Раді Вас бачити!

РОЗДІЛ 29

Рубі

Коли я йшла темним тунелем на самоті, то відчувала дивний спокій. Ніби знову опинилася в минулому, коли самотність і небезпечні темні провулки були моєю другою шкірою. Це життя було далеко не ідеальним. Воно огорталося пітьмою й безвихіддю, та все ж лишалося моїм. Тепер усе, що мене оточувало, здавалося неправильним. Вимушеним. І я понад усе хотіла покинути цю вʼязницю якнайшвидше.

На іншому кінці тунелю спалахнуло світло. Маленький сяйливий проблиск надії. Я пришвидшила крок, бажаючи нарешті вийти з гнітючої темряви. Однак там, наприкінці, я побачила те, чого ніяк не очікувала.

Кімната була світлою й доволі просторою. Шпалери кольору мого волосся прикривали сірість бетонних стін. Та найбільше мене здивувало ліжко. Воно було чимось немислимим. Розкішшю, яку я точно не чекала побачити. Світло-рожева постіль здавалася мʼякою, як хмаринка. Я раптом захотіла впевнитися у цьому. Зануритися під теплу ковдру й заснути.

Та перед цим я знову оглянула кімнату. Ще більше здивування викликали їжа і вода, які стояли просто на столі у центрі кімнати. Це якась хитрість? Чи викрадачі нарешті зрозуміли, що ми радше помремо від голоду і спраги, ніж від їхніх випробувань? Я не стрималася і пирхнула. Та моє слабке тіло і пересохле горло бажали якнайшвидше використати надані дари.

Тож я послухалася інстинктів і зробила великий ковток прохолодної води. Якщо вона отруєна, то й нехай. Краще вже так, ніж смерть від спраги. Відкусивши шматок від буханки трохи зачерствілого хліба, я заплющила очі від задоволення. А за якихось десять хвилин мій шлунок нарешті був заповнений різноманітною їжею.

Після цього я натрапила на двері, що вели до вбиральні. В цю мить я готова була впасти на коліна і заплакати. Вже давно я не почувалася такою щасливою. Наче отримала завчасний подарунок на день народження.

Вимивши тіло, волосся і обличчя, я вдихнула аромат свіжості й попрямувала до ліжка. На ньому я помітила комплект новенького одягу: білий спортивний костюм. Не думаючи, скинула старе подерте вбрання і замінила його на чисте й зручне.

А потім нарешті зітхнула та лягла у ліжко. Воно справді відчувалося, як хмаринка: мʼяке й невагоме. Заснути було геть не важко. Виснаження, накопичене за всі ці дні, дало про себе знати, тож, зрештою, вкрита теплою ковдрою, я поринула у сон. Шкода лише, що тривав він недовго.

***

Мене розбудив той самий голос, що ніколи не віщував нічого хорошого. Та я знала, що не маю вибору, тому розплющила заспані очі й прислухалася.

—Вітаю на пʼятому випробуванні. Воно складатиметься з двох етапів. Перший з них — написати на листку імʼя тієї учасниці, яка проходитиме спеціально підготовлене для неї завдання. Бодай один голос за вас — і ви у грі. Голосувати за себе також можна. Листок і ручку знайдете у шухляді. На прийняття рішення у вас десять хвилин. Час пішов.

Я прибрала прилипле до обличчя волосся й роззирнулася. Прямо над ліжком засвітився таймер і почав свій відлік. Ці штуки почали неабияк мені набридати. Однак я неохоче піднялася з ліжка, відшукала аркуш паперу і ручку та сіла за стіл, сперши голову на руки.

Доволі просте завдання. І дуже просте рішення. Я б могла обдумати все до дрібниць, розробити стратегію, але не мала бажання це робити. Як тільки почула умови — вже знала, кого оберу.

Аврора.

Жінка, що зрадила мою довіру.

Вовчиця в овечій шкурі.

Тож я не сумнівалася. Знала, що вона заслужила на це випробування. І тому я надряпала на листку її імʼя. Мої вуста вигнулися в посмішці.

Цей вибір зайняв у мене дві хвилини. Вибір, який не потребував зусиль. Вибір, який я вважала правильним і чесним.

Відклавши ручку вбік, я сперлася на спинку стільця і закинула ногу на ногу. Стала чекати, що буде далі.

Коли час вийшов, мерзенний голос пролунав знову.

—Перший етап успішно виконаний. Залиште листки на столі написом догори і поверніться у ліжко. Залишайтеся там і очікуйте наступних вказівок.

Я була геть не проти. Сон ще не повністю минув, тож коли голова торкнулася подушки, я відчула, як свідомість поступово відлітає кудись далеко. Кудись, де немає цієї пастки, цієї гри і огидного голосу. Туди, де сонячні промені лоскочуть шкіру, а теплий вітер розвиває волосся. Та мій спокій порушився, коли легені стиснуло від браку повітря. Я миттєво повернулася до реальності, однак перебувала у ній недовго. В голові запаморочилося, повіки обважніли, і я провалилася у вимушений сон. Проте цього разу замість світла там була темрява.

***

Я різко розплющила очі, відчуваючи раптове занепокоєння. Щось було не так, я відчувала це кожною клітиною втомленого тіла. Протерши очі руками, присіла на ліжку і оглянулася. На столі зʼявилося кілька нових предметів.

Коли я стала на слабкі ноги, маючи намір роздивитися їх поближче, знайомий голос розійшовся кімнатою, наче грім.

—Вітаю на другому етапі випробування, Рубі. Твоє завдання дуже просте. На столі стоять три закриті почудини і одна скриня. В кожній з посудин — один ключ. Разом вони відчинять скриню. Ти маєш дістати ключі, вставити їх у скриню і спалити те, що знайдеш всередині. Рухати або перевертати посудини не можна. У винагороду ти матимеш змогу дізнатися найбільшу таємницю Еліс Кроуфорд. Або ж можеш відмовитися, і все залишиться як раніше. Ти матимеш десять хвилин на виконання завдання. І памʼятай, у цій грі правда дорожча за золото.

Голос закінчив свою промову, а таймер почав невблаганний відлік. Коли ж нарешті закінчаться ці бісові випробування? Заспокоювало лише одне — якщо я не впораюся, то нічого не втрачу.

Однак винагорода була доволі спокусливою.

Таємниця Еліс могла виявитися корисною. Та чи вартувала вона моїх зусиль? Можливо, й ні. Але я не звикла здаватися без бою. Не могла сидіти склавши руки. Така була моя природа, і я не могла йти проти неї.

Тож, сівши за стіл, я потягнулася до першої посудини. Вона була видовженою, зробленою із заліза й сягала приблизно сорока сантиметрів у висоту. Що ж ховалося всередині неї? Я повільно підняла кришку, щоб перевірити.

У ніс вдарив неприємний металевий запах. Та він йшов не від самої посудини, а від її вмісту. Я ледь стрималася, щоб не виблювати. Одразу впізнала рідину. То була кров.

Я відвернулася, зосередивши погляд на таймері. Девʼять хвилин. Не так вже й багато. Та зараз мене турбував не час, а темно-червона рідина у посудині. Десь на дні мав бути ключ, та, щоб дістати його, треба забруднити руки. Та зараз я не мала жодного бажання це робити.

Однак доведеться.

Якщо це означає отримати перевагу, я пройду випробування без вагань. В моєму житті ставалися набагато менш приємні речі.

Я завернула рукав кофтини і знову оглянула вміст посудини. Ну і бридота. Цікаво, кому належала ця кров? Якійсь черговій невинній жертві? Не хотілося навіть уявляти можливі варіанти.

Я зітхнула і торкнулася пальцями рідини. Шкірою пробіг мороз. Та я спробувала відкинути неприємні думки і занурила руку глибше. Кров була прохолодною і густою.

Коли рука опинилася майже по лікоть у посудині, я стала обмацувати дно. Пальці ковзали по гладкій поверхні і нарешті торкнулися чогось твердого. Я стиснула предмет у кулаці і швидко вийняла руку, стримавши черговий напад нудоти. Усе від ліктя до кінчиків пальців було забарвлене в червоний. Я скривила обличчя від огиди і розтиснула кулак. Там лежав маленький золотий ключик, забруднений кровʼю.

Коли я клала його на стіл, кров скрапувала всюди. Вона забруднила підлогу, мій одяг і поверхню деревʼяного стола. Я здригнулася і відставила першу посудину вбік, накривши її кришкою. Наче хотіла відгородитися від усього цього жаху.

Час невблаганно стікав, тож я неохоче потяглася до другої посудини. Вона була ширшою і не такою високою. Яка чергова гидота чекатиме на мене там? Я зітхнула і відкрила кришку, обережно зазирнувши досередини.

Кров у жилах враз охолола, і я відстрибнула подалі від столу. Краще б я знову побачила кров. Та взагалі будь-що, тільки не це. Не купу страшних великих павуків, що перепліталися лапками і тілами, ховаючи під собою другий ключ. Жах заповнив кожну клітину тіла. Вони справді хочуть, щоб я засунула туди руку?

Та ніколи в житті.

Я повільно підійшла назад до столу, ще раз глянувши на зловісних істот. Вдруге картина перед очима виявилася ще гіршою. Я не знала, скільки павуків там було, але, здавалося, ніби ціла тисяча. Руки затремтіли, а дихання стало уривчастим. Я мало чого боялася, та понад усе ненавиділа комах. Вони були моїм страшним сном. А ці павуки виглядали так, наче нападуть, щойно моя рука наблизиться до посудини. Я аж ніяк не хотіла це перевіряти.

Однак зараз я повинна була перебороти цей страх. Таймер показував сім хвилин і спонукав мене до дій. Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Хоча зробити це було не так легко, як здавалося.

Коли моє дихання нарешті вирівнялося, я розплющила очі і простягнула руку до посудини. Зараз або ніколи. Тож я повільно опустила долоню, сподіваючись не стати здобиччю для павуків.

Рука знову затремтіла, коли я занурила її в павуче лігво і швидко опускала вниз. Павуки зарухалися швидше і почали повзти вздовж мого запʼястя. Їхні лапки торкалися моєї шкіри і неприємно лоскотали. Я понад усе хотіла скинути їх з себе і сховатися якнайдалі. Натомість продовжувала шукати бісовий ключ. Пальці намацали його в той момент, коли один павук вже майже сягнув мого ліктя. Я витягла ключ із посудини, відкинула вбік і заходилася скидати з себе десяток огидних комах.

Коли всі істоти знову опинилися у посудині, я міцно закрила кришку і відчула, як холодний піт стікає по обличчю. Скільки ще способів познущатися з мене вони вигадають?

Я хотіла присісти і зібратися з думками, та час не дозволяв цього зробити. Таймер перетнув позначку в пʼять хвилин. Тож я не думала. Просто підсунула третю посудину, яка була такою самою, як перша, і швидко відкинула кришечку, не маючи наміру зупинятися.

Я не одразу зрозуміла, що побачила. Та коли усвідомлення нахлинуло, наче крижана хвиля, хотілося проклинати всіх і кожного. Викрадачів. Долю. Саму себе.

Остання посудина була заповнена склом. Дрібними гострими уламками, що неодмінно розітнуть мою шкіру. Заспокоювало лише одне: це був останній крок до перемоги. І я повинна була його зробити. Звикла доводити всі справи до кінця.

Тож навіть не задумуючись про можливі наслідки, опустила руку у скло, відчуваючи, як те дряпає і ріже кожен міліметр шкіри. Просувати руку нижче було дуже важко і боляче. Сльози скупчилися в кутиках очей і погрожували от-от потекти обличчям. Я зціпила зуби і намагалася не зважати на різкі уколи болю. Зрештою, я звикла до нього. Біль був частиною мого життя. Буденністю.

Коли пальці торкнулися дна, я зітхнула з полегшенням. Залишилося ще трохи. От тільки знайти ключ серед скла виявилося непростою задачею. Я просувала руку посудиною в спробі відшукати маленький залізний предмет. Скло дедалі більше впивалося в шкіру.

Коли ключ нарешті опинився в кулаці, я обережно потягнула руку назад, боючись побачити наслідки. Кожен сантиметр руки відгукувався болем, і сльози все ж таки не втрималися в очах. Вони прокладали мокрі доріжки на щоках і торкалися тремтячих губ. Витягнувши руку назовні, я заплющила очі. Не хотіла бачити. Не хотіла відчувати. Та повинна була це зробити.

Рука вкрилася глибокими порізами і сильно кровоточила. Маленькі уламки скла позастрягали у шкірі, та я не мала часу їх діставати. Встигла подумати лиш одне: обидві руки були вкриті кровʼю. Одна — моєю, а друга — чужою.

Не гаючи часу, я взяла три ключі і по черзі вставила в скриню, різко прокручуючи. Коли лишалося три хвилини, кришка деревʼяної скрині відчинилася, а її вміст постав переді мною.

Я нічого не розуміла. Адже всередині були лише запальничка та білий листок. То це його я мала спалити? Смішок зірвався з вуст та різко урвався. Ні. Все не могло бути так просто.

Я обережно дістала листок зі скрині і перевернула іншим боком. І тоді моє серце на мить зупинилося. А я застигла, як статуя, не в змозі поворухнутися.

Бо це був не просто листок. Це була фотографія.

Мене і моїх покійних батьків.

Та сама, яка стояла в рамці на комоді в моїй квартирі.

Як, в біса, вони її дістали?

Я здригнулася усім тілом. Сльози знову полилися обличчям, та вже не від болю. А від жахливого усвідомлення.

Це була єдина фотографія моїх батьків. Інші згоріли разом з ними у їхній квартирі. Єдина памʼять, що лишилася від них, зараз була в моїх руках. І я мала спалити її. Знищити. Перетворити на купку попелу, якою стали всі інші. Разом з батьками, що опинилися у пастці вогню і віднайшли там свою смерть.

Руки тремтіли, а сльози крапали на фотографію, що була моїм якорем у жорстокому світі. Що б не відбувалося у житті, я завжди трималася завдяки цьому фото. Цьому спогаду. Це було моє вісімнадцятиріччя. Я сиділа разом з батьками за святковим столом і широко усміхалася. Тоді все було інакше. Я була безтурботною дівчиною з блакитним волоссям, що тільки вступала в доросле життя. Тоді я не знала, що чекає в майбутньому. Хотілося повернутися в ті часи, де я ще мала змогу щиро всміхатися. Бо згодом усе це перетворилося на далекий спогад. На минуле, яке вже не повернути.

Тепер же я тримала цей спогад в руках і не могла зробити того, чого від мене хотіли. Не могла знищити цю частину себе колишньої. Не могла стерти останню згадку про батьків.

Таймер дійшов до однієї хвилини і продовжив свій відлік. У мені сперечалися дві Рубі. Одна казала пройти випробування до кінця, зробити усе можливе заради порятунку. Інша ж казала, що воно того не варте. Що я не можу вирвати частину свого серця з грудей власними руками. Не можу знищити свій єдиний якір.

І я прислухалася до другої Рубі. До себе справжньої, себе колишньої. Хто знає, можливо, це зіграє зі мною злий жарт. Можливо, я пошкодую. Та прямо зараз я прийняла це рішення і вважала його правильним. Ніхто не змусить мене переступити цю межу. Не позбавить мене частинки душі.

Тож коли таймер закінчив свій відлік, я поклала фотографію в кишеню і почала діставати з руки уламки скла, слухаючи, як огидний голос повідомляє про мою поразку.