Раді Вас бачити!

РОЗДІЛ 15

Еліс

Ця кімната нічим не відрізнялася від попередніх. Такі ж холодні бетонні стіни і мерехтіння маленької лампи, яка ледве освітлювала навколишній простір. У кутку стояв невеликий потертий мішок, який одразу привернув нашу увагу.

—Що це таке? Знову якесь випробування? — пробурмотіла Аврора.

—Хто ж його знає, — я протяжливо зітхнула і ступила крок у напрямку мішка, очікуючи почути знайомий голос. Однак у кімнаті стояла тиша, яку порушувало лише відлуння моїх невпевнених кроків.

—Впевнена, що хочеш туди дивитися? — обережно запитала Рубі.

—Він же не просто так тут стоїть, — я знизала плечима і обережно торкнулася рукою тканини. А потім одним рухом відкрила мішок, очікуючи найгіршого.

Моє полегшене зітхання розійшлося кімнатою. Я знесилено осіла на підлогу і притиснулася спиною до холодної стіни, ледь стримуючи сльози радості.

—Що там? Що ти побачила? — вигнула брову Нора, пропалюючи мене зверхнім поглядом.

—Там пляшки з водою, хлібина і пачки з печивом, — усміхнулася я, навіть не зважаючи на грубий тон Нори. Мені було байдуже, адже випав шанс вперше за багато днів нормально поїсти.

—Справді? — здивувалася Аврора, а тоді миттєво напружилася. — Що як їжа отруєна? Ми не знаємо, чого від них чекати.

—Я так не думаю. Вони хочуть, щоб ми проходили випробування, а для цього повинні мати хоч якісь сили. Тож, певно, ця їжа — такий собі жест доброї волі, — гмикнула я і знову потягнулася до мішка, щоб витягнути пляшку води.

—Ти точно впевнена? — тихо запитала Рубі.

—Ні. Але я так хочу пити, що мені байдуже, — махнула рукою я і відкоркувала пляшку.

Коли прохолодна вода змочила моє пересохле горло, я заплющила очі від задоволення. Якби колись мені сказали, що звичайнісінька вода так мене ощасливить, я б ніколи не повірила. Однак зараз моє становище дуже змінилося. Доводиться звикати до нової реальності.

—То що? Все гаразд? — вигнула брову Аврора.

—Все просто чудово, — не стримала усмішки я і зробила ще один великий ковток.

Почувши мої слова, жінки не витримали і теж кинулися до мішка, дістаючи омріяні пляшки з водою. Я ж витягла пачку шоколадного печива і відчула раптовий всеосяжний голод. Шарудіння упаковки порушило пануючу у кімнаті тишу. Але цей звук був медом для моїх вух.

Діставши одне печиво, я повільно піднесла його до рота. Коли шоколадна глазур торкнулася мого язика, я ледь не вибухнула від насолоди. Здавалося, це найсмачніше, що я коли-небудь їла. Тож я швидко поглинула печиво, розсипаючи крихти на бетонну підлогу. Певно, до біса дивна картина.

Не стримавшись, я потягнулася за другим печивом, тоді як Рубі відламувала шматок від буханки хліба. Ніхто не говорив. Усі насолоджувалися їжею, ніби бачили її вперше в житті. Що ж, сподіваюся не востаннє. Та поки була можливість, я набивала шлунок, щоб мати сили на подальші випробування, чи що там на нас чекає. Добре було б знати. Тоді хоча б можна було завчасно вигадати якийсь план.

Руки замастилися шоколадом, так само як і брудна, розірвана, смердюча сорочка. Скільки я вже не милася? Не відчувала доторк гарячої води на тілі, вдихаючи запах чистоти та свіжості? Я б усе віддала, аби помити брудне волосся і липке тіло. А ще, я досі була вкрита залишками засохлої крові. Рани після аварії, на щастя, не були глибокими, тож потроху гоїлися. Однак поки що вигляд вони мали такий само жахливий, як і мій потертий одяг. Напевно, залишаться огидні шрами. Та я була згодна на це. Лишень би вибратися звідси живою.

—Дивно, що нас досі не змусили щось робити, — мовила Рубі, покінчивши з їжею і притиснувшись спиною до стіни.

—Цей спокій підозрілий, — погодилася Аврора, облизуючи пальці від залишків шоколаду.

—Чим ви незадоволені? Нас не чіпають, тож радійте, поки можете, — пирхнула Нора, проводячи пальцями по волоссю. Нещодавно блискучі руді пасма потемніли, вкриті брудом, а гарно вкладене каре перетворилося на неохайну завісу заплутаного волосся. Це місце знищило вроду примхливої жінки. Жодні статки їй тут не допоможуть. Певно, Норі не легко було з цим змиритися.

—Нічим добрим цим не скінчиться, — пробурмотіла я, закусивши щоку.

—Та невже? — вигнула брову Рубі і випустила смішок. — А я так сподівалася, що нам принесуть зручні ліжка і примусять дивитися фільми. Точно, хай не забудуть про попкорн!

—Не треба цього сарказму, — незадоволено зітхнула я. — Ми всі в одному становищі. Треба бути розсудливими і витратити вільний час на роздуми. Можливо, вигадати план.

—Який план, Еліс? Звідси немає виходу! Ми будемо робити те, що нас змусять, поки не закінчимо як Рейчел. З цим нічого не вдієш, — вигукнула Рубі, махнувши рожевим волоссям.

—Але ми не можемо просто здатися! — розпачливо крикнула я, ледь стримуючи раптові сльози. — З нами ж поводяться як із тваринами! Це принизливо!

—Ти маєш рацію, Еліс. Але Рубі теж. Нас тримають у пасці, і звідси ніяк не вибратися, — тихо мовила Аврора, потираючи перенісся. — Це жахливо, але така правда. Ти цього не зміниш, хоч як би хотіла.

—Ви довго будете теревенити? Я хочу поспати, — буркнула Нора, вмостившись на підлозі і поклавши під голову мішок.

Ніхто не звернув на неї уваги.

—А що, як ми збунтуємося? Не будемо проходити їхні випробування? — обережно сказала я.

—Тоді нас усіх повбивають. Якщо не вигадають щось гірше, — похитала головою Рубі. — Усе це марно. Маємо просто грати за їхніми правилами.

—Дурня! Ми не можемо просто скоритися. Їм потрібна наша покірність, тож треба завадити цьому. Змусити їх похвилюватися, — вигнула вуста я.

—Роби, що хочеш, Еліс. Це твоє життя. Якщо бажаєш померти, вперед. Ми тобі не заважатимемо, — холодно мовила Аврора. — Але не треба підставляти нас усіх. Я все ще сподіваюся виграти і вибратися звідси.

—То ти хочеш нашої смерті? Щоб самій врятуватися? — вражено скрикнула я.

—Тут кожен сам за себе. Кожен хоче в першу чергу зберегти своє життя. Така вже реальність. Ти чудово це розумієш, — знизала плечима Аврора.

—Годі. Не варто сваритися. Зараз це не принесе нам жодної користі, — спокійно мовила Рубі. — Краще відпочиньте. Невідомо, що на нас чекає. Поки є час, беріть з нього максимум.

—Маєш рацію, — кивнула Аврора. — Я б залюбки поспала бодай кілька годин.

Я, втративши будь-яке бажання вести розмови, пішла в інший куток кімнати і лягла на бетонну підлогу. Холод пробирав до кісток, тож я притисла коліна до грудей, аби хоч трохи зігрітися. Вся радість, викликана їжею, враз зникла. Залишилася лиш порожнеча і гірке усвідомлення. Тут справді кожен сам за себе. Що для інших значить моє життя? Адже вони в першу чергу мають думати про свою шкуру. Що ж, я теж так зроблю. Буду дбати передусім про себе і своє життя. Буду сильною, не дам жахливим думкам захопити мою свідомість. Не дозволю нікому мене зламати.

Я відчула, як тіло поволі розслабилося, бажаючи якнайшвидше поринути у сон. У цю мить в розумі закарбувалася істина: якщо хтось має перемогти, то нехай це буду я. Адже зрештою, я необовʼязково маю бути жертвою. Натомість, можу стати хижаком.