Спочатку:
На сторінку книги
Глава 24. Поки ти поруч
Залізні двері за їхніми спинами з гуркотом зачинилися.
Марія здригнулася й мимоволі притиснулася до Андрія.
Вузький підземний коридор знову огорнула темрява. Лише слабкий вогник лампи в руках Станіслава освітлював кам'яні стіни.
Десь попереду почувся тихий сміх.
— Тепер ніхто звідси не вийде, доки я не отримаю скриньку.
Марія відчула, як Андрій міцніше стиснув її руку.
— Не відходь від мене, — тихо сказав він.
— Я й не збиралася.
Вона намагалася говорити спокійно, але голос видавав страх.
Андрій повернувся до неї.
— Маріє, подивися на мене.
Вона підняла очі.
У напівтемряві його обличчя здавалося особливо серйозним.
— Ти боїшся?
Марія ледь усміхнулася.
— Дуже.
— Я теж.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Ти?
— Так.
— Я думала, ти ніколи нічого не боїшся.
Андрій тихо видихнув.
— Я боюся втратити тебе.
Марія завмерла.
Навколо них залишалися холодні камені, темрява й невідомий ворог, але в цю мить вона чула тільки його голос.
— Андрію…
— Я серйозно, — прошепотів він. — Коли ми зайшли сюди, я зрозумів, що можу втратити тебе за одну мить. І вперше в житті мені стало страшніше за власне життя.
Марія опустила погляд.
— Ти не мусиш мене захищати від усього.
— Мушу.
— Чому?
Андрій усміхнувся.
— Бо люблю тебе.
Марія підняла голову.
Він сказав це просто.
Без красивих слів.
Без обіцянок, які могли розбитися об реальність.
Просто сказав правду.
— Скажи ще раз, — попросила вона ледве чутно.
Андрій наблизився.
— Я люблю тебе, Маріє.
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Тоді я теж скажу.
Вона поклала долоню йому на груди.
— Я люблю тебе.
На мить вони забули про все.
Про старі таємниці.
Про Жевуського.
Про людину з чорним перснем.
Про небезпеку.
Залишилися тільки вони двоє.
Андрій обережно торкнувся її обличчя.
— Я так довго боявся це сказати.
— Чому?
— Бо не знав, чи ти відчуваєш те саме.
Марія тихо засміялася.
— Невже ти не помічав?
— Помічав.
— Тоді?
— Хотів почути від тебе.
Вона піднялася навшпиньки й поцілувала його.
Це був короткий, ніжний поцілунок.
Але для них він означав більше, ніж будь-які слова.
Коли вони відсторонилися, Марія прошепотіла:
— Тепер знаєш.
— Тепер знаю.
— І що робитимеш?
— Виведу тебе звідси.
Вона усміхнулася.
— Разом.
— Разом.
---
— Якщо ви закінчили зізнаватися одне одному в коханні, — раптом сухо промовив Станіслав, — нам варто подумати, як вибратися.
Марія почервоніла.
Андрій подивився на графа.
— Ви могли б трохи помовчати.
— Я мовчав двадцять три роки. Повірте, більше не хочу.
Софія тихо усміхнулася.
— Принаймні в цій історії нарешті з'явилося щось хороше.
Але раптом із темряви знову почувся голос:
— Я радий за вас.
Андрій одразу став серйозним.
— Покажися!
Кілька секунд було тихо.
Потім у кінці коридору з'явився чоловік.
Темне пальто.
Чорні рукавички.
І той самий перстень із чорним каменем.
Марія відчула, як Андрій став перед нею.
Чоловік усміхнувся.
— Я не хочу завдати вам шкоди.
— Тоді відчини двері, — відповів Андрій.
— Не можу.
— Чому?
— Бо скринька потрібна мені.
Станіслав зробив крок уперед.
— Ти не отримаєш її.
Чоловік подивився на нього.
— Ви все ще думаєте, що можете зупинити те, що почалося двадцять три роки тому?
— Цього разу можу.
— Ні.
Він підняв руку.
За кілька секунд десь над ними почувся глухий удар.
Пил посипався зі стелі.
Марія здригнулася.
Андрій обійняв її.
— Усе добре.
— Ти впевнений?
— Поки я поруч — так.
Вона подивилася йому в очі.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Таємничий чоловік спостерігав за ними.
Його обличчя раптом стало серйозним.
— Кохання.
Він тихо засміявся.
— Саме через нього люди завжди стають слабкими.
Андрій відповів:
— Ні. Через кохання вони знаходять сили.
Чоловік нічого не сказав.
Станіслав тим часом уважно дивився на стіну.
— Зачекайте.
Він підійшов до старого каменю.
— Тут щось є.
Софія наблизилася.
— Де?
Станіслав провів пальцями по кладці.
— Ось.
Він натиснув на невеликий виступ.
Камінь просів.
Десь усередині стіни почувся механічний звук.
Чоловік із чорним перснем різко повернувся.
— Не смійте!
Але було пізно.
Частина стіни відсунулася.
За нею відкрилася маленька ніша.
У ній лежала стара металева скринька.
Марія затамувала подих.
— Ось вона…
Чоловік зробив крок уперед.
Андрій перегородив йому шлях.
— Не рухайся.
— Відійди.
— Ні.
— Ти не розумієш, з ким маєш справу.
— Можливо.
Андрій міцніше стиснув руку Марії.
— Але я знаю одне: ти не торкнешся її.
Марія подивилася на нього.
У її серці більше не було того страху, який вона відчувала хвилину тому.
Тепер там було щось інше.
Віра.
Віра в нього.
У них.
У те, що навіть після двадцяти трьох років брехні правда нарешті знайде дорогу назовні.
Станіслав дістав скриньку.
— Відкриємо її?
Софія кивнула.
Але в ту саму мить чоловік із чорним перснем дістав із кишені пістолет.
— Ні.
Марія здригнулася.
Андрій повернувся до неї.
— Назад!
Пролунав постріл.
Куля вдарилася в кам'яну стіну.
Усі кинулися в різні боки.
Лампа впала на підлогу й згасла.
Темрява поглинула підземелля.
— Маріє!
— Андрію!
Вони шукали одне одного руками.
Нарешті Марія відчула його долоню.
Андрій притягнув її до себе.
— Я тут.
Вона обійняла його.
— Я знала.
— Що?
— Що ти мене знайдеш.
Він торкнувся губами її чола.
— Завжди.
Десь попереду пролунали кроки.
Потім голос Станіслава:
— Він утік!
Софія запалила сірник.
Слабке світло знову розігнало темряву.
Але скриньки вже не було.
Марія подивилася на порожні руки графа.
— Він забрав її?
Станіслав похитав головою.
— Ні.
— Тоді де вона?
Усі озирнулися.
На кам'яній підлозі лежав лише старий золотий медальйон.
Той самий, який Марія бачила в батьковій скриньці.
Вона підняла його.
На звороті тепер було видно напис, якого раніше ніхто не помітив:
«Правда захована там, де почалося ваше кохання».
Марія подивилася на Андрія.
— Що це означає?
Він мовчав.
А потім раптом усміхнувся.
— Здається, я знаю.
— Де?
Андрій взяв її за руку.
— У місці, де ми вперше зустрілися.
Марія завмерла.
Вони обоє зрозуміли одне й те саме.
Старий маєток.
Їхня перша зустріч.
Їхня перша розмова.
І, можливо, саме там на них чекала остання частина таємниці.
Марія притулилася до Андрія.
— Тоді ходімо.
Він поцілував її в чоло.
— Тільки тепер я точно не відпущу твоєї руки.
— І я твоєї.
Вони рушили до виходу.
Не знаючи, що попереду на них чекатиме найбільша правда.
Але тепер Марія вже не боялася.
Бо знала:
поки поруч Андрій,
жодна таємниця не зможе розлучити їх.
