Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 24
Аврора
Моя бабуся померла три місяці тому.
А точніше, я цьому посприяла.
Бабуся мала все: великий будинок, дорогі прикраси і чималу суму на банківському рахунку. Вона була старою хворою жінкою, хоч і намагалася цього не показувати. Та я знала, що їй залишилося недовго, якихось кілька років в кращому випадку. Тож я вирішила допомогти їй покінчити зі стражданнями і отримати з цього зиск.
Я хотіла жити сама у розкішному будинку, купити новий сучасний автомобіль і ні в чому собі не відмовляти, при цьому не витрачаючи час на нудну виснажливу роботу. Юридична сфера не була моїм покликанням. Я завжди мріяла стати дизайнером, а для цього теж потрібні були значні кошти.
Тож я знайшла єдиний вихід. Прийняла непросте рішення. Підсипала у бабусині ліки отруту миттєвої дії. Смерть від раптової зупинки серця. Швидко й безболісно. А головне — геть не підозріло. Зрештою, люди похилого віку постійно помирають від інфаркту. Тож все виглядало максимально природно.
Я знала, що весь свій спадок бабуся залишила мені, своїй єдиній улюбленій онучці. Тож вже за кілька тижнів я стала власницею чудового будинку і великої суми грошей. Одразу придбала собі найновішу модель «БМВ», сумочку від «Версаче» і тур у Домінікану на наступне літо. Все складалося саме так, як я хотіла. Але совість іноді прокидалася у мені, дряпаючи кігтями провини. Чи вчинила я правильно? Зрештою, я, можливо, врятувала бабусю від смерті у муках. Чи зробила я їй послугу, давши піти на той світ у спокої й тиші?
Я повсякчас згадувала нашу з нею розмову, незадовго до того фатального дня.
—Як гадаєш, що найцінніше з того, що ти маєш? Цей будинок? Чи може, якась улюблена коштовна річ? — запитала я тоді.
—Люба Авроро, усе це не має для мене жодної цінності. Найголовніший мій скарб — це ти. І, звісно, твоя мати. Жодна річ чи багатство не зрівняються з цінністю родини, — відповіла бабуся, тепло усміхаючись.
Можливо, вона мала рацію. Бо гроші не можуть залікувати самотність. І це усвідомлення прийшло до мене надто пізно.
Я досі не знала, чи шкодую про той вчинок. Та час все одно не повернути назад. А тепер, у цій бетонній вʼязниці, ніщо з мого минулого вже не має значення. Бо, ймовірно, саме воно привело мене сюди. Я усвідомила це ще на другому випробуванні. Коли зрозуміла, що отрута у келихах — та сама, якою я вбила свою бабусю. Це означало лише одне: вони знали правду. Ті, хто викрали мене, зробили це через мій вчинок. Тож, зрештою, він коштував мені свободи. Колись я відібрала життя заради багатства, а тепер і моє життя висить на волосині. Криваві гроші вже мене не врятують.
Коли я зізналася всім у своїй провині, тілом водночас поширилися полегшення й страх. Тепер я не буду нести тягар правди самотужки. Та, можливо, ця правда щойно мене й погубила.
Як відреагують Рубі та Еліс? Чи вважатимуть мене жорстокою, безсердечною вбивцею? Чи все ж таки зрозуміють мій мотив? Я не знала, чого чекати, і це змушувало чимдалі більше здригатися.
Усі чекали від мене подробиць, я бачила це по здивованим і стурбованим поглядам жінок навпроти. Та слова ніяк не хотіли звʼязуватися у речення. Я маю все пояснити, маю виправдати себе. Та чи матиме це значення? Жереб кинуто. І залишалося лише міркувати, як зміниться ставлення до мене після цих слів.
Можливо, правда принесе мені розраду й зцілить душу.
А, можливо, підштовхне на крок ближче до смерті.
Я не знала напевно, але все ж зібрала себе докупи і розповіла історію від початку й до самого кінця. А потім понад усе боялася почути реакцію на неї. Адже саме вона вирішить мою подальшу долю у цих стінах.
