Спочатку:
На сторінку книги
Глава 7. Таємниця під старим портретом
У кімнаті панувала важка тиша. За вікном тихо шумів осінній вітер, а дощові краплини повільно ковзали шибками, ніби сама природа співчувала тому, що зараз мала почути Марія.
Пані Олена стояла біля каміна, стискаючи в руках хустинку. Її обличчя було блідим, а в очах читалася втома, яку донька помічала дедалі частіше останніми роками.
— Матусю, — несміливо озвалася Марія, — що сказав граф Орловський?
Пані Олена повільно повернулася до неї.
— Він просив твоєї руки.
Марія затамувала подих. На мить їй здалося, що серце перестало битися. У грудях спалахнула така сильна радість, що вона ледве стримала усмішку.
— І… що ви відповіли?
Мати опустила очі.
— Я відмовила йому.
Світ ніби завмер.
— Відмовили? Але чому?
— Тому що так буде краще для тебе.
Марія зробила крок уперед.
— Ні, матусю. Це не відповідь. Ви знаєте, що я…
Вона не договорила, але пані Олена й без того зрозуміла все. Її погляд став ще сумнішим.
— Саме тому я мушу це зупинити зараз, поки не пізно.
— Ви боїтеся графа Жевуського?
— Справа не в ньому.
Марія здивовано завмерла.
Пані Олена кілька секунд мовчала, ніби боролася сама із собою. Потім повільно підійшла до старої шафи, відчинила нижню шухляду й дістала невелику дерев'яну скриньку. Вона була потемніла від часу, а на кришці виднівся стертий родинний герб Левицьких.
— Є речі, про які я мовчала багато років, — тихо промовила мати. — Я присягнулася ніколи не відкривати цю таємницю навіть тобі.
Вона поставила скриньку на стіл і повільно відкрила її. Усередині лежали пожовклі листи, стара срібна брошка у формі троянди та мініатюрний портрет молодої жінки.
Марія придивилася до портрета й здивовано прошепотіла:
— Вона схожа на мене…
— Це твоя тітка Софія, моя старша сестра.
Марія ніколи не чула про неї. У родині про це ім'я не згадували.
— Що з нею сталося?
Пані Олена заплющила очі.
— Вона покохала чоловіка, якого її родина вважала неприйнятним. Його звали Владислав Орловський.
Марія відчула, як по спині пробіг холод.
— Орловський?..
— Так. Він був рідним братом батька Андрія.
У кімнаті стало моторошно тихо.
— Їхнє кохання було забороненим, — продовжила мати. — Наш дід категорично заборонив цей шлюб, бо родини Левицьких та Орловських ворогували через старий спадковий спір. Софія хотіла втекти з Владиславом до Відня.
Голос пані Олени затремтів.
— Але в ніч перед втечею сталася пожежа в старому маєтку Орловських. Владислав загинув, а Софію знайшли непритомною біля згорілого будинку. Після того вона тяжко захворіла й померла через кілька місяців.
Марія слухала, не вірячи почутому.
— І ви думаєте, що це може повторитися?
— Я знаю лише одне: кохання між нашими родинами вже одного разу принесло смерть і нещастя. Після похорону Софії батько наказав знищити всі згадки про неї. Відтоді ім'я Орловських стало для нашої сім'ї прокляттям.
Марія повільно опустилася на стілець.
— Але Андрій не винен у тому, що сталося багато років тому.
— Можливо, не винен. Та є ще дещо, про що він, імовірно, навіть не здогадується.
Пані Олена дістала зі скриньки один із листів і простягнула його доньці. Почерк був нерівний, ніби написаний тремтячою рукою.
— Це останній лист Софії. Вона писала, що в пожежі загинув не лише Владислав. Разом із ним зникли документи, які могли довести, що частина земель Левицьких незаконно перейшла до Орловських. Через це між родинами почалася справжня ненависть.
Марія відчула, як у грудях стискається серце.
— То ви боїтеся, що родина Андрія дізнається правду?
— Я боюся, що правда зруйнує тебе. Якщо спливе ця історія, суспільство скаже, що донька Левицьких знову хоче пов'язати свою долю з родом, який колись приніс нашій сім'ї горе. А граф Жевуський… він знає набагато більше, ніж показує.
— Що саме?
Пані Олена різко відвела погляд.
— Цього я поки що не можу тобі сказати.
Марія підвелася, стримуючи сльози.
— Ви просите мене відмовитися від людини, яку я кохаю, через таємниці минулого?
— Я прошу тебе не повторювати долю Софії.
Мати підійшла до неї й обережно торкнулася її щоки.
— Повір, доню, іноді любові недостатньо, щоб перемогти те, що приховує минуле.
Марія мовчки дивилася на портрет молодої жінки, такої схожої на неї саму. У її очах застигли сум і нездійсненна надія.
Тієї ночі Марія довго сиділа біля свічки, стискаючи в руках лист Софії. Осінній вітер бився у вікна, а в її серці вперше народився справжній страх. Та навіть тепер, знаючи про стару родинну трагедію, вона не могла змусити себе перестати думати про Андрія Орловського.
