коштовностей, а від щирості. І ще... хочу, щоб мене бачили не як вигідну наречену, а як людину.
Андрій обережно накрив її руку своєю.
— Саме такою я вас і бачу.
Марія відчула, як завмирає подих. Його долоня була теплою, а погляд — таким щирим, що їй раптом захотілося повірити кожному слову.
Та цієї миті неподалік почувся скрип коліс. Дорогою повільно проїжджав чорний екіпаж. Коли він наблизився до ліхтаря, Марія впізнала герб Жевуських на дверцятах.
Вона різко відсмикнула руку.
— Це екіпаж графа Станіслава!
Андрій насупився.
— Ви боїтеся його?
— Я боюся не його, а того, що він може розповісти. Якщо нас побачать разом...
Екіпаж повільно проїхав повз парк і зник за поворотом, але тривога вже оселилася в серці Марії.
— Вам потрібно повертатися додому, — тихо сказав Андрій.
Вона кивнула, хоча їй зовсім не хотілося прощатися.
Біля виходу з парку вони зупинилися. Вечірнє повітря стало холоднішим, і перші дрібні краплини дощу торкнулися землі.
— Дякую вам за цей вечір, — прошепотіла Марія.
— Ні, це я маю дякувати. Ви подарували мені більше, ніж прогулянку. Ви подарували надію.
Вона підвела на нього очі.
— На що?
Андрій зробив крок ближче.
— На те, що іноді доля все ж дозволяє двом людям зустрітися в потрібний час.
Він не наважився поцілувати її. Лише легенько торкнувся кінчиків її пальців і схилив голову.
Марія сіла в екіпаж, але навіть коли коні рушили, вона ще довго озиралася назад. Андрій стояв під ліхтарем серед золотого листя й дивився їй услід.
Вона ще не знала, що ця прогулянка стане початком почуття, яке вже неможливо буде зупинити. А в темному екіпажі, що зник за рогом вулиці, граф Станіслав Жевуський справді встиг помітити їх разом.
