Раді Вас бачити!

Анжела.

Опинившись у його обіймах, насилу усвідомлюю те, що відбувається. Його вмілі дотики змушують все моє тіло тремтіти та вигинатися йому назустріч, йдучи за рухом його рук. Опиратися гарячим губам, що нишпорять по моїй шиї, грудях,

животу не хочеться, навіть не думається про те, щоб зупинитися прямо зараз.

Слабкі крики розуму про безрозсудність моєї поведінки впевнено заглушаються його шепотом, від якого по всьому хребту пробігають мурахи, що лоскочуть. Це схоже на удар струмом, землетрус. Він відчайдушно займається зі мною коханням, наче ми жили разом, а потім розлучилися на довгий час і вчора випадково зустрілися на вечірці. Так нервово кохають подруг своїх дружин, ще так пристрасно, мабуть, роблять дітей. Втомлені та задоволені, лежимо обличчям одне до одного. Він кладе свою долоню на мою руку, і ніжно погладжуючи її, невідривно дивиться мені у вічі.

— Ти сьогодні не вечеряв? — вирішую порушити цю тишу.

— У кафе перекусив, я не голодний, — спокійно відповідає.

— Я зварила картоплю і курку посмажила, візьмеш на роботу.

— Ти про мене дбаєш, Анжело? Як мило! З чого це раптом? — дивується.

— Просто щоб ти на роботі знову не варив пельмені.

— Ага, я зрозумів! Таким чином, ти намагаєшся підмазатись до мене, щоб я тебе завтра відпустив? — осяює його несподіваний здогад.

— А хіба ти не відпустиш? Ти ж обіцяв?

— Я тобі нічого не обіцяв. Хіба я схожий на ідіота? Думаєш, я стану свідомо відмовляти собі в задоволенні, мати таку красуню, як ти?

— Мені знову тут добу під замком сидіти самій? Ну, ти й сволота! — розлютившись, відвертаюся і відсуваюся від нього якомога далі.

*************************************

Ранкове, ще холодне світло, наче синій туман, намагається просочитися по краях важких штор. Нас будить дзвінок будильника на телефоні, Роман його відключає і кладе на підлогу поруч із ліжком. Розвернувшись, дивиться на мене. Я лежу на іншому краю ліжка.

— Навіщо так далеко відсунулася? Думала я тебе там не дістану, мила? — сонно вимовляє, притягуючи мене до себе.

Він припадає до моїх губ, а я, ще не прокинувшись, вся тягнусь до нього. Немає сил чинити опір йому, просто неможливо. Якщо мені самій ще й хочеться вибратися з його обіймів, то моє тіло радісно відгукується на кожний його дотик і несамовито

вимагає продовження. Вдосталь насолодившись мною, він швидко збирається на роботу і йде, а я знову засинаю. Прокинувшись, іду снідати на кухню. Наливаючи в чашку чай, мимоволі думаю про Андрія.

Колись я вже жила з хлопцем і він вранці приносив мені в ліжко чай з якимось смачним тістечком. Він був таким ніжним та уважним. Все згадую та згадую, як була щаслива, а потім… біль та самотність. З того жахливого дня моє життя змінилося, я втратила всю чутливість і заморозила своє серце. Багато людей переживають зраду і стають сильнішими. І я стала, тільки чому почуваюся так бридко? Невже, можливо, ще болючіше? Усередині все стискається і ниє, а по щоках котяться сльози,

поступаючись місцем одне одному. Що мені ще зробити, щоб звільнитися з цього полону?

Заспокоївшись, приймаю душ і повертаюся до спальні. Зараз не хочу сидіти в тиші, мені здається, що вона може поглинути, і натиснувши кнопку пульта, включаю телевізор. Весь день дивлюся фільми та сумую. Несподівано в кімнаті лунає дзвінок мобільного, здригаюся, а потім починаю шукати, звідки долинає мелодія.

Виявивши під ліжком телефон, тішуся з того, що він забув його вдома. Перша думка — зателефонувати до міліції. А що я скажу? Що якийсь хлопець закрив мене в квартирі?! Хто мені повірить? Я навіть не знаю адресу, за якою зараз перебуваю.

Засмутившись, одразу ж відкидаю цю ідею і починаю перегортати список контактів. Раптом вдасться знайти тут Барикина? Але в цій телефонній книзі неможливо щось розібрати, тут всі записані під якимось прізвиськами. Шкода, що ніколи не цікавилася, який у нього номер, бо я тепер не маю мобільного. Напам'ять пам'ятаю лише один — своєї приятельки мажорки.

— Барбі, а чого ти з його телефону дзвониш? — питає, коли набираю її.

— Про кого ти? — у нерішучості мнуся.

— Про Романа, з яким я зустрічалася.

— Не знаю, про що ти. Це чужий, я просто взяла зателефонувати.

— Ти, що з ним спілкуєшся?

— Ні, ти щось плутаєш. Це мобільний зовсім іншої людини.

— Та як же? Номер цього недоумка досі у мене записано. А де ти? Хто дав тобі його телефон?

— Яка різниця. Юлько, я скучила за тобою!

— Не хочеш говорити, не треба, — невдоволено бурчить.

— Ти що образилася? Горазд вже дутися! Краще розкажи, як живеш? Як там наші? Про Андрія щось чути?

Вона розповідає про себе, свого нового кавалера, друзів з їхньої компанії, про те, як у них справи, а потім несподівано запитує:

— Ти чекаєш на Мажора?

— Ні, звісно. Ми ж тоді посварилися, причому досить серйозно. Просто цікаво, коли він приїжджає?

— Хлопці кажуть, що поки не збирається. А чого так категорично, може, ви ще помиритеся?

— Ні, не помиримося. Ти ж не знаєш, що він зробив? Тільки не питай ні про що, мені досі боляче про це згадувати!

— А чого тоді про нього цікавишся?

— Бо більше не бажаю його бачити ніколи! Тому хочу знати, коли він приїде, щоб уникнути з ним зустрічі.

— Зрозуміло. Ну, а ти, як тепер живеш?

Ми ще довго розмовляємо, говорячи про своє майбутнє заміжжя, раптом ясно усвідомлюю, що вже чомусь зовсім не хочу цього. Але все вже домовлено і вирішено, тож тепер якось негарно в останній момент скасовувати весілля. Коли закінчуємо базікати, мобільний знову дзвонить. Це Поліна, цього вечора вона зателефонувала, напевно, разів сто. Вже лягаючи спати, не витримую і натискаю на з'єднання:

— Навіщо так наполегливо дзвонити? Якщо не відповідає, то не може!

— Де Рома? І хто це взагалі? — обурюється вона.

— Не має значення! Він на роботі, а телефон удома забув.

— Цей голос мені когось нагадує. Анжело, ти?

— Ти помилилась. І не дзвони більше, ти мені заважаєш спати, — розгубившись, скидаю дзвінок і думаю, що так навіть краще, нехай у цього мерзотника тепер будуть проблеми.