Раді Вас бачити!

РОЗДІЛ 32

Еліс

Кров лишилася у мене під нігтями, хоч як би я старанно її не відмивала.

Вона була доказом.

Свідченням моєї провини й жорстокості. Монстра всередині, якого пробудила ця клята гра.

Вигляд мертвої голубки досі стояв перед очима, і я не могла змусити себе заснути. Навіть мʼяка тепла постіль не допомагала позбавитися відчуття власної нікчемності. Та пташка була невинною. Пораненою. Жертвою обставин.

А я все одно відібрала у неї життя.

І ця смерть лягла тягарем на моє серце і совість.

Однак тепер я знала таємницю Рубі. І заспокоювала себе тим, що голубка померла не марно. Вона зробила мені неабияку послугу. Мої суперниці були відкритими книгами. І я могла дуже просто їх прочитати. Усі брудні секрети нарешті розкриті. А гра ставала дедалі цікавішою і огиднішою водночас.

Я крутилася на ліжку і думала, що робити далі. Як не збожеволіти. Як вижити і вибратися на волю. Та усі ці думки були марнуванням часу. Крапля надії, яку вони давали, висихала надто швидко. І, зрештою, приходила порожнеча. Мовчазна і гнітюча.

Я встала і почала ходити кімнатою, в спробі хоч трохи заспокоїти нерви. Ця тиша мене лякала. Вона ніколи не приводила до хорошого. Лише до ще більшого жаху. До нового випробування, де кожен невірний крок може стати останнім.

Я не була готова до цього кроку. Не хотіла померти в цьому жахливому місці. Так і не побачивши сестру і матір. Не почавши все спочатку. Не пізнавши всіх барв життя. Заради цього я була готова на все.

Голос застав мене зненацька. Я не очікувала почути його так скоро. Та зрештою, була навіть рада цьому. Бо тиша вже почала захоплювати мою свідомість. Забруднювати мої думки.

—Даний етап завершено. Таємниці, які ви почули тут не мають бути промовленими. Ви повинні тримати їх при собі. Якщо порушите це правило — зіткнетеся з наслідками. А тепер залиште кімнату.

Голос замовк, а тунель, через який я потрапила сюди, знову відкрився.

І я вже знала, що мене знову очікує темрява.

***

Я йшла, спираючись на стіни, і намагалася відшукати вихід у пітьмі. Це вже не вперше. І, хоч би як це не звучало, сподіваюсь, не востаннє. Поки я рухалася і блукала серед мороку, то була жива. А це єдине, що мене хвилювало. Залишатися живою попри все.

Не знаю, як довго я крокувала тунелем. Здавалося, минула ціла вічність. Ноги встигли втомитися, а очі ніби звикали до темряви. Якщо я заблукаю і лишуся тут, це вважатиметься поразкою?

Цю думку перервало світло, що виблиснуло далеко попереду мене. Цей промінчик кликав до себе, мотивував якнайшвидше вибратися з пастки пітьми. Я пришвидшила крок, ледь тримаючись на ногах. Змусила своє виснажене тіло функціонувати. Адже залишилося зовсім трохи. Кілька метрів до нової вʼязниці і нового випробування. Усе це було незмінним.

Коли я ступила у велику кімнату, то примружила очі, які ще не звикли до яскравого світла. А потім оглянула приміщення і спрямувала погляд на Рубі. Жінка стояла, спершись на стіну, і всім своїм виглядом випромінювала байдужість. Попри це, я бачила в глибині її втомлених тьмяних очей тугу й приреченість. Ніби вона знала, що цей жах ніколи не закінчиться.

—Де Аврора? — запитала я, хоч насправді це не надто мене цікавило.

—Хто його знає, — знизала плечима Рубі, зітхаючи.

Вже за хвилину Аврора вийшла з іншого тунелю і обвела нас зухвалим поглядом.

—Що ж, ми всі досі тут. Навіть не знаю, добре це, чи погано, — гмикнула жінка й схрестила руки на грудях.

—А що, хочеш нас спекатися? — вигнула брову я.

—Просто хочу, щоб ця гра швидше скінчилася. А поки ми живі, вона продовжуватиметься. Ти ж і сама це чудово розумієш, Еліс, — холодно мовила Аврора.

Здавалося, щось у погляді жінки змінилося. Вона дивилася на мене хижо й розлючено. Випромінювала ненависть і огиду. Цей погляд змусив мене здригнутися і відчути крижаний доторк до серця.

Вона знала.

Знала усе.

Усі мої таємниці.

І Аврорі це точно не сподобалося. Тепер вона бачила у мені гідну й небезпечну суперницю. Ми були на рівні. Два хижаки, що боротимуться одне проти одного у кривавій битві. І ніхто так просто не віддасть перемогу.

Та не слід було забувати про Рубі. Жінка теж була не такою простою, як здавалося. Вона тримала свої секрети під замком і носила маску жертви. Але тепер стало зрозумілим одне: жертв у цій кімнаті не було. І ми всі опинилися тут невипадково.

Ця гра змінила усе. Вона зробила з нас монстрів. А, можливо, просто витягла на поверхню далеко заховану сутність. Не знаю, кого із жінок я вважала небезпечнішою: Аврору чи Рубі. Знала тільки, що починаю по-справжньому боятися. Бо від цих двох можна очікувати будь-чого.

Однак я не дам роздерти себе, наче налякану здобич. У мене теж зуби. І за потреби я їх покажу.

 —То, що? Як минули ваші випробування? — запитала Рубі, гризучи нігті.

—Доволі непогано, — мовила Аврора. — Навіть краще, ніж я очікувала.

—І що ж вони придумали для тебе? — вигнула брову я.

—Знову отрути. Як ви знаєте, моя спеціалізація, — пирхнула жінка й закотила очі.

—А й справді, знаємо, — пробурмотіла Рубі. — А що в тебе, Еліс?

—Не важливо. Нічого, вартого уваги, — спокійно відповіла я, ледь стримуючи тремтіння. Образ голубки знову постав перед очима.

—Гаразд, мовчи, — байдуже гмикнула Аврора. — Зрештою, все приховане рано чи пізно стає явним.

І вкотре жінка натякала на те, що знала правду. Ну й нехай. Аврора Соул теж не була святою.

—А ти Рубі? Пройшла випробування? — запитала я.

—Звісно. Це було геть не складно. Трохи огиди й болю, але це дрібниці, — жінка опустила погляд у підлогу і почала гратися зі волоссям.

Я вміла розпізнавати брехню. І бачила, що Рубі бреше. Або ж щось недоговорює. Певно, жінка не змогла пройти випробування, але не хотіла в цьому зізнаватися.

—То що далі? Знову чогось очікувати? Гадати, чи не вбʼють когось із нас найближчим часом? — зітхнула Аврора. — Як же усе це мені остогидло.

І я її розуміла. Адже постійна небезпека й очікування загибелі доводили мене до божевілля. Здавалося, ще трохи, і я втрачу здоровий глузд. Змирюся з долею. І молитиму про швидку й безболісну смерть.

Бо хоч би як я не намагалася триматися і продовжувати це безумство, бажання змагатися поступово згасало. Останній промінь надії ледь жеврів десь глибоко в серці, та невдовзі він догорить. Перетвориться на попіл. І тоді я не зможу зібрати себе докупи з уламків. Тоді всі мої докори сумління захоплять мене у полон. І боюся, я ніколи з нього не виберуся. Стану заручницею власної совісті. Залишу своє життя на розсуд долі.

Я зівʼяну, розсиплюся і постану перед небесним судом. І потраплю туди, куди заслужила. Або літатиму в раю, або горітиму в пеклі.