Спочатку:
На сторінку книги
Глава 25. Там, де почалося кохання
Ніч огорнула Львів густою темрявою.
Сніг повільно падав на старі кам'яні вулиці, вкриваючи дахи будинків білим покривалом. Ліхтарі тремтіли від вітру, а холодне повітря пахло зимою.
Карета поверталася до міста.
Марія сиділа поруч з Андрієм і мовчала.
Вона дивилася у вікно, але майже не бачила нічного Львова.
У голові знову й знову звучали слова, написані на медальйоні.
«Правда захована там, де почалося ваше кохання».
Андрій тримав її руку.
Пальці перепліталися.
— Про що думаєш? — запитав він.
Марія повернулася до нього.
— Про нас.
— Це добре чи погано?
Вона усміхнулася.
— Поки що добре.
— А «поки що» мене лякає.
Марія тихо засміялася.
— Ти сьогодні став дуже серйозним.
— Після того, як у нас стріляли, маю право.
Вона на мить замовкла.
— Андрію…
— Що?
— А якби ти не встиг?
Він зрозумів, про що вона.
— Не думай про це.
— Але я думаю.
Марія опустила очі.
— Коли пролунало те постріл, я зрозуміла, що найбільше боюся не смерті.
— А чого?
— Втратити тебе.
Андрій підняв її руку до губ і поцілував пальці.
— Тоді ми обоє боїмося одного.
— І що нам із цим робити?
— Жити.
— Разом?
— Якщо ти дозволиш.
Марія подивилася йому просто в очі.
— Я вже дозволила.
Він усміхнувся.
— Тоді вирішено.
---
Через кілька хвилин карета зупинилася.
Андрій вийшов першим і подав Марії руку.
Вона озирнулася.
Перед ними стояв невеликий старий будинок.
Саме тут вони зустрілися вперше.
Тоді Марія навіть не могла уявити, що незнайомий молодий чоловік стане для неї найдорожчою людиною.
— Невже все почалося саме тут? — тихо запитала вона.
— Так.
— Пам'ятаєш той день?
Андрій усміхнувся.
— Пам'ятаю кожну деталь.
— Навіть те, як я на тебе накричала?
— Особливо це.
— Я була налякана.
— А я подумав, що ти найвпертіша жінка у Львові.
Марія засміялася.
— І все одно закохався.
— Саме тому.
Вони зайшли всередину.
Будинок давно стояв порожнім.
На підлозі лежав пил, дерев'яні сходи скрипіли, а на стінах залишилися сліди старої фарби.
Марія повільно пройшла до кімнати, де колись уперше побачила Андрія.
— Тут.
Вона торкнулася старого підвіконня.
— Я тоді стояла саме тут.
— А я зайшов через ті двері.
Андрій показав на протилежний бік кімнати.
Марія усміхнулася.
— Дивно.
— Що?
— Ми тоді ще нічого не знали одне про одного.
— А тепер я не уявляю свого життя без тебе.
Марія підійшла до нього.
— Ти завжди знаєш, що сказати.
— Тільки з тобою.
Він обережно обійняв її.
На кілька секунд вони забули про пошуки.
Марія поклала голову йому на груди.
— Я хочу, щоб після всього цього ми просто жили.
— Будемо.
— Без погоні?
— Постараємося.
— Без таємниць?
Андрій замовк.
— Це вже складніше.
Вона підняла голову.
— Але ми впораємося.
— Разом.
Вони поцілувалися.
Ніжно.
Спокійно.
Без страху.
Та раптом десь унизу почувся глухий звук.
Марія відсторонилася.
— Ти чув?
— Так.
Вони одночасно подивилися на підлогу.
Звук повторився.
Наче хтось ударив по дереву.
Андрій узяв лампу.
— Залишайся тут.
— Ні.
— Маріє…
— Ми вже домовилися. Разом.
Він усміхнувся.
— Добре.
Вони спустилися до підвалу.
Там було холодно.
Стіни вкривала волога.
Але біля дальньої стіни Марія помітила щось дивне.
— Андрію.
— Що?
Вона показала на кам'яну кладку.
Один камінь відрізнявся від інших.
На ньому був вирізьблений той самий герб, що й на медальйоні її батька.
Андрій підійшов ближче.
— Ось воно.
Він натиснув на камінь.
Нічого.
Марія зняла медальйон із шиї.
Піднесла його до герба.
Метал клацнув.
Стіна здригнулася.
Частина кладки відсунулася.
За нею відкрилася невелика схованка.
Усередині лежав конверт.
Марія дістала його.
На ньому був напис:
«Моїй доньці Марії. Коли вона буде готова дізнатися правду».
Її руки затремтіли.
— Це від батька.
Андрій обережно поклав руку їй на плече.
— Відкрий.
Марія розірвала конверт.
Всередині був лист.
Вона почала читати.
«Маріє.
Якщо ти знайшла цей лист, значить, минуло багато років.
Можливо, мене вже немає.
Можливо, ти ненавидиш мене за те, що я залишив після себе стільки запитань.
Але я робив це заради тебе.
Того дня, коли загинув Владислав, я дізнався правду.
Він не був зрадником.
Зрадник сидів серед нас.
Я знав його ім'я.
Але назвати його не міг.
Бо він погрожував тобі».
Марія перестала читати.
— Мені?
Андрій кивнув.
— Читай далі.
Вона продовжила.
«Я домовився з Владиславом про його втечу.
Софія мала зникнути разом із ним.
А Станіслав погодився допомогти.
Але хтось почув нашу розмову.
Саме після цього все пішло не за планом.
Владислава оголосили мертвим.
Софію змусили втекти.
А я залишився мовчати.
Не тому, що був боягузом.
А тому, що мені сказали: якщо я заговорю, першою постраждає моя донька.
Маріє, пробач мені.
Твій батько».
По щоках Марії покотилися сльози.
Вона притиснула лист до грудей.
— Він боявся за мене.
Андрій обійняв її.
— Він любив тебе.
— Я стільки років думала, що він просто залишив нам самі таємниці.
— Тепер ти знаєш чому.
Марія заплакала.
Андрій гладив її волосся.
— Поплач.
— Я не хочу бути слабкою.
— Ти не слабка.
— Тоді чому плачу?
— Бо ти нарешті дозволила собі сумувати за батьком.
Вона підняла очі.
— Якби він був зараз живий…
— Він би пишався тобою.
Марія притулилася до нього.
— Дякую.
— За що?
— За те, що ти поруч.
Андрій поцілував її у волосся.
— Я нікуди не піду.
Раптом лист випав із рук Марії.
На підлозі він розгорнувся.
Андрій помітив ще один рядок.
— Маріє…
Вона нахилилася.
Внизу було написано:
«І якщо ти читаєш це, значить, людина з чорним перснем уже знає, де ти».
Марія зблідла.
— Він знає?
Андрій підняв голову.
Десь нагорі скрипнули двері.
Хтось увійшов до будинку.
Марія прошепотіла:
— Ми не самі.
Андрій загасив лампу.
Вони завмерли.
Кроки повільно наближалися до сходів.
Один.
Другий.
Третій.
А потім почувся чоловічий голос:
— Маріє…
Вона впізнала цей голос.
Її серце завмерло.
— Ні…
Андрій подивився на неї.
— Ти знаєш його?
Марія не могла відповісти.
Кроки наближалися.
Із темряви з'явилася постать.
Чоловік повільно зняв капелюха.
Світло місяця впало на його обличчя.
Сиве волосся.
Втомлені очі.
Знайомі риси.
Марія прикрила рот рукою.
— Батьку?..
Чоловік подивився на неї.
Його очі наповнилися сльозами.
— Доню…
Марія не могла поворухнутися.
Андрій завмер поруч.
Софія, яка саме увійшла до підвалу, побачила чоловіка й випустила лампу з рук.
Вона прошепотіла:
— Владислав…
Чоловік зробив крок уперед.
— Я повернувся.
Марія плакала, не вірячи власним очам.
Двадцять три роки.
Двадцять три роки вона вважала його мертвим.
А він стояв перед нею.
Живий.
Але замість радості на його обличчі була тривога.
— Нам треба негайно йти, — сказав Владислав.
— Чому? — запитав Андрій.
Владислав подивився на нього.
— Бо той, хто переслідує вас, уже знає все.
Він перевів погляд на Марію.
— І цього разу він прийде не за скринькою.
— А за ким? — прошепотіла вона.
Владислав відповів:
— За тобою.
