Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 13
Еліс
Таймер зупинився на сорока секундах. У кімнаті повисла тиша. Ми дивилися одна на одну, сподіваючись лише на удачу і знання Аврори.
За відчуттям минула хвилина, але нічого не відбулося.
—Все гаразд? Ми впоралися? — обережно запитала Рубі.
—Здається, що так, — з полегшенням видихнула Аврора.
—І що тепер? — насупилася я. — Де той голос, що повідомляє про завершення випробування?
Минула ще хвилина напруженої тиші. Я відчувала, що щось не так. Має бути якийсь підступ.
Позаду мене раптово прозвучав удар. Я різко обернулася і побачила Рейчел, що нерухомо лежала на бетонній підлозі.
—Що сталося? — Рубі підбігла до жінки і стала на коліна. —Рейчел, що з тобою?
Однак вона мовчала. Лежала із розплющеними очима, направленими у порожнечу. І я зрозуміла, що Рейчел померла. Раптово, як і казала Аврора.
—Що з нею? — налякано вигукнула Нора.
Рубі потрусила Рейчел за плечі. Та це було марною справою. Жінка вже ніколи не підніметься з підлоги.
—Вона загинула, — тихо повідомила я, опустивши очі.
—Що ти таке кажеш? — вражено запитала Аврора і почала шукати пульс у вже неживої Рейчел. — Ні, цього просто не може бути…
—Як ти це допустила? — гаркнула Рубі і притисла Аврору до стіни. — Ми ж тобі повірили!
—Але я не винна, — пробелькотіла Аврора. — Це якась помилка! Я впевнена, що визначила все правильно!
—Тоді чому Рейчел померла? Ти зробила це навмисне, так?
—Вона випила шостий келих, — тихо мовила Аврора. —Я ж його навіть не перевірила! Зрозуміла, що в четвертому отрута і все.
—Що ти хочеш сказати? — з ноткою тривоги в голосі запитала я.
—Що як вони нас надурили? Можливо, було два отруєних келихи, тож хтось у будь-якому разі мав померти, — здригнулася Аврора.
—Навіщо влаштовувати випробування у якому неможливо перемогти? — крикнула Рубі.
—Бо вони хочуть нас позбутися, — прошепотіла я, відчуваючи, як кров холодне у жилах. — Вибереться лише одна — так сказав голос у перший день. Їм треба, щоб четверо з нас померли.
Запала тиша. Рубі досі притискала Аврору до стіни, хоча, здається, навіть не усвідомлювала цього.
—Який у цьому сенс? Навіщо вони це роблять? — тихо запитала Аврора,
—Якби ж то я знала. Можливо, їм подобається катувати людей, — невпевнено знизала плечима я. —А може, є ще якась причина.
Рубі повільно відпустила Аврору і знесилено сіла на підлогу. Жінка опустила голову і заплющила очі, важко дихаючи.
Аврора досі стояла біля стіні, не рухаючись. Нора хотіла щось сказати, але кожного разу закривала рота, наче не наважувалася промовити слова уголос.
Я ж відчувала усередині порожнечу. Адже щойно померла Рейчел. В одну єдину мить її не стало. Так буде з кожною з нас?
І тоді напружену тишу розірвав голос, який, як завжди, зʼявився раптово.
—Вітаю з проходженням другого випробування! На жаль, одна з вас вибула з гри. Проте всі інші продовжуватимуть змагатися.
—Ви нам збрехали! Я знаю, що обрала правильний келих. Чому ж тоді Рейчел померла? Отрута була не одна! — закричала Аврора, звертаючись до невидимої особи.
Голос мовчав, і я сумнівалася, що він скаже ще щось. Однак через хвилину все ж пролунала відповідь:
—Якби ви уважно слухали правила, то все почули б. Було сказано — десь отрута. Ніхто не говорив, що отруєний келих всього один. Наступного разу не робіть висновків з власних здогадок.
—Але який сенс у грі, де хтось обовʼязково програє? — сухо запитала я.
—А який сенс у грі, де всі переможуть? — натомість запитав голос, а тоді продовжив: — У вас є хвилина, щоб забратися з кімнати. Якщо не встигнете — залишитеся тут назавжди.
В цю мить в стіні перед нами утворився отвір, а голос замовк. Ми схвильовано подивилися одна на одну, а потім на темряву, що чекала попереду.
Нора першою зайшла всередину, за нею пішла Аврора.
—Ми просто залишимо Рейчел тут? — напружено запитала Рубі.
—Вона загинула. Ми нічого не можемо для неї зробити, — хрипким голосом відповіла я і схопила жінку за руку. — Ходімо, якщо не хочемо тут лишитися.
Рубі на секунду застигла, а тоді зітхнула і разом зі мною попрямувала у пітьму отвору.
Як тільки ми увійшли, стіна позаду замкнулася, закриваючи шлях назад. Ми опинилися у пастці непроглядної темряви і холоду.
—Ви тут? — почувся голос Аврори десь попереду.
—Так, — вигукнула я, здригнувшись від сили власного голосу.
—Треба рухатися, — мовила Аврора. У цій пітьмі я навіть не помітила її наближення.
Мені не хотілося нічого. Лише впасти і більше ніколи не вставати. Зустріти тут свою смерть і нічого не відчувати. Поринути у безодню. Позбутися стражданнь. Було несила терпіти цей жах.
Та я змусила себе йти, бо не могла так просто здатися. Я мала вибратися, опинитися на свободі і знову вдихнути свіжого повітря. Побачити сестру. Знайти нову роботу. Розпочати нове життя.
Зрештою я вже звикла пересуватися у темряві. Звикла покладатися на дотики, а не на зір. Якби мені викололи очі, нічого б не змінилося. Бо пітьма стала моєю новою жахливою реальністю.
—Чого ви там повзете? Я не хочу лишатися тут довше, ніж потрібно, — незадоволено пробурмотіла Нора.
—Ти кудись поспішаєш? — пирхнула я. — У нас часу вдосталь.
—Це не означає, що треба сидіти у повній темряві і чогось чекати, — мовила Лайтервуд. Я уявила, як жінка примружує свої огидні лисячі очі.
Якщо нам дано померти, то нехай вона буде наступною.
Ми продовжили рух в очікуванні невдовзі побачити світло. І коли воно сягнуло наших очей, всі зітхнули з полегшенням.
Однак я розуміла, що спокій тут швидкоплинний. Невдовзі вони вигадають для нас щось нове. І підготуватися до цього неможливо. Залишалося тільки чекати і сподіватися, що лихо омине нас стороною. Хоча після смерті Рейчел я в це не вірила. Всіх нас спіткає її доля. Як би ми не хотіли, виходу звідси немає. Є лише гра. І вона триватиме доти, доки не лишиться одна. Якщо і це не було черговою брехнею.
