Раді Вас бачити!

РОЗДІЛ 12

Еліс

—Прокидайтеся! Щось відбувається, — почула я голос крізь пелену сну. Неприємний скрипучий звук розійшовся кімнатою.

Різко розплющивши сонні очі, я озирнулася, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Рубі стояла спиною до мене, застигши на місці. Здавалося, вона дивилася на щось у протилежному кутку кімнати. Інші жінки теж прокинулися, але мовчали. Вони дивилися то на Рубі, то одна на одну, ніби запитуючи, в чому річ.

—Що там таке? — першою порушила тишу я. Погане передчуття розлилося тілом.

—Іди подивись, — напружено мовила Рубі, озирнувшись до мене через плече.

Я втомлено зітхнула і піднялася на слабкі ноги, трохи похитуючись. Запʼястя досі пекли від жорстких мотузок, а шкіра в тих місцях була червона і частково вкрита ранами. Засохла кров взялася кіркою.

Зробивши крок до Рубі, я відчула легке запаморочення, тож зупинилася, вдихаючи смердюче повітря. Я геть не звикла до таких умов життя, тож відчувала постійне виснаження. Як довго це буде тривати, і чи залишусь я до того часу при тямі?

Зосередившись, я нарешті підійшла до Рубі і стала поряд. Мій погляд ковзнув туди, куди постійно дивилася жінка. З горла вирвався голосний вдих.

На іншому боці приміщення у підлозі утворилася велика діра. Бетонні сходинки вели донизу. Звідси неможливо було побачити їх кінець, тож я попрямувала до отвору, заглядаючи усередину.

—Хтось нарешті пояснить, що сталося? — вигукнула Нора, яка нарешті встала на ноги і притулилася до стіни.

—Я думаю, нам туди, — тихо пробурмотіла я.

—Куди, туди? — здивовано мовила Аврора.

Нарешті усі жінки остаточно прокинулися і повільно підійшли до мене. Їхні погляди виражали однакову стурбованість і невпевненість.

—Що це таке? Невже вони хочуть, щоб ми просто взяли і спустилися у ту темряву? — вражено вигнула брову Аврора, переступаючи з ноги на ногу.

—Чомусь я думаю, що в нас немає вибору, — гмикнула Рубі.

—Звісно, немає, — погодилася я. — Хто піде першим?

—Ви справді хочете туди спуститися? — боязко схлипнула Рейчел.

—Ні. Але ми мусимо, — я знизала плечима. — Хіба що в тебе є інші варіанти?

Рейчел замовкла і затремтіла, опустивши очі. Однак я побачила, що вони знову вкриваються сльозами.

—Та годі тобі. Гірше вже не буде чи не так? — мовила я, сподіваючись отримати підтвердження своїм словам.

Однак ніхто не відповів. Жінки просто дивилися на мене і мовчали, наче очікували від мене дій.

—Ви сподіваєтеся, що я піду перша? — видихнула я. — Ну це вже ні. Я теж не безстрашна.

—Давайте я, — пирхнула Рубі. — А то до завтра так стояти будемо. Не думаю, що нашим викрадачам це сподобається.

І жінка впевнено покрокувала сходами, не зупиняючись і не озираючись. За кілька секунд вона зникла у темряві. Ми чекали відповіді, напружившись і не наважуючись одразу спускатися за Рубі.

—Усе гаразд? — не витримала я. — Ти там жива?

—Я нічого не бачу, але наче все добре. Спускайтеся, — почулося відлуння голосу Рубі.

—Ну гаразд. Подивимось, що нам підготували цього разу, — гмикнула Аврора і наступною спустилася у темну безодню.

—Хто далі? — вигнула брову Нора.

Я протяжливо зітхнула і зібралася з силами. Ступила на першу сходинку, намагаючись втримувати рівновагу. Ноги геть не хотіли слухатися. Ще впасти і зламати кілька кісток мені не вистачало.

Змагаючись з утомою, я зробила наступний крок. Потім ще. І ще. Темрява дедалі згущувалася. Кілька кроків і я опинилася у непроглядній пітьмі.

Ступала повільно, зважуючи кожен рух. Одна помилка може коштувати занадто багато. Холод ставав помітнішим, він неприємно пронизував моє і так змерзле тіло.

—В тебе все добре? — почувся голос Рейчел згори.

—Так, — гукнула я, хоч і сумнівалася у цьому. Що тут могло бути добре?

Коли голоси Аврори і Рубі долинули до мене, я видихнула з полегшенням. Отже, залишилося ще трохи. Звук моїх кроків відлунював темним приміщенням.

Коли сходинки різко скінчилися, я знесилено осіла на підлогу і вдихнула повітря. Все гаразд. Не так вже й страшно.

—Еліс, це ти? — я відчула доторк до свого плеча і налякано здригнулася.

—Все гаразд. Це я, Рубі, — прошепотіла жінка і допомогла мені піднятися.

—Що це за місце? — тихо запитала я, відчуваючи тремтіння у тілі.

—Якби ж то ми знали, — зітхнула Аврора, яка теж опинилася поруч.

За кілька хвилин до нас приєдналися Рейчел і Нора.

—Де ми? — налякано запитала Рейчел, притиснувшись до мене боком. — Що вони з нами зроблять?

Як же мені набридла ця жінка. Скільки ще терпіти це рюмсання?

—Ми так само нічого не знаємо, Рейчел, — видихнула Аврора.

—І що ми будемо тут робити? Стояти і чекати дива? — пирхнула Нора.

Ще й ця зі своїми постійними претензіями. Ну що за жахлива компанія?

Після слів Нори, ніби за сигналом, кімнатою розлилося світло. Я підскочила від несподіванки й озирнулася. Це самотня лампа на стелі загорілася і освітила приміщення.

—А це що в біса таке? — вражено мовила Рубі. Я повернулася на її голос і одразу побачила те, що так здивувало жінку.

З іншого боку кімнати стояв прямокутний деревʼяний стіл, а на ньому — шість келихів з темною рідиною.

—Думаю, це для нас, — прошепотіла я, повільно підійшовши до столу. — От тільки що з цим робити?

—Не чіпай нічого. Ми не знаємо, що в тих келихах, — спокійно сказала Аврора.

—Це знову якесь випробування? — гнівно запитала Нора, наче це ми винні в усьому, що відбувається.

—Певно, що так, — знизала плечима Рубі. — Скоро дізнаємося.

І тоді почувся вже знайомий голос, від якого кожного разу тіло вкривалося дрижаками.

—Вітаю усіх на другому випробуванні. На столі стоять шість келихів з вином. Десь серед них — отрута. У вас є десять хвилин, щоб визначити, де саме. Потім кожна має випити вміст свого келиха до кінця часу. Будьте дуже уважними. Бажаю успіху.

Голос затих і на стіні спалахнув таймер. Усе так само, як і першого разу. До дідька ці ігри.

—Ну і як ми маємо визначити, де отрута? — знервовано запитала я.

Ніхто не відповів. Лише Аврора підійшла до столу і стала уважно оглядати келихи. Вона взяла перший до рук, покрутила його і піднесла до обличчя.

—Ти ж не збираєшся це пити? — вигукнула Рубі, підходячи ближче.

Але Аврора лише понюхала рідину, примруживши очі. Ми спостерігали за її діями, не знаючи, що робити. Якось домогти? Чи залишити все жінці?

Тим часом Аврора взяла другий келих і повторила ті самі дії. Вона старанно роздивлялася вміст, підносячи скляну посидинну до світла і принюхувалася.

—Що ти там робиш? — не витримала Нора, підбігши і вихопивши келих з рук жінки.

—Не чіпай! Я намагаюсь життя нам усім врятувати, — гаркнула Аврора, і відштовхнула Нору від себе, забравши в тої келих.

—Ти знаєш, що робиш? — обережно запитала я.

—Не впевнена, але інших варіантів нема. Тому просто чекайте, — махнула рукою жінка і повернулася до свого заняття.

Час спливав. Залишилося сім хвилин.

Аврора взяла третій келих, втомлено зітхаючи. Ніхто не наважувався їй заважати. А жінка не зважала на нас. Вся її увага була прикута до келихів на столі.

Тишу у кімнаті порушували лише уривчасте дихання. Таймер показував пʼять хвилин. Аврора оглядала четвертий келих, нервово прокручуючи його у руках. Вона піднесла напій до носа і глибоко вдихнула. Враз її обличчя набуло дивного виразу, і жінка напружено стиснула губи.

—Що таке? — не втрималася від запитання я.

Аврора знову понюхала напій і поставила келих на стіл, подалі від інших.

—У ньому отрута, — обережно мовила жінка, важко дихаючи.

—Як ти це зрозуміла? — здивовано вигнула брову Рубі. Вона подивилася на відставлений келих і порівняла його з іншими. Потім повільно піднесла їх до носа. —Як на мене, вони нічим не відрізняються.

—Моя мама працювала лікаркою. Вона трохи зналася на отрутах і вчила мене їх розпізнавати. Хотіла, щоб я завжди була обережною, — схвильовано пробелькотіла Аврора. — У четвертому я відчула запах, який був мені знайомий. Якщо не знаєш його, то ніколи не зрозумієш.

—Ти точно впевнена? — боязко прошепотіла Рейчел.

—Майже точно. Це найкраще, що маємо, — знизала плечима Аврора.

—Що це за отрута? — зацікавлено запитала я.

—Доволі рідкісна. Вона діє майже миттєво, всього за кілька хвилин. Проникає у кров і змушує серце раптово зупинитися. Її дуже важко виявити, тому зазвичай усе списується на нещасний випадок.

—Не хотілося б її скуштувати, — пробурмотіла Рубі. —Сподіваюсь, ти справді розумієшся у цьому.

—Ти вже повір, — ледь чутно мовила Аврора.

Залишалося три хвилини. Найстрашніші три хвилини у моєму житті. Бо що, як Аврора помилилася? Тоді хтось із нас невдовзі помре.

—Треба пити, — зітхнула я, схопивши перший келих.

Аврора одразу схопила другий. Рубі — третій. Нора і Рейчел підійшли до нас.

—Якщо ти нам збрехала, я сама тебе вбʼю — прошипіла Лайтервуд і схопила пʼятий келих.

Рейчел залишився шостий. Жінка невпевнено взяла його тремтливими руками і голосно вдихнула.

Четвертий келих залишився самотньо стояти на столі. На таймері — півтори хвилини.

—Готові? — напружено запитала Аврора.

—Ні, — зітхнула я і одним ковтком випила всю рідину. Наче б то звичайне вино, але хто його знає.

Жінки злякано глянули на мене, однак коли залишилася хвилина, також випили вміст своїх келихів.