Раді Вас бачити!

РОЗДІЛ 33

Сюзанна

Я не могла повернутися на роботу. Не тоді, коли знаходилася на грані нервового зриву. Тож написала містеру Фінчеру, що візьму вихідний. А, можливо, навіть кілька. Звісно, він буде дуже незадоволений. Та наразі в мене були набагато серйозніші проблеми.

Де ж у біса та Еліс? Чому змушує мене нервуватися? Якби вона просто відповіла на мій дзвінок…

А що, як подруга не мала такої можливості? Саме це й лякало мене найбільше. Те, що Еліс справді може виявитися жертвою тієї аварії.

Я крокувала гамірною сірою вулицею, нервово кусаючи губу. Надія була лише на поліцію. Я сподівалася, що невдовзі вони все зʼясують. Хоч що б не сталося насправді.

Я знову набрала номер Еліс. І знову лише монотонні гудки. Жодної відповіді. Тож я залишила вже десяте повідомлення з проханням перетелефонувати і сховала телефон до кишені.

Якщо поліція нічого не зробить, я сама візьмуся за справу. Навіть якщо гадки не мала, з чого почати. Я не можу кинути подругу в біді. Не змогла б пробачити собі такий вчинок.

Люди навколо мене усміхалися і гомоніли, ні про що не турбуючись. Ця легкість і радість мене дратували. Я ж бо з самого ранку була наче на голках.

Надворі поступово сутеніло. Я прямувала додому, бажаючи прийняти гарячу ванну і повечеряти разом з чоловіком та донькою. Можливо, вони б мене заспокоїли. Змусили відволіктися від навʼязливого почуття тривоги.

Коли я переступила поріг будинку, була сьома вечора. Ніч огорнула місто в свої обійми і разом з тим пробудила у мені найтемніші думки. Я зняла пальто і попрямувала до вітальні. Там на великому мʼякому дивані вже сиділи Річард та Стефані. Вони почули мої кроки і обернулися.

—Люба, ти сьогодні рано, — занепокоєно мовив Річард. — Щось сталося на роботі?

Я мовчала, не в змозі промовити ні слова. Стояла, наче статуя, і дивилася в очі чоловіка, якого любила понад усе на світі.

—Що таке, мамо? — насторожено запитала Стефані. Їй було всього вісім, але вона вже розуміла більше, ніж мала б.

—Все гаразд, Стеф. Іди до себе в кімнату. Я скоро приготую вечерю і тоді ми разом поїмо, добре? — тихо мовила я.

—Гаразд, — кивнула донька і поспішила на другий поверх.

А тоді я не витримала і заплакала. Випустила сльози, які постійно просилися на волю. Річард здивовано вскочив з дивану і підійшов до мене.

—Що трапилося, Сюзанно? Чому ти плачеш ? — пробелькотів він.

Я голосно схлипнула і спробувала пояснити.

—Ти, мабуть, чув про аварію. Я боюся, що це могла бути моя подруга Еліс. Вона не відповідає на мої дзвінки і взагалі не виходить на звʼязок. А та машина… Я впевнена, що це її машина. Невідомо, де вона зараз. А я боюся, Річе. Дуже боюся. Ти ж знаєш, у мене й так мало друзів. Я не можу її втратити.

Чоловік обійняв мене і заспокійливо провів рукою по волоссю.

—Все буде гаразд, люба. Не накручуй себе. Ще нічого не відомо. Я впевнений, з твоєю подругою все буде добре, — прошепотів він.

—Я дуже хочу в це вірити, — знову схлипнула я.

Річард взяв мене за руку і посадив на диван. Я поклала голову йому на плече, відчуваючи приємне тепло. Але тривога не зникала. Вона засіла глибоко в мені й не відпускала ні на мить.

Чоловік увімкнув телевізор і кімнатою полинув голос жінки з новин. Кляті новини.  На сьогодні з мене вже вистачило.

Я хотіла попросити Річарда перемкнути канал, та щось змусило мене передумати. Я вслухалася в слова жінки і відчула, як жах потрохи огортає моє нутро.

—Сьогодні близько шостої години біля закинутого складу, що на вулиці Чарльс-Стріт, було знайдено покинутий автомобіль — червону «Тойоту Камрі». Усередині виявили мертву жінку з перерізаними венами. Згідно з наданою поліцією інформацією, це власниця автомобіля — двадцятивосьми річна Клер Маршалл.