Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 31
Наглядачка
Мій задум спрацював майже ідеально.
Індивідуальні випробування, які я підготувала для учасниць, мали за мету ще раз нагадати жінкам про їхню сутність. А також дали мені змогу побачити, на що ці троє готові піти заради примарної перемоги.
Аврора, яка так упевнена в своїх можливостях, що готова поставити на кін власне життя. Еліс, яка за потреби забруднить руки в крові.
Лише Рубі не пройшла випробування до кінця. Вона перемогла огиду, страх і біль, але не змогла зробити останній крок. Проте я могла це зрозуміти. Ким би вона не була і чим би не займалася в житті, покійні батьки лишалися для неї святинею. Хоча, по правді, вони були далеко не святими. За що, зрештою, і поплатилися.
Та була річ, яка радувала мене найбільше. Таємниці розкриті, а маски скинуті. Жінки нарешті почали дізнаватися правду одна про одну. Однак я попіклуюся, щоб ця правда залишилася невимовленою. Тягарем, який вони нестимуть на серці й у розумі, не маючи змоги ним поділитися. Вони мають ненавидіти одна одну. Мають нарешті почати боротися. Бо головне випробування полягало саме у цьому. Змусити їх перетворитися з жертв на монстрів. Покласти початок жорстокому суперництву. Бо, зрештою, моє завдання майже виконане. Усе інше вони мають зробити власними зусиллями.
Кров, що скоро забарвить стіни, буде на їхніх руках. Моєю метою було лише підштовхнути їх до цього. А далі просто спостерігати і насолоджуватися результатом.
Я закинула ноги на стіл і дивилася, як жінки чекають мого наступного кроку. Осмислюють інформацію, яку тільки що отримали. Здавалося, учасниці нарешті зрозуміли сенс цієї гри. І він їм дуже не сподобався.
Ніхто не хоче бути покараним за власні гріхи. Така людська сутність. Я вкотре повторювала ці слова, бо вони були чесними. Без жодних прикрас і помʼякшення. Людською сутністю можна було пояснити багато речей. Однак це не робило ті речі правильними.
Правда полягала в тому, що цю сутність можна було контролювати. Проте далеко не всі хотіли докладати до цього зусиль. Легше було скинути все на природні інстинкти. Придумати безліч відмовок. Аби лиш не визнавати власну слабодухість і відсутність моральних принципів.
І усе це доводило мене до сказу.
Бо колись через це моє життя розтрощили і вирвали шматочок серця з грудей.
Тепер я мала намір відплатити тим самим. Змусити їх зазнати тих страждань, яких зазнала я. Відчути той всепоглинаючий біль.
Я сиділа у тиші і пригадувала минуле. Його голос, його усмішку, його бездонні сірі очі. Такі самі, як у мене. Він був частинкою мене. Ми були одним цілим. Та його в мене забрали. Чудовисько, що не визнало своєї провини. Натомість захотіло усе приховати.
Ця гра була моїми ліками. Можливістю покарати людей, які не були покарані за свої вчинки. Знищити монстрів, що ступали землею, не відчуваючи вини. Так я віддавала йому данину. Жертвоприношення в його честь. Я готова була забруднити руки кровʼю, аби лиш його смерть не була даремною.
Можливо, це був спосіб пробачити самій собі. Перестати відчувати тягар провини, що багато років лежав на серці. Я не змогла його вберегти. Не змогла врятувати. Тож лишалося тільки це. Сповідування гріхів, чужих і власних.
Ці жінки були потрібні заради вищої мети. Заради справедливості. Їхня смерть стане підношенням. Пекло чекало на них. І на мене також.
Я не боялася смерті. Не боялася болю. Найбільшим моїм страхом було програти. Не довести справу до кінця. Бо тоді він довіку приходитиме до мене в нічних кошмарах. Каратиме мене за невдачу. І матиме на це повне право.
Це означатиме, що я так і не змогла за нього помститися.
