Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 9
Еліс
Я поволі приходила до тями, намагаючись зрозуміти, що відбувається. У голові досі паморочилося, а тіло ніби заніміло. Я не могла поворухнути руками, і це непокоїло. Перед очима все пливло. Коли я на секунду зімкнула обважнілі повіки і знову розплющила очі, то кімната нарешті набула чіткіших обрисів.
Ми досі перебували в тому самому приміщенні, однак дещо змінилося. Коли я зрозуміла це, то ледь стримала нажаханий крик. Усі включно зі мною були привʼязані до стільців і сиділи навколо круглого столу. А на ньому стояли пʼть склянок води і лежали пʼять невеликих шматків хліба. З горла вирвався істеричний смішок. Що це за бісова подоба вечері?
Інші жінки теж поволі прокидалися. Почулися зітхання, важке дихання і схлипи. Вони розгублено дивилися по сторонам, починаючи усвідомлювати всю божевільність ситуації.
—Що це за чорт? — розлючено вигукнула Рубі, спробувавши поворухнутися. Однак міцно завʼязані мотузки втримували її на місці.
—Вони з нами граються, — пробурмотіла я.
—Я хочу додому, — заскімлила Рейчел. Сльози потекли її блідим обличчям.
—Думаєш, ми не хочемо? Ніби ти тут одна така, — гаркнула Нора. Її погляд випромінював вбивчу лють.
От же ж нестерпна жінка. Я геть не засмучуся, якщо вона врешті отримає по заслугам.
—Ну і що нам з цим робити? Просто сидіти і чекати? — насупилася Аврора, хитаючись на стільці. —Хай що вони придумали, та це точно якесь знущання. Яке взагалі право вони мають нас тут тримати?
Я заплющила очі. Чому життя підкинуло мені це випробування? Невже я мало страждала? Не можна померти тут. Не для того я так довго вибудовувала свій шлях. А ще є Хлоя. Що буде з моєю сестрою, якщо я загину на цій клятій грі?
Мої роздуми перервав голос. Той самий зловісний і спотворений.
—Вітаю усіх на першому випробуванні. У вас є пʼятнадцять хвилин, щоб звільнитися від мотузок. Той, хто не впорається за виділений час — вибуває з гри. Бажаю успіху.
Голос урвався, зануривши кімнату у тишу. Високо на стіні засвітився таймер. Звідки він там узявся? Однак хвилювало геть не це. Як нам звільнитися? Мотузки обвивали усе тіло, знерухомлюючи його.
—Що це за чортівня? — крикнула Нора.
—Цікаво, що станеться, якщо ми не впораємося за цей час, — пробурмотіла Аврора.
Рейчел заридала, здригаючись на стільці. Це починало мене дратувати.
—Хтось має ідеї? — вигнула брову я. — Якщо так, зараз саме час їх озвучити.
Ніхто не промовив ні слова. Кімнату заповнив лиш звук совання стільців і напруженого дихання. Цифри на таймері чимдалі зменшувалися. Дванадцять хвилин. Чого ж так мало часу? Я з усіх сил рухала руками в спробі розвʼязати мотузки. Однак ті не хотіли піддаватися.
Рейчел разом зі стільцем впала на підлогу з голосним тріском. Одна з деревʼяних ніжок відламалася. Жінка вже не плакала, натомість, здається, змирилася із долею.
—Чого ж ці мотузки такі міцні, — загарчала Аврора, протяжливо зітхаючи.
Рубі ж була на диво мовчазна. Її напруженим обличчям стікав піт.
Десять хвилин.
—Хтось щось зробить нарешті? — буркнула Нора, закотивши очі.
—А ти сама не хочеш докласти хоч трохи зусиль? — закричала я на жінку, що сиділа нерухомо.
—Я чекаю, поки хтось звільниться і допоможе мені.
—Ну то сиди. Ніхто не буде з тобою панькатися.
От же з хитра руда лисиця. Думає, що врятується за рахунок інших. Що ж, нехай вірить у це. Таке стерво ніхто не захоче рятувати.
Тим часом лишилося девʼять хвилин. Моє серце шалено билося у грудях. Шкіра на руках пекла від тертя мотузок. Не здивуюсь, якщо побачу там криваві рани. Однак це не важливо. Зараз головне — звільнитися.
Рубі несподівано підскочила на ноги, вільна від пут. Вона з полегшенням зітхнула, потираючи червоні роздерті запʼястя.
—Як ти це зробила? — вражено вирячила очі я.
—Маю трохи досвіду, — гмикнула Рубі.
—То допоможи нам! — вигукнула Нора, видихнувши.
Рубі втомлено похитала головою і підійшла до Рейчел, яка продовжувала нерухомо лежати на бетонній підлозі разом зі стільцем. Жінка вхопилася за її мотузки і почала вправно перебирати пальцями. За дві хвилини Рейчел вже стояла на ногах, знову заплакавши.
—Дякую тобі! Я перед тобою у боргу.
На це Рубі лише пирхнула. Чим би увесь час скигляча Рейчел зуміла б їй допомогти?
Я не чекала і продовжувала вовтузитися зі своїми мотузками, доки Рубі допомагала Аврорі. Пальці німіли, та я не здавалася, відчувши легке послаблення на запʼястях. Ось він, мій шанс. Час стікав, а я відчувала як вузлів стає все менше. Потягнувши останній раз, звільнила руки і видихнула. Невже це сталося?
Вже вільними, спітнілими і травмованими руками я прибрала мотузку з ніг і решти частин тіла. З глибоким вдихом полегшення встала на невпевнені ноги, але одразу ж втомлено осіла на підлогу. Я впоралася. Щоками потекли гарячі сльози радості.
Рубі нарешті розібралася з мотузками Аврори і допомогла жінці піднятися. Аврора ж зарила руки у волосся і притиснулася спиною до стіни.
Я глянула на таймер. Залишилося три хвилини.
—Мене нарешті хтось звільнить? — шалено закричала Нора, хитаючись на стільці.
—Ти цього не заслужила, — спокійно мовила я.
—А ти не втручайся! Чого причепилася до мене?
Рубі зітхнула, вагаючись, та зрештою підійшла до Нори.
—Це перший і останній раз, коли я тобі з чимось допомагаю, — пробурмотіла жінка і взялася до роботи.
Час швидко закінчувався. Півтори хвилини. А Рубі продовжувала розвʼязувати мотузки, важко дихаючи.
—Чому так довго! — схлипнула Нора.
Нарешті жінка показала свій страх. А ще нещодавно була така самовпевнена.
—Вони не піддаються, — стурбовано мовила Рубі.
—Як це? Ти ж інших звільнила? — пробелькотіла Нора. —Чи ти це навмисно?
—Та помовч, Лайтервуд. Я ж намагаюся, — зітхнула Рубі.
Сорок секунд.
—Що станеться, якщо вона не звільниться? — прошепотіла Рейчел.
—Хто його знає, — напружено відповіла я.
Тридцять секунд.
—Та зроби вже щось! — гаркнула Нора.
—Майже все. Зачекай ще трохи, — налякано буркнула Рубі.
Двадцять секунд.
Рубі нарешті звільнила руки Нори від мотузок і почала розмотуватися решту. Лайтервуд шалено вертілася на стільці, хапаючи повітря.
—Не рухайся, — гаркнула Рубі.
Десять. Девʼять. Вісім.
—Ще секунду.
Сім. Шість. Пʼять.
—Давай вже, — заливаючись сльозами мовила Нора.
Чотири. Три. Два.
—Все, — видихнула Рубі, заплющивши очі.
Лайтервуд підскочила зі стільця, ніби обпікшись. Жінка зачепилась за ніжку і впала на підлогу.
Час закінчився. Ми усі впоралися. Хоча на Нору мені було байдуже. Але нехай, може нарешті хоч за щось буде вдячна.
Ми сиділи на підлозі, а тишу порушувало лише наше гучне уривчасте дихання. Це жахіття нарешті скінчилося. Я готова була стати на коліна і дякувати долі за порятунок.
І тут кімнатою знову роздався голос.
—Вітаю усіх із завершенням першого випробування. Усе, що стоїть на столі, — ваше. Маєте час на відпочинок до завтра.
Настала тиша. Всі звернули погляди на стіл, жадібно розглядаючи їжу та воду.
—Може, це ще одне випробування? Чи якась пастка? — невпевнено мовила Аврора.
—Не думаю. Вони не захочуть, щоб ми померли від голоду і спраги, — похитала головою я.
—Еліс має рацію, — кивнула Рубі й повільно підійшла до столу. Жінка взяла склянку води і жадібно випила половину. Потім надкусила маленький шматочок хліба.
—Звичайнісінькі вода і хліб, — знизала плечима вона.
І тоді всі зірвалися з місця, накинувшись на скромну вечерю. Я нарешті змочила сухе горло і заплющила очі від задоволення. Хто б міг подумати, що проста вода може принести стільки радості.
Нора за три укуси зʼїла весь хліб і роздратовано спостерігала, як інші розтягують момент насолоди. Аврора спочатку з обережністю ставилася до наданого нам перекусу, щось роздивляючись і принюхуючись. Та потім жінка махнула рукою і взялася за їжу.
Руки Рейчел тремтіли, коли вона розривала хліб на маленькі шматки і клала їх до рота. Рубі вже закінчила, тож сиділа на стільці, втупившись в одну точку і намотуючи на палець пасмо рожевого волосся.
Я теж покінчила з мізерною вечерею і сперлась на спинку стільця, напружено думаючи. Що вони придумають далі? Яке буде наступне випробування? У цей раз нам пощастило, але навряд чи так відбуватиметься постійно. Скоро хтось постраждає, у цьому немає сумнівів. Гра була б нецікавою, якщо б не вимагала жертв.
Ми сиділи за столом і дивилися одне на одну. Ніби намагалися зрозуміти, що у кожної з нас на думці. Чи можу я довіряти жінкам у цій кімнаті? А якщо так, то кому? Норі точно ні. З Рейчел немає жодної користі. А от Рубі і Аврора були цікавішими. Я бачила їх холодний розум і наполегливість. Це може стати у пригоді або обернутися проти мене.
—Треба поспати, поки є така можливість, — розважливо мовила Аврора.
—Маєш рацію, — кивнула Рубі.
—А якщо з нами щось зроблять, поки будемо спати? — напружено запитала я
—Ти ж знаєш, вони і без цього здатні з нами впоратися. Якщо будемо виснажені, то зробимо гірше лише собі, — знизала плечима Аврора.
Я не могла не погодитися. Зрештою сон допоміг би хоч трохи зібратися з думками і прояснити розум. Тож ми полягали на холодну бетонну підлогу, зануривши кімнату у тишу. Я дивилася на стіну перед собою і міркувала, що буде далі. Навряд чи у цьому місці на нас чекає щось приємне.
