Раді Вас бачити!

Глава 6. Рішення Андрія

Ніч опустилася на Львів тихо й непомітно. Дощ уже вщух, залишивши на бруківці блискучі відблиски ліхтарів. У вікнах кам'яниць ще жевріло світло, а над старим містом стояв той особливий осінній спокій, у якому навіть найменший шепіт здавався надто гучним.

Андрій Орловський не міг заснути.

Він стояв біля вікна свого будинку на вулиці Коперника й дивився на мокрі дахи Львова. У каміні тихо потріскували дрова, але тепло кімнати не могло заспокоїти думок, що невпинно поверталися до Марії.

Її усмішка в Стрийському парку, її тихий голос, запах яблучного чаю з корицею — усе це переслідувало його так, ніби вони були знайомі не кілька днів, а ціле життя.

Він добре розумів: те, що сталося між ними, уже давно перестало бути невинним захопленням.

— Ви зовсім втратили спокій, пане графе, — почувся позаду голос його старого камердинера Якуба, який заніс до кабінету свічник. — У Відні ви не ходили ночами від вікна до каміна.

Андрій усміхнувся лише куточком вуст.

— У Відні я не зустрічав Марію Левицьку.

Якуб поставив свічник на стіл і уважно подивився на господаря.

— То все серйозно?

Андрій мовчав кілька секунд.

— Серйозніше, ніж мало б бути.

Він сів у крісло й провів рукою по волоссю.

— Я знаю, що її родина має домовленість із Жевуським. Якщо я продовжу бачитися з Марією потайки, це лише зашкодить їй. Плітки знищать її репутацію швидше, ніж будь-який ворог.

— Тоді навіщо мучити себе?

Андрій підвів очі.

— Бо я не хочу відмовлятися від неї.

У кімнаті запала тиша. Лише годинник на стіні рівномірно відраховував хвилини.

Якуб повільно кивнув.

— Якщо чоловік справді кохає жінку, він має прийти до її родини з відкритим серцем, а не ховатися в парках і галереях.

Ці слова влучили просто в думки Андрія. Саме про це він думав увесь вечір, але боявся вимовити вголос.

Він підвівся й підійшов до письмового столу. На ньому лежав маленький золотий листок, який він непомітно підняв у Стрийському парку після того, як Марія поїхала. Андрій узяв його до рук і тихо промовив:

— Я ризикну.

Наступного ранку він прокинувся з чітким рішенням.

Осіннє сонце пробивалося крізь хмари, коли Андрій наказав подати екіпаж. Якуб допоміг йому одягнути темно-сірий сюртук і зав'язати краватку.

— Ви їдете до Левицьких? — запитав камердинер.

— Так. Я хочу поговорити з пані Оленою.

— А якщо вона відмовить?

Андрій на мить замислився.

— Тоді принаймні Марія знатиме, що я боровся за неї чесно.

Карета повільно котилася львівськими вулицями. Андрій дивився на місто, яке ще кілька тижнів тому здавалося йому лише місцем повернення, а тепер стало містом, де залишилося його серце.

Біля будинку Левицьких він відчув незвичне хвилювання. Йому доводилося вести складні ділові переговори, спілкуватися з міністрами та впливовими людьми у Відні, але зараз руки ледь помітно тремтіли.

Двері відчинив дворецький Семен.

— Граф Андрій Орловський бажає бачити пані Олену Левицьку, — спокійно промовив Андрій.

За кілька хвилин його запросили до вітальні.

Пані Олена сиділа біля каміна з вишивкою в руках. Побачивши гостя, вона підвелася й чемно вклонилася.

— Графе Орловський. Не очікувала бачити вас так рано.

— Перепрошую за несподіваний візит, пані Олено. Але справа, з якою я прийшов, не дозволяла мені чекати.

Вона запросила його сісти.

Андрій помітив, що в її погляді з'явилася настороженість. Можливо, материнське серце вже здогадувалося про причину цього візиту.

— Я вас слухаю, графе.

Андрій на мить стиснув пальці, збираючись із думками.

— Пані Олено, я знаю, що знайомий із вашою донькою зовсім недовго. Можливо, мої слова здадуться вам надто поспішними. Але я не хочу чинити негідно щодо Марії.

Пані Олена повільно відклала вишивку.

— Продовжуйте.

— Я маю серйозні наміри щодо вашої доньки. І якщо ви дасте мені дозвіл, я хотів би просити її руки.

У кімнаті стало так тихо, що було чути потріскування дров у каміні.

Пані Олена довго дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, наскільки щирими є його слова.

— Ви усвідомлюєте, що Марія вже має прихильність графа Жевуського?

— Усвідомлюю. Але я також знаю, що прихильність — це ще не кохання.

— А ви певні, що кохаєте її?

Андрій відповів без вагань:

— Так.

Пані Олена опустила погляд.

— Ви ставите мене в дуже складне становище, графе Орловський. Наш рід переживає непрості часи. Жевуський може забезпечити Марії безпечне майбутнє.

— Я не менш спроможний подбати про неї, — твердо сказав Андрій. — Але справа не лише в статках. Я хочу, щоб вона була щасливою.

Мати Марії підвелася й підійшла до вікна. За ним повільно кружляло осіннє листя.

— Ви дуже сміливий чоловік, графе Орловський. Або дуже закоханий.

— Мабуть, і те, й інше.

На її вустах промайнула ледь помітна усмішка, але очі залишалися сумними.

— Я не дам вам відповіді сьогодні. Мені потрібно подумати й поговорити з Марією.

Андрій підвівся.

— Я розумію. І вдячний уже за те, що ви вислухали мене.

Коли він попрощався й вийшов із будинку, серце все ще билося тривожно. Він не знав, якою буде відповідь пані Олени. Але вперше відчув, що їхнє кохання перестало бути лише таємною мрією.

Того ж вечора Марія повернулася до своєї кімнати й побачила матір, яка чекала на неї біля вікна.

— Доню, — тихо сказала пані Олена, — сьогодні в нас був гість.

Марія відчула, як серце раптом завмерло.

— Хто?

Мати уважно подивилася їй у вічі.

— Граф Андрій Орловський. І він прийшов не для світської розмови.

Марія зблідла, а пальці мимоволі стиснули край сукні.

Вона ще не знала, що саме вирішить мати. Але тепер їхнє почуття вже неможливо було сховати за випадковими поглядами, вальсами чи осінніми прогулянками.