Раді Вас бачити!

РОЗДІЛ 19

Сюзанна

За 6 днів до цього

Улюблена ранкова кава з вершками не допомогла мені заспокоїти нерви. Від Еліс не було жодних новин. Вона не зайшла до мене вчора після розмови з Маркусом Фінчером. Не подзвонила. І навіть не надіслала жодного повідомлення. Щось точно мало статися.

А може, я просто себе накручувала. Можливо, Еліс забула або була надто зайнята справами. Якби її звільнили, я б дізналася першою. Подруга б неодмінно мені розповіла. Хіба що вона була надто засмучена і бажала побути наодинці з собою. А якщо справді трапилося щось погане?

Що в біса з моїми думками?

Я швидко крокувала до офісу, намагаючись тримати себе в руках. Невдовзі я про все запитаю у боса. Або ж у самої Еліс, якщо вона, звісно, прийшла. Що б не сталося, я її підтримаю.

Ліфт рухався як ніколи повільно. Я споглядала зміну цифр на екрані і нервово потирала спітнілі долоні. Страх, ніби камінь, здавлював груди. Звідки зʼявилося це лихе передчуття?

Майже вилетівши з ліфту, я попрямувала до кабінету містера Фінчера, голосно стукаючи підборами. Навкруги не було жодної живої душі, окрім Девіда Кларка, який крокував коридором зі стосом документів у руках.

—Доброго ранку, Сюзанно, — кивнув чоловік, кинувши на мене байдужий погляд.

Я проігнорувала колегу, промайнувши повз нього, здавалося, зі швидкістю спорткару. Біля кабінету боса зупинилася в спробі відновити дихання. А тоді голосно постукала і, не чекаючи запрошення, увійшла досередини.

Маркус Фінчер сидів у своєму кріслі, вдивляючись у планшет перед собою. Телевізор на стіні показував ранкові новини, та я не звертала на нього уваги.

—Сюзанно? Що трапилося? — трохи невдоволено пробурмотів чоловік, неохоче піднявши голову і змірявши мене втомленим поглядом.

—Де Еліс? Що з нею? — пробелькотіла я, зімкнувши тремтячі руки на грудях.

—Вона не сказала? Вчора я звільнив її. Еліс більше не повернеться, — знизав плечима містер Фінчер. — Ще будуть питання? Бо я трохи зайнятий, якщо ти не помітила.

—Чому ви її звільнили? — похмуро запитала я, відчуваючи, як усередині закипає гнів.

—Вона знає, чому. За помилки треба платити. Це стосується усіх. Тому повертайся до роботи, якщо не хочеш піти вслід за нею, — зітхнув чоловік і знову перевів погляд на планшет.

—Але ж ця робота так багато для неї значить! Дайте їй ще один шанс! — благально вигукнула я.

—Це аж ніяк тебе не стосується. Іди, поки мій терпець не урвався.

Я так багато хотіла сказати цьому чоловіку, однак стримувала себе. Знала, що це дорого мені коштуватиме. Тому розвернулася і планувала піти, але випадково прислухалася до новин і зацікавлено поглянула на екран великого телевізора.

—Годину тому на узбіччі дороги Вест-роуд було знайдено перекинуту автівку. Ймовірно, нічна аварія. Автомобіль — чорний «Фольксваген Пасат», водія чи інших пасажирів усередині не виявлено. Поліція вже обшукує навколишню територію і найближчі лікарні. Свідки наразі відсутні, так само, як і номерні знаки чи будь-які особисті речі. Якщо ви впізнаєте автомобіль або знаєте щось про аварію, телефонуйте за номером на екрані.

Я підійшла ближче до телевізора, придивляючись до чорного розбитого авто. Впізнавання промайнуло у голові і змусило усе тіло стиснутися від жаху.

—А це хіба не автівка Еліс? — тихо запитала я у боса, ледь стримуючи паніку.

—Не знаю, важко сказати. Це доволі популярна модель, — обережно мовив Маркус Фінчер, примруживши очі.

—В мене погане відчуття, — здригнулася я. — Усе ж сходиться. Вона потрапила у аварію і тому нічого мені не сказала. Вона просто не встигла!

—Заспокойся, Сюзанно. Ми нічого не знаємо.

—Як ви можете бути таким спокійним? А якщо вона травмована? Якщо померла? — на останньому слові мій голос зірвався.

—Не треба думати про найгірше. Ти пробувала їй дзвонити? — потер перенісся чоловік.

—Ні…

—То подзвони. Може, вона спокійно спить вдома і чекає, доки подруга особисто нею поцікавиться.

Я швидко дістала з кишені телефон і набрала номер Еліс, притискаючи пристрій до вуха спітнілими долонями і слухаючи монотонні гудки. Подруга не відповідала.

Я зателефонувала вдруге.

Втретє.

—Не бере. З нею точно щось сталося!

—Гаразд, я розберуся. А ти іди працюй, — махнув рукою містер Фінчер. Він знову втупився в екран планшета, переставши звертати на мене увагу,

Я хотіла накричати на нього за байдужість, але лише невдоволено похитала головою і вибігла з кабінету, голосно грюкнувши дверима.

Серце шалено билося у грудях, а очі повнилися непролитих сліз тривоги за подругу. Я не можу чекати, поки Маркус Фінчер підійме свій зад з крісла і зробить хоч щось. Якщо взагалі зробить.

Тож я знову дістала з кишені телефон і вирішила взяти справу в свої руки.