Раді Вас бачити!

РОЗДІЛ 1

Еліс

За 5 днів до цього

Ненавиджу будильники.

Я привідкрила заспані очі і спробувала навпомацки вимкнути набридливу мелодію на телефоні. Кожного ранку одне й те саме. Хотілося зробити вигляд, що я не почула будильник і поспати ще кілька годин. Проте мій бос буде не в захваті.

Я невдоволено забурмотіла і повільно піднялася з ліжка. За вікном тільки починало сходити сонце. Доводилося вставати раніше, щоб встигнути на роботу. От треба ж мені було влаштуватися в компанію, офіс якої знаходиться за годину їзди на машині від мого дому. Проте я не скаржилася, бо зарплатня була досить висока як для звичайної секретарки.

Накинувши на себе теплий флісовий халат, я пішла заварювати каву. Звичайний ранок пʼятниці чи будь-якого іншого дня тиждня. Хоч щось у моєму житті було стабільним.

Досі сонно кліпаючи очима, я прийняла душ, зʼїла нашвидкуруч приготовану яєчню з беконом і запила гіркою кавою. Проте навіть вона не давала мені вдосталь енергії. Останній місяць видався важким. Величезний обʼєм роботи, адже окрім посади секретарки, я підробляла офіціанткою у вихідні. Оренда за квартиру збільшилася, тож доводилося працювати майже без відпочинку. А ще три тижні тому помер батько, тож тепер доводилося допомагати й мамі, яка втратила бажання робити бодай щось і була нездатна забезпечувати себе і мою молодшу сестру Хлою. Взагалі в нашій сімʼї завжди були проблеми з грошима. Батьки заробляли небагато, тож ми жили не в надто розкішних умовах. Я мусила почати заробляти досить рано, поєднуючи навчання в коледжі з роботою репетитора, потім прибиральниці, няні та ще бозна-кого. Я звикла до важкої праці, проте за всі ці роки вона стала для мене скоріше засобом для існування і перестала приносити хоч якесь задоволення.

Взагалі, я завжди мріяла стати художницею. З дитинства обожнювала малювати, і всі родичі та друзі казали, що я маю до цього неабиякий хист. Проте швидко стало зрозуміло, що так я не зможу заробити на комфортне життя. Тож від мого дитячого хобі залишилися тільки картини, що висіли в домі моїх батьків та в моїй скромній квартирі, постійно нагадуючи, якою я була колись і ким би могла стати, якби не фінансові проблеми.

Я зітхнула, відкинувши болючі спогади, і пішла вдягатися. Вибрала класичний темно-сірий костюм, а також підбори з невеликою шпилькою. Заплітаючи світле волосся у хвіст, роздумувала, чому мене взагалі взяли на роботу в таку престижну компанію. Адже я була звичайною, нічим не примітною серед інших. Хоча, свою роботу виконувала добре, щоб не було жодних підстав мене звільнити. Я не могла втратити цю посаду. Адже тоді довелося б шукати інше житло і ще більше себе обмежувати. А головне, я не змогла б допомогати сестрі, про яку мати зараз не надто піклувалася.

Надворі було прохолодно. Осінь почалася не надто приємно. Холодний вітер пробирав до кісток, проте я не зважала на нього і швидко прямувала на парковку, до свого старенького чорного «Фольксвагену». Помітивши одним оком сусідку, я привіталася:

—Доброго ранку, міс Дженістон.

Пʼятдесятирічна Аманда Дженістон була вдовою, проте доволі заможною. Її чоловік помер близько десяти місяців тому, і з того часу жінка дуже змінилася, ніби постарівши ще більше. Іскорка, що завжди була в її очах згасла, і тепер вона постійно самотньо гуляла у дворі, підгодовуючи пташок і вуличних котів, наче бажала піклуватися хоча б про когось.

—І тобі, Еліс, — тихо промовила Аманда, кинувши на мене один швидкий погляд блакитних очей. — Насувається дощ, тобі не здається?

—Можливо, ви маєте рацію, — пробурмотіла я і глянула у небо. Там дійсно скупчувалися темні хмари і вкривали блакить своєю похмурою сірістю. Тільки цього мені не вистачало.

Я тяжко зітхнула і відкрила автівку. В салоні було тепліше, ніж на вулиці, проте недостатньо, щоб почуватися комфортно. Я увімкнула пічку й відкинулася на сидіння, нервово постукуючи нігтями по керму. Мені вже не подобався цей день. Та зрештою я завела двигун і ввімкнула музику, намагаючись відволіктися.

Дороги в такий час були майже порожні. Це завжди радувало, адже я не любила затори. Зайвий витрачений час, який би я могла витратити на щось більш корисне. Повз мене на шаленій швидкості промчав червоний спорткар і зник за поворотом. І який дурень так розважається з самого ранку? Я пирхнула. У багатіїв точно не з повна розуму.

Я спокійно їхала й слухала музику, поглинута думками. Сьогодні буде не легкий день. Наша компанія влаштовує офіційну зустріч для потенційних інвесторів, тож доведеться увесь час носити напої пихатим бізнесменам. У такі дні я справді не любила свою роботу. Проте потреба у грошах змушувала мене мовчати і без суперечок виконувати всі доручення. Колись я зможу вирватися і стати чимось більшим, ніж просто секретарка і помічниця на побігеньках. Я була в цьому впевнена.

Зрештою надворі все-таки почався дощ. Вікна автомобіля заливала вода, і я почала неабияк злитися. Ця пʼятниця точно вирішила наді мною познущатися. Що ж, гаразд. Я впораюся. Бувало й гірше. По дорозі я заїхала на заправку і взяла собі ще одну порцію кави. Дощ продовжував лити як з відра, тож дійшовши до машини, я була мокра, невдоволена і трусилася від холоду. Не думаю, що на роботі зрадіють моєму вигляду. Проте інших варіантів не було. Тож я сіла і поїхала далі, під звуки дощу та приглушеної музики з мого радіо.

Здавалося, що поїздка тривала довше, ніж зазвичай. Коли я спітніла і втомлена, впевненою ходою увійшла до офісу, на мене вже чекав мій бос, Маркус Фінчер. Він був високим брюнетом із зеленими очима і невеликою щетиною. Коли я підійшла ближче, його погляд ковзнув по мені і став трохи зневажливим.

—Міс Кроуфорд, я радий, що ви вшанувати нас своєю присутністю в цей прекрасний день. Проте не можу не запитати. Що, заради диявола, з вами сталося?

—Якщо ви не помітили, на вулиці злива, містере Фінчере, - трохи грубо відповіла я. Одразу захотілося вдарити себе по губам. Як би мене не дратував цей чоловік, потрібно вдавати доброзичливість і повагу, щоб втриматися на посаді. Тому я тут же пробелькотіла: —Пробачте, просто день сьогодні не вдався.

На це мій бос тільки зітхнув.

—Приведи себе до ладу, Еліс. Інвестори скоро прибудуть, і ти маєш справити гарне враження. Будеш виконувати всі їх прохання і мило посміхатися, навіть якщо захочеться врізати комусь по обличчю. Ти мене зрозуміла?

—Звісно, містере Фінчере. Я все зроблю, — сказала я й демонстративно мило усміхнулася.

—От і чудово. Я вірю, що ти впораєшся. А тепер іди до себе. І розберилася з документами, які я залишив в тебе на столі, — він блиснув на мене поглядом, що не приймав відмовок, і пішов займатися своїми справами.

Я натомість попрямувала до свого невеликого кабінету, голосно стукаючи підборами по підлозі. Гнів поселився в кожній частині мого тіла . Як же я ненавиджу цього телепня Маркуса Фінчера. Якби не гроші, ніколи б не дозволила собі так принижуватись перед ним.

Зайшовши до кабінету, я справді побачила стос паперів на своєму столі. Що ж, доведеться розбиратися ще й з цим. Зітхнувши, я прийнялася до справи. Цифри пливли в мене перед очима, і я ніяк не могла зосередитися. Сьогодні все має пройти якомога краще. Це мій шанс проявити себе і закріпитися у компанії. Не можна схибити.

Мої роздуми порушив стук у двері. Не дочекавшись відповіді, у кабінет влетіла Клер Маршалл — моя колега по роботі, а за сумісництвом найнеприємніша людина з усіх, кого я знала. Хитра рудоволоса лисиця, яка завжди всміхалася й блимала очима містеру Фінчеру, сподіваючись отримати підвищення. Проте я знала, що йому байдуже на старання Клер. Вона ж здається, цього не помічала.

—Боже мій, Еліс, що з тобою трапилося? — вдавано жахнулася жінка. Мені хотілося засміятися. Вони що, знущаються з мене?

—Як бачиш, потрапила під зливу. Уявляєш, як не пощастило? — саркастично відповіла я, відкинувшись на спинку офісного крісла.

—Бідолашна. Наступного разу подивися прогноз погоди перед тим як виходити, — кинула Клер, навіть не намагаючись приховати зверхню посмішку.

—Обовʼязково дослухаюся до твоєї поради, — сказала я і подивилася на стіл. — А тепер вибач, на мене чекає ця купа документів.

—Звісно-звісно. Я лише хотіла привітатися. Не буду тобі заважати, — промуркотіла Клер і вийшла з кабінету, махнувши рудою гривою.

Я зітхнула. Як же вони дратують. Особливо ця Маршалл, яка постійно знаходить причину до мене причепитися, ніби надокучлива комаха. Я відклала документи в сторону і попрямувала до вбиральні, щоб розібратися зі своїм зовнішнім виглядом. У дзеркалі я побачила дійсно неприємну картину: волосся вибилося із хвоста і прилипло до обличчя, туш розмазалася, а костюм був мокрий і виглядав відверто погано. Я скривилася. От чому саме сьогодні погода вирішила мене покарати? Я взяла гребінець, косметичку, і почала виправляти весь цей жах.

Хвилин через двадцять мій макіяж і зачіска знову були свіжими й охайними. Я посміхнулась своєму відображенню. Так набагато краще. Проте проблема з костюмом залишалася невирішеною. Я не знала, що робити, адже запасного одягу не мала. Мене охопили відчай і роздратування.

Гнівно вийшовши із вбиральні, я врізалася в жінку і ледь втримала рівновагу. Хотілося накричати на цю неуважну особу, проте я зупинилася, побачивши знайоме обличчя. Переді мною стояла стурбована низенька постать. Сюзанна Паркер — ще одна колега по роботі, яку я, на відміну від Клер, вважала своєю подругою. Вона була милою кароокою брюнеткою, яка завжди всміхалася, показуючи світу свої рівні білі зуби. Сюзанна працювала тут лише три місяці, проте була єдиною, до кого я ставилася з теплом.

—Ох, Еліс, вибач. Я сьогодні до жахливого незграбна, — стурбовано пробелькотіла жінка.

—Не переймайся. Цей день просто таки створений для нещасть, — протяжливо зітхнула я.

—Я помітила. Що сталося з твоїм костюмом?

–Сьогодні всі мене про це питають. Невже не видно, що на вулиці дощ вже другу годину не припиняється? — трохи грубо відповіла я.

—Але що ти будеш робити? Інвестори скоро прибудуть. Не можна йти до них в такому вигляді.

—Ніби я не знаю. Проте іншого варіанту в мене нема, — я знизала плечима.

—А можливо і є. У мене в кабінеті висить змінний одяг. Я можу позичити його тобі на сьогодні, — усміхнулася жінка.

—Справді? Я була б дуже вдячна, — мовила я з полегшенням. Мені пощастило, що Сюзанна завжди була така передбачлива. На жаль, я не мала такої якості.

Поки ми йшли до кабінету Сюзанни, я постійно оглядалася. Люди навколо мене метушилися, сперечалися і панікували. Звичайно, до нас не кожного дня приїжджали впливові люди, проте я не поділяла такої стурбованості.

У кабінеті Сюзанни було досить мило і затишно. Робоче місце було прибране і впорядковане. На столі стояла невеличка рамка з фотографією її доньки та ваза з квітами. Одразу видно — справжня домогосподарка та любляча мати.

Жінка дістала з невеликої шафи блакитну сорочку та чорну шкіряну спідницю трохи вище коліна. Не зовсім мій стиль, проте наразі я була вдячна і за це. Якби зʼявилася перед інвесторами в такому вигляді як зараз, містер Фінчер здер би з мене шкіру. Мені й без цього вистачало проблем.

—Тримай. Можливо, не зовсім твій розмір, проте краще ніж нічого, — всміхнулася Сюзанна і простягнула мені одяг. Він був ідеально випрасуваний і мав запах свіжості.

—Ще раз дякую. Не знаю, що б робила без тебе.

—Звертайся, якщо потрібно, Еліс. Ти ж знаєш, я завжди рада допомогти, — прощебетала жінка.

—На відміну від Клер, — пирхнула я. — Мене нудить від її лицемірства.

—Ця Клер Маршалл ще те стерво. Як взагалі можна бути настільки зверхньою і самовпевненою?

—Це ж Клер, вона народжена для того, щоб дивитися на всіх з-під лоба і вихвалятися своїми локонами, — я закотила очі.

Сюзанна розсміялася і поплескала мене по плечу.

—Таки правда, Еліс. Вдалішого опису я ще не чула.

—До речі, ти бачила, як вона чіпляється до Девіда Кларка? Бідолашний не знає як її здихатися.

—Що, справді? —здивувалася Сюзанна. — Ох, не пощастило хлопцю. На його місці я б вже шукала нову роботу.

Тепер настала моя черга сміятися. Я любила такі моменти, коли можна було відкинути серйозність і трохи розслабитися. На якусь мить забувалися всі проблеми і негаразди. Проте тривали вони зазвичай не довго.

Зрештою я пішла перевдягатися. На диво, одяг Сюзанни виглядав на мені доволі непогано. Я поглянула на своє відображення й всміхнулася. Хай бос тільки спробує ще раз прокоментувати мою зовнішність.

—Увага! Всі на свої місця! Інвестори от-от прибудуть, — загукав Маркус Фінчер з коридору.

Ось і настав довгоочікуваний момент. Компанія планувала цю зустріч протягом кількох місяців, тож все мало бути ідеально. Якщо щось піде не так, містер Фінчер звільнить нас усіх. Тож я підфарбувала губи яскраво-червоною помадою, зробила глибокий вдих і попрямувала назустріч цьому дню.