Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 25
Еліс
Жах і відчай.
Ось що я відчула, почувши історію Аврори. І хоч стеля вже не намагалася нас прикінчити, я все одно відчувала важкість у грудях. Наче велика брила притиснула мене до підлоги.
Я не знала, що сказати. Як правильно вчинити. Адже те, що зробила Аврора, не вкладалося у голові. Невже холодна і розсудлива жінка насправді вбивця і чудовисько? Я не могла в це повірити. Бо тепер, дивлячись на Аврору, я буду повсякчас згадувати про це страшне зізнання.
Чи могла я її зрозуміти? Можливо. Чи вбила б когось заради грошей? Нізащо.
Здавалося, ніби у цю мить час зупинився. А в погляді Аврори читалися провина і біль. А ще страх. Бо ми нарешті дізналися, що вона за людина.
Все, що вона казала нам до цього, було брехнею. Гарно продуманою, виваженою, але все ж брехнею. Чи була хоч краплина правди у її минулих розповідях? Моя довіра до Аврори щойно розбилася на дрібні уламки, які вже ніколи не зібрати докупи.
Рубі виглядала зрадженою. Вона дивилася на Аврору порожнім поглядом і мовчала. Ніби намагалася забути все, що почула кілька хвилин тому. Але я не хотіла забувати. Бо тепер я знаю страшну таємницю жінки, яка провела зі мною під цим дахом не один день. І, можливо, це колись стане мені у пригоді.
—Ви нічого не скажете? — обережно запитала Аврора.
Рубі продовжувала мовчати, а я не могла підібрати слів. Усі вони здавалися якимись неправильними. Я могла сказати, що все гаразд, але збрехала б. Могла б накричати на жінку, але не хотіла влаштовувати сварку. Могла б промовчати, але ця гнітюча тиша, зрештою, довела б мене до божевілля. Тож мені залишалося запитати:
—А що ти хочеш почути?
Аврора трохи подумала і тихо відповіла:
—Будь-що, тільки не мовчіть. Можете проклинати мене, сварити, ненавидіти, але не виявляйте байдужість. Не змушуйте пошкодувати про цю правду.
—Я скажу тобі тільки одне: ця провина лежить на тобі. Цей гріх отруює твою душу. І усе це ніяк нас не стосується, — мій голос звучав спокійно і приглушено.
—А що ти, Рубі? — пробурмотіла Аврора, поглядаючи на нерухому жінку.
—Еліс має рацію. Я не буду кричати і засуджувати тебе. Зрештою, це все не має значення. Просто тепер не зможу дивитися на тебе так, як раніше, — знизала плечима Рубі і відвернулася.
—Але ж ви теж маєте таємниці! Усім це чудово відомо. Чому лише я раптом стала монстром? Бо єдина сказала правду, коли ви побоялися? Ви нічим не кращі за мене, а, можливо, навіть гірші! — не витримала Аврора й кинула на нас погляд, сповнений люті й образи.
—Годі, Авроро. Я не хочу сваритися. Зараз не час для цього, — похитала головою я.
—Ну звісно, ти ж хочеш захистити свою шкуру, — почала Аврора, та її перервав раптово виниклий голос. Я здригнулася від несподіванки. Важко звикнути до цієї невидимої особи, яка виголошує промови з прихованих колонок.
—Вітаю усіх з успішним закінченням четвертого випробування. Тепер ви нарешті зрозуміли, що правда — головна мета цієї гри. Вона може як врятувати ваше життя, так і призвести до загибелі. Та памʼяте — залишиться лише одна, і зовсім скоро це станеться. А поки гра продовжується.
В момент, коли голос замовк, стіна позаду нас розчахнулася та утворила вже знайомий темний прохід. Чи веде він до такої ж порожньої бетонної кімнати? Чи цього разу вигадали щось інше? Залишалося лише ступити у пітьму, щоб перевірити це.
Та Рубі виявилася швидшою і вже проскочила в отвір, ніби хотіла скоріше забратися з цього місця. Або ж не хотіла перебувати поряд з Авророю. Я не знала напевно, та попрямувала до стіни, аби наздогнати жінку.
Але в ту саму мить прохід закрився прямо перед моїм носом, відділивши Рубі від нас.
—Це ще що за чортівня? — вражено вигукнула я, озираючись до Аврори.
—Якась нова хитрість? — байдуже знизала плечима вона.
А тоді відкрився прохід в іншій стіні, і Аврора, не гаючи часу, зайшла у темряву. Я хотіла побігти за нею, та знову не встигла. Отвір закрився так само, як і попередній.
Я злісно загарчала. Нас хочуть розділити, залишити наодинці з собою. Хто знає, що чекатиме на нас цього разу. Та не було сумнівів: це щось жахливе.
І коли у третій стіні зʼявився прохід, я тільки зітхнула і попрямувала у невідоме, сподіваючись, що воно не стане моїм кінцем.
***
Коли я нарешті вийшла з непроглядного тунелю, то ледь не скрикнула від здивування. Це була далеко не та кімната, яку я очікувала побачити. Замість порожнього бетонного приміщення — невелике односпальне ліжко, стіл зі стільцем та стіни, обклеєні яскравими жовтими шпалерами.
Це що, якийсь жарт?
Я підійшла ближче, очікуючи якось підступу, але нічого не відбувалося. Лише мої кроки, що відлунювали у тиші.
На столі стояло декілька пляшок з водою і пакет з їжею: хліб, яблука, печиво і цукерки. Я відчула, як слина наповнює рот, а шлунок стискає від голоду. Але усе це не може бути правдою. Не після всього, що ми пройшли.
Я обережно взяла зі столу пляшку води і озирнулася кімнатою, щоб пересвідчитися, що це не якась пастка. Видихнувши, зробила кілька ковтків води. А потім не стрималася і випила всю пляшку. Вода змочила моє пересохле горло, і я з полегшенням зітхнула. Потім схопила яблуко і жадібно вкусила його, вже не думаючи ні про що.
Коли мій шлунок вперше за довгий час був наповнений смачною їжею, я попленталася до ліжка, маючи намір нарешті відчути під собою мʼякий матрац, а не холодну тверду підлогу. Однак там мене чекав ще один сюрприз: чистий комплект одягу. Це був чорний спортивний костюм, зроблений з мʼякого, приємного на дотик матеріалу. А на рукаві кофтини була вишита маленька пташка — біла голубка.
Я здригнулася від цього символу, та все ж вдягла костюм, бажаючи якнайшвидше позбутися старого одягу, який вже давно перетворився на лахміття.
А тоді випадково помітила двері, які майже зливалися зі шпалерами. Я повільно підійшла до них, геть не уявляючи, чого очікувати. Можливо, це пастка. Можливо, якась нова хитрість. Та я не змогла стримати цікавості і все ж відкрила двері. Сльози одразу накотилися на очі.
Це була вбиральня! Невелика, скромно обставлена, але це було не важливо. Адже там була залізна ванна, наповнена водою, туалет і невелике дзеркало.
Як же давно я мріяла змити із себе цей шар бруду і засохлої крові! Тепер, коли випала така можливість, я завмерла, як статуя, не знаючи, що робити. Після усіх цих днів бруду і справляння потреб по кутках, ця кімната відчувалася як подарунок з небес. Тож я не гаяла часу і знову скинула костюм, лігши у прохолодну, та все ж довгоочікувану воду.
Шкіра вкрилася дрижаками, та я не звернула на це увагу і почала натирати тіло невеликим шматком мила. Очі заплющувалися від задоволення, і я нарешті почала відчувати себе чистою. Помила волосся від багатоденного бруду і вмила обличчя. Тоді загорнулася у мʼякий рушник і нарешті наважилася глянути у дзеркало. Моє обличчя було блідим, вкритим подряпинами, але хоча б чистим. Скуйовджене вологе волосся втратило свій блиск і вже не було таким світлим, як раніше. Моя постать була хворобливо худою, ребра випирали крізь шкіру, ніби от-от прорвуть її. Та мені було байдуже. Головне — я досі була живою. І наразі цього було досить.
Знову вдягнувши костюм, я відчула, як тепло розливається моїм тілом. На мить здалося, що я знову повернулася до звичного життя. Та це було всього лише ілюзією. Уся ця кімната була створена для того, щоб нагадати про втрачене. Вона була подарунком і тортурою водночас.
Та я не мала наміру жалітися. Все ж краще, ніж сірість бетонних стін. Тож, зрештою, я лягла у ліжко, відчуваючи незвичну мʼякість, і майже одразу поринула в сон, сподіваючись, що він триватиме якомога довше.
