Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 6
Еліс
Спочатку зʼявився біль. Пекучий, всепоглинаючий, нищівний біль. Такий, що сягав нутрощів і закликав благати про смерть.
Потім зʼявився запах. Повітря смерділо пліснявою, сирістю і кровʼю. Хотілося затулити носа, щоб не виблювати.
Повільно розплющивши очі, я опинилася у напівтемряві. Гнітючій і зловісній. Серце шалено забилося у грудях в передчутті небезпеки. Де я? Що трапилося?
Намагаючись скласти уривки спогадів докупи, я повільно сіла, схлипнувши від різкого спалаху болю. Погляд опустився на руки, залиті кровʼю. Декілька уламків скла проштрикнули шкіру і застрягли. Я важко видихнула.
Мій одяг був роздертий і просочений кровʼю. Що це за чорт? А тоді я нарешті згадала про аварію. Позашляховик збив мене з дороги. Потім були біль і забуття. Але чому я тут? Чому не у своєму «Фольксвагені» чекаю на допомогу? І що це за жахливе місце?
Я голосно схлипувала, витягаючи уламки скла зі свого тіла. Кров лилася з ран і скрапувала на бетонну підлогу. Пекучі сльози текли обличчям, застилаючи очі і перетворюючи світ навколо на нерозбірливу пелену.
Я нічого не розуміла. Снувала здогадки, але все було марно. Сталося щось справді погане, та я ще не до кінця це усвідомлювала. Можливо, сталася помилка. Не могли ж мене просто викрасти з місця аварії і замкнути у якомусь підвалі. Це неможливо. Усьому має бути пояснення.
За відчуттями минуло близько години. Ніхто не приходив, не витягав мене звідси. Я просто сиділа, притиснувшись до холодної стіни і заповзято думала. Навіщо я їм потрібна? Може, це якийсь розіграш. Маркус Фінчер так наді мною жартує? Чи Тайлер все ж таки вигадав спосіб запросити мене на побачення? Та поки ця ситуація виглядала аж занадто підозрілою.
Чи влаштували аварію навмисно? На мене хтось полював? Безліч думок верталися у голові, одна гірша за іншу. Нутрощі стискалися від жаху, а мої тихі схлипування відлунювали від стін. Усе тіло досі шалено пекло від поранень. По голові ніби вдарили молотком. Я не витримала і обережно встала на затерплі ноги. Мій крик розітнув тишу приміщення.
Я загамселила кулаками по бетонній стіні, благаючи мене відпустити. Не важливо, що в цьому не було ніякого сенсу. Хто б не стояв за цим викраденням, він точно не мав наміру так просто випускати мене на свободу.
Кістяшки моїх пальців вкрилися кривавими ранами, проте я вже не відчувала болю, лише всепоглинаючий страх. Тож продовжувала бити з усієї сили і шалено кричати, щоб виплеснути всю лють і паніку назовні.
Навкруги панувала тільки темрява, яку розсіювало слабке мерехтіння старої лампи, а також холод і бридкий запах плісняви. Де б я не була, це місце не віщувало нічого хорошого.
Зрештою я зупинилася й знову сіла на тверду крижану підлогу своєї вʼязниці. Жодного вікна чи навіть дверей, лише сама порожнеча. Як мене взагалі сюди запроторили? Серце гупало у грудях, ледь не розриваючи мене зсередини. Тепер я вперше відчула голод і шалену спрагу. Через крики горло ще більше пересохло і неприємно пекло. Цікаво, скільки часу мене тут тримають? Здається, я достатньо довго пробула без свідомості. Можливо, це навіть на краще. «Прошу, відпустіть! Я зроблю що завгодно», — хотілось вигукнути мені. Проте зрештою сил не залишилося навіть для цього.
Не знаю, скільки часу минуло: хвилини чи години. Я ходила з одного кутка кімнати в інший і намагалася щось придумати. Все не могло закінчитися саме так. Я виберуся звідси, чого б це не коштувало. Однак зараз відчувала себе пташкою в клітці. Виснаження давало про себе знати і, здавалося, що довго я тут не протягну. Треба якомога швидше вигадати якийсь план. Хоча б для того, щоб мати дрібку надії, адже я не могла втратити і її.
Понівечені руки страшенно заболіли, а дихання збилося. Я закусила губу і відчула залізний присмак крові. Хотілося заплакати від безпорадності й відчаю.
А тоді звідкись долинув голос.
Дивний спотворений голос, який відлунював від бетонних стін.
Я злякано підскочила на ноги, а тілом розлилася тривога.
У той самий час голос проказав:
—Вітаю на грі. У цій будівлі вас пʼятеро. Скоро ви познайомитеся між собою, однак запамʼятайте головне — вибратися зможе лише одна. Ви не друзі, ви суперниці. Не забувайте про це, — звук на секунду зник, а тоді зʼявився знову. —Гра почнеться опівночі. Бажаю всім успіху.
Тепер голос повністю затих, наче ніколи й не існував. Серце пропустило удар. Яка ще до біса гра? Чому я тут і маю приймати в цьому участь? Злісне гарчання вирвалося з мого горла.
—Та що ви собі думаєте? Яке право маєте утримувати мене тут? — закричала я, хоча сумнівалася, що отримаю відповідь. Той, хто це влаштував, певно, спостерігає за мною і сміється. Та я прикінчу цього негідника. Він ще сам буде жалкувати, що втягнув мене у це.
Нас пʼятеро, так сказав голос. Де ж усі інші? Я не бачила ніякого виходу з цієї кімнати. Хто ті жінки? Чому вони теж тут? Так багато запитань без відповідей.
Що буде, коли настане опівніч? Я водночас боялася і хотіла дізнатися. Адже, що б це не була за гра, я маю в ній виграти. Чого б це не коштувало.
Зрештою я знесилено осіла на підлогу, уривчасто дихаючи. Паніка ніби душила мене невидимими руками. Я скрутилася калачиком, подумки проклинаючи долю. Невже я недостатньо страждала? Однак виявилося, що цього було замало.
Виснаження все ж таки взяло гору, і я заснула. Та зі сну мене витягнув раптовий скрипучий звук. Повільно розплющивши стомлені очі, я кліпнула й озирнулася довкола. Там, де раніше була суцільна стіна, виднівся вузький прохід. Звідки він там зʼявився?
Напевно, гра вже почалася. Я не хотіла рушати з місця, але мала щось робити. Пограю за їхніми правилами. Сподіваюся, скоро усе стане зрозумілим.
Я обережно встала на тремтячі ноги і підійшла до проходу. Зазирнула всередину, але не побачила нічого. З губ зірвалося зітхання і полинуло у порожнечу. Куди веде цей прохід? Що чекає на тому кінці?
Я не стала про це замислюватися. Натомість вдихнула і ступила у темряву.
