Раді Вас бачити!

Штовхнувши двері в кафе, Ешлі почув, як привітно брязнув дзвіночок. Діставши цигарки, він попрямував до вільного столика. Постаравшись сісти якомога обережніше, щоб не розтривожити рану на боці, яку щойно залатав лікар, Ешлі замовив чашку кави. Ще годину тому, зателефонувавши Джеймсу, він домовився з ним про зустріч. Зараз, уперше за ці два жахливі тижні опинившись у повній безпеці, він нарешті мав час перевести дихання — принаймні до того, як його знайдуть.

У тому, що часу на відпочинок обмаль, альфа не сумнівався. Знаючи Робіна як свої п'ять пальців, Ешлі готовий був битися об заклад: той уже прийшов до тями після їхньої сутички і тепер іде слідом, немов пекельна гонча, аби продовжити так недоречно перервані веселощі.

Коли офіціант приніс каву, Ешлі простягнув руку до чашки й відчув, як пальці зрадницьки затремтіли. Сильна втома давалася взнаки, але він мусив дочекатися Джеймса і попросити допомоги, хоча з величезною радістю просто зараз ліг би в тепле м'яке ліжко з таким самим теплим омегою під боком.

«Шкода, що з сексом доведеться почекати», — ледве встиг подумати Ешлі, як знову брязнув дзвіночок. Спрямувавши погляд на вхід, він побачив Джеймса, який повільно йшов до нього.

— Може, обіймеш старого друга? — почувся голос за хвилину.

Ешлі, не підводячись, простягнув йому руку:

— Сподіваюся, ти не проти, якщо я залишуся сидіти? Лікар рекомендував спокій.

— Звичайно, — Вільгельм потис йому руку й сів навпроти. — Що з тобою сталося? Виглядаєш хріново. Мої люди збилися з ніг, шукаючи тебе. Я вже подумав, що ти помер, — проговорив Вільгельм і замовив каву, потім дістав цигарки й закурив. Ешлі теж запалив нову сигарету:

— На щастя, мені вдалося вирватися. Але якби не везіння — я б справді помер.

Вільгельм глибоко затягнувся:

— Розповідай усе по порядку.

— Пам'ятаєш Робіна Гарріса?

Вільгельм замислився лише на мить і кивнув:

— І що? Хочеш сказати, тебе поранив цей психопат? Ти ж працюєш сам на себе, як ти взагалі з ним перетнувся?

— Якщо коротко, у нас із Робіном давня історія. Нещодавно я знову зіткнувся з ним, і тепер я втікач.

— Дай вгадаю, ти наступив йому на ногу? — посміхнувся Вільгельм.

— Дуже смішно. Та ні. Я рятував одного знайомого омегу і був змушений погодитися на пропозицію Робіна вступити до його гільдії.

— Думаю, тебе не влаштували умови праці? — Вільгельм видихнув дим і замовк, приймаючи каву від офіціанта.

Ешлі ніколи не подобався саркастичний стиль Джеймса, але він знав: лише так той може проявити турботу. Зараз, ігноруючи підколки, він бачив у очах друга щире переживання. Вільгельм намагався розгледіти поранення, хоча воно було сховане під одягом.

— Так, годі. Задери футболку й покажи рану, — тон Вільгельма раптово став суворим.

— Ми взагалі-то в кафе.

— Похуй.

— А нічого, що ти губернатор?

— Я тебе не трахати зібрався, а хочу переконатися, чи добре перев'язана рана.

— Дякую, лікар уже оглянув.

— Я теж лікар, показуй. Не хочу застосовувати силу.

Насправді Вільгельм, як тільки увійшов і відчув цей неймовірний солодкий запах крові, згадав, що востаннє їв два дні тому. Йому було важко перебувати поруч із такою апетитною «їжею». Він сипав підколками, аби відволіктися, адже Ешлі був його другом. Вільгельм любив «грати з їжею», але не з такою. Ешлі ж терпляче ковтав агресію друга і почав розповідь:

— Отже, я вступив у гільдію, він швидко все оформив, а після першого завдання я вирішив із ним поговорити.

— Судячи з рани, розмова була дуже душевною, — зробив ковток кави Вільгельм.

— Саме так. Перед тим як піти, я його поранив, і тепер його люди оголосили на мене полювання. Мені потрібна твоя протекція та робота. Я міг би стати твоїм охоронцем.

Ешлі дістав з кишені зірване оголошення про набір.

— Я і сам хотів тебе шукати, — підвівся Вільгельм. — Іди додому, лікуйся, а за два тижні чекаю тебе в офісі. Мені час. До зустрічі.

— Бувай, — відповів Ешлі.

Минуло два тижні.

Ось уже кілька тижнів Ріан з Дереком, Джином та Кейлін працюють над виставою «Тисяча й одна ніч» для відкриття борделя Трея — «Будинку білих ірисів». Хоча працювати з вагітним Джином, коли ти й сам при надії, було майже неможливо. Дві істерички на одному проекті — це явний перебір. Але Дерек якось примудрявся їх мирити.

Торін, розуміючи стан свого омеги, запропонував Ріану разом поснідати в ресторані перед репетицією.

— Лишилося два дні до відкриття, і ти будеш вільний. Моя пропозиція врятувати тебе й поговорити з Треєм усе ще в силі, — Торін ніжно взяв омегу за руку.

— Торіне, ми про це вже говорили. Моя відповідь незмінна.

— Пробач, я просто хвилююся за тебе та малюка.

Ріан посміхнувся і втягнув альфу в ніжний поцілунок.

У ресторані було повно людей. Навіть Торіну ледве вдалося отримати столик. Коли вони сіли, альфа раптом помітив пару в кутку й завмер.

— Ріане, нам треба негайно піти.

— Чому? Ми ж тільки замовили...

— Я потім поясню. Тихо йди до виходу і не озирайся.

Звісно, Ріан озирнувся. На півдорозі пролунало:

— Торіне! Ріане, зачекайте!

— Все, нас упіймали, — процідив Торін. — Доведеться вислухати цього виродка, — проговорив Торін, хоча у нього стислося серце від розпачу, адже він якраз хотів швидко вивести омегу з ресторану, щоб поговорити з Метью наодинці про їхній план, як зробити Ріана частиною свого союзу.

— Як я радий вас бачити! — вигукнув Метью і спробував обійняти Ріана, але Торін закрив омегу собою.

— Метью, не влаштовуй сцен. Ходімо на вулицю, — проговорив Торін, прямо дивлячись альфі в очі, радіючи, що вони ще кілька тижнів тому вирішили, як поводитимуться на людях поруч із Ріаном. Пропозиція Торіна зображати між ними ненависть влаштовувала обох альф, хоча кілька разів порепетирувати їм все ж таки вдалося. Ну, як відомо, після хорошої роботи можна себе чимось і порадувати, так що вони обоє з радістю після кожної такої репетиції трахалися немов оскаженілі без пестощів собаки.

На вулиці Метью продовжив:

— Ріане, твій альфа зовсім не романтик. Він тобі ще не набрид?

Запах сандалу від Метью окутав Ріана, немов тепла ковдра. Його обличчя, немов висічене найкращим скульптором, раптом викликало в омеги дивне бажання. Раніше цей запах здавався Ріану різким, а тепер — м'яким і одурманюючим. Ріан сховався за спину Торіна, намагаючись прогнати ці картинки — де Метью трахає його біля вікна, тримаючи за волосся.

— Чого тобі треба? — вкотре спитав Торін. Про себе думаючи: «Так ти трохи переграєш». Метью не злякався ненависті в голосі альфи, бо знав, що вже сьогодні зможе його покарати за таку поведінку.

— Може, сядемо? Ріане, як я розумію, на четвертому тижні. Йому не варто довго стояти на ногах.

Торін, не очікуючи такої професійної лекції, пообіцяв собі вже сьогодні, звичайно після сексу, розпитати у Метью про нього набагато більше.

— З мене досить. Ходімо, Ріане.

— Ей, зачекайте! Я ж навіть не сказав, яку подію ми з Діланом святкуємо!

— Мені похуй, — відрізав Торін, допомагаючи Ріану сісти в машину.

Коли вони поїхали, Метью закурив:

— Уявляю, що буде, коли вони побачать нас на відкритті.

Ділан засміявся, але Метью швидко його осік:

— Вони обидва мої, зрозумів? Тримайся від них подалі.

Ділан миттю знітився:

— Я і не думав нічого робити без дозволу...

— То-то ж. Дорогий, думати — це в принципі для омег завдання нездійсненне. Все, біжи на зустріч, у мене теж справи.

Пізніше Метью приїхав в офіс до Вільгельма. Там він став свідком того, як якийсь омега жорстко «строїв» найдавнішого вампіра, не соромлячись сторонніх. Придивившись, Метью впізнав Кевіна — сина колишнього президента США.

— Нарешті ти приїхав! — зрадів Вільгельм, ігноруючи гнівний погляд Кевіна. — Ходімо в кабінет.

— А як же Кевін? — спитав Метью. — Ти просто перервеш вашу сварку?

— Можеш іти, — кинув Вільгельм омезі.

Та Кевін виявився не з простих. Явно інколи смерть батька іде доньці на користь — саме у випадку Кевіна так і сталося. Звичайно, одразу ж після смерті Кевін звинувачував у смерті батька Вільгельма та й себе, а потім відчула справжню свободу від тиранії свого батька. Тому зараз Кевін підлетів і з усієї сили вдарив губернатора в пах:

— Врахуйте, шановний губернаторе: якщо ви ще раз втечете від охорони — я не стримуватимуся!

Вільгельм упав, хапаючи ротом повітря під сміх Метью, хоча скоріш від несподіванки, бо таких омег, як Кевін, він звик їсти по тричі на день. Кевін же гордо пішла геть.

— Ти як? Живий? — реготав Метью.

— Заткнися і допоможи встати. Чорт, мені давно час відшльопати цього засранця по сідницям.

— Ай-яй-яй, як некрасиво називати так свого істинного! — Метью простягнув руку. — Ну, ходімо, розкажеш, як жив ці чотири роки.