Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 7
Еліс
Пітьма поглинула все навкруги, коли прохід за мною закрився. Я опинилася у пастці без жодного джерела світла. Залишалося крокувати вперед наосліп, тримаючись руками за стіни. Як довго мені доведеться іти, і чи знайду я вихід? Мої невпевнені кроки відлунювали вузьким замкнутим простором. Страх розтікався тілом, та я не мала іншого вибору, окрім як продовжувати йти. Незважаючи на втому, рани і безпорадність. Я маю вибратися звідси. І дізнатися, що чекає на тому кінці тунелю.
Здавалося, я блукала у темряві вже дуже довго. Тут час йшов інакше. В будь-якому випадку, коридор ніяк не закінчувався, на відміну від мої сил. Ноги підгиналися, та я продовжувала йти, не бажаючи тут застрягти. Десь попереду раптом спалахнула світла цятка. З кожним моїм повільним кроком вона все збільшувався, аж поки не перетворилася на білий прямоткутник. Ось він — довгоочікуваний вихід.
Я прискорилася і ледь не вилетіла у простору кімнату. Вона мало чим відрізнялася від першої, однак була світлішою. Але здивувало мене інше. У центрі приміщення стояв круглий стіл, а навколо нього — пʼять стільців. Їх займали дві незнайомки.
Жінки помітили мою присутність і напружилися. Я ж обережно підійшла і сіла на вільний стілець. Ми мовчки дивилися одна на одну, аж поки брюнетка з неохайним каре не заговорила:
—Я Аврора Соул. А ти хто така? — зелені очі жінки уважно роздивлялися мою постать.
—Еліс Кроуфорд, — знизала плечима я, подумки оцінюючи, ким могла бути ця Аврора.
Тим часом до розмови приєдналася інша жінка азійської зовнішності зі світло рожевим волоссям і пірсингом у носі.
—Я Рубі Тейлор, — гмикнула вона, заправляючи пасмо за вухо і вигинаючи вуста в нещирій посмішці. Щось з цією жінкою точно було не так. Мені геть не подобався зухвалий погляд її лисячих карих очей.
—Де інші? Наскільки я розумію, нас має бути пʼятеро, — зацікавлено запитала я.
—Думаю, досі шукають шлях у темряві, — невпевнено похитала головою Аврора.
У цю мить в кімнату вилізла жінка з каштановим хвилястим волоссям. Її налякані карі очі оглядали кімнату і зупинилися на нас.
—Що відбувається? Хто ви такі? — забелькотіла новоприбула, здригаючись усім тілом. — Ви мене вбʼєте?
—Заспокойся, дурненька. Ми в такому ж становищі як і ти, — втомлено зітхнула я. — Сідай до нас.
Жінка завагалася, але все ж таки сіла на один з двох вільних стільців.
—Як тебе звати? — запитала Аврора. З її погляду, можна було зрозуміти, що насправді жінці байдуже.
—Рейчел Шерілтон, — тихо мовила незнайомка. Все її тіло було вкрите синцями і подряпинами, а проста біла майка розірвана у двох місцях.
Ми по черзі представилися.
—Добряче ж тебе хтось відлупцював. Що сталося? — вигнула брову я.
—Я не знаю. Поверталася ввечері з роботи, аж тут хтось підійшов ззаду. Кинув мене на землю і почав бити. Останнім був удар по голові. Далі все як в тумані, — прошепотіла Рейчел. Її очі наповнилися сльозами.
—Ти не бачила, хто це був? — запитала Рубі, намотуючи пасмо волосся на палець. Ця жінка почала неабияк мене дратувати.
—Ні, не бачила. На обличчі була маска, — пробурмотіла Рейчел.
—Добре ж вони підготувалися. А ти як сюди потрапила, Авроро? — зацікавлено мовила я, намагаючись поступово складати пазл.
—Я була у барі. Самотньо пила і слухала музику. Аж раптом стало погано, і я втратила свідомість. Напевно, щось підсипали у напій.
—Цікаво, що усіх нас викрали різними способами, — задумливо сказала Рубі. — В мене вкрали сумочку. Я побігла за грабіжником, а той різко розвернувся і вдарив мене електрошокером.
—А я потрапила в аварію. Зрозуміло, що навмисну, — зітхнула я, обдумуючи усю отриману інформацію. Дійсно, кожне з викрадень було інакшим. Але чому потрібно було вигадувати так багато різних способів? З думок мене вирвав стривожений голос.
—Що тут відбувається?
Я озирнулася на останню прибулу жінку і ледь не впала зі стільця.
Це що жарт?
Біля стіни стояла жінка з рудим каре. Але вона не була черговою незнайомкою. Це була та клята інвесторка — Нора Лайтервуд. У грудях спалахнув гнів. Ця жінка і тут мене знайшла.
—Мені хтось відповість? — знову запитала жінка.
—Та йшла би ти до біса, — пробурмотіла я, ледве втримуючи себе на місці.
Нора роздратовано подивилася на мене, сповненими гніву, блакитними очима, і здивовано відкрила рота.
—Кого я бачу. Чи це бува не ти та незграбна дівка, що зіпсувала мою улюблену сукню?
—Через тебе я втратила роботу, нахабо.
—Я не винна, що ти криворука, — пирхнула жінка.
—Як ти мене назвала? — я різко встала зі стільця.
—Годі, заспокойтеся, — гаркнула Аврора і перевела погляд на рудоволосу. — Як тебе звати?
—Нора Лайтервуд. І я не розумію як опинилася тут, серед таких як ви, — зверхньо мовила жінка.
—Стули пельку, — зашипіла я.
—Як тебе викрали? — запитала Рубі, не звертаючи уваги на мої слова.
—Вночі у мій будинок хтось вліз. Я почула звуки і встала подивитися. Він хотів пограбувати мене. Я побігла до телефону, щоб викликати поліцію, та мені по голові вдарили вазою. А це ж, вибачте, антикваріат! — розвела руками жінка.
Я просто не могла повірити. Цю Лайтервуд викрали, а вона думала тільки про зіпсовану дорогу вазу. Що з людьми роблять гроші!
—Отже, логіку у цих викраденнях ми навряд чи знайдемо, — підсумувала Рубі. — Що тепер будемо робити?
Усі розгублено знизали плечима.
—Наскільки я розумію, гра вже почалася, — мій голос перервав напружену тишу. — Але з цієї кімнати нема виходу, якщо звісно його теж не приховали. Нам залишається тільки чекати, що буде далі.
—Але ж ми тут помремо від спраги і голоду, якщо будемо сидіти і нічого не робити, — заперечила Рейчел. — Треба щось придумати!
—У тебе є ідея? — вигнула брову Аврора.
Мені раптом стало важко дихати. Ніби усе повітря викачали з легень. У голові запаморочилося.
—Ви теж це відчуваєте? — захрипіла я.
—Щось не так, — тихо мовила Рубі.
Рейчел впала зі стільця і втратила свідомість. Голова Нори вдарилася об стіл. Виглядало так, наче вона раптово заснула. Ми з Рубі і Авророю вскочили зі стільців, озираючись кімнатою. Рубі хитаючись притислася до стіни і зʼїхала на підлогу. Наступною впала Аврора, гучно зіткнувшись з бетонною підлогою.
Що відбувається?
В мене підкосилися ноги, і я приземлилася на коліна. Біль розійшовся тілом, а голова стала важкою. Повітря вкрай не вистачало. Що зі мною? Що з усіма? Останні думки покинули мене і поринули у небуття, коли мої очі заплющилися, а свідомість опинилася у пастці пітьми.
