Раді Вас бачити!

Погода сонячна, але сніг ще повністю не розтанув. Іду тротуаром і не помічаю нічого навколо. У мене романтичний настрій, у голові крутиться мелодія з фільму, а перед очима стоїть образ Сергія Бодрова. На зупинці нікого немає. «Напевно, нещодавно автобус пройшов, тепер довго чекати доведеться», — думаю і мрію про Нього, свого улюбленого кіноактора. Повз проїжджають автомобілі, часто мені сигналять і водії жестами пропонують підвезти. У довгій штучній дублянці сірого кольору з капюшоном на голові, з-під якого визирають локони білявого волосся, я схожа на Снігуроньку. Раптом біля мене пригальмовують білі «Жигулі», захвилювавшись, про всяк випадок відходжу вглиб зупинки. З машини виходить темноволосий, смаглявий чоловік років тридцяти й гукає мене. Впізнаю в ньому Олександра, який уже давно примітив мене і хоче познайомитися. Сьогодні він утретє за останній місяць зупиняється біля мене.

— Ну, що попалася? Не ламайся, сідай, — наполегливо пропонує підвезти.

— Я вже казала, що з Вами нікуди не поїду, — тривожуся.

— Дивлюся, ти одна стоїш — навколо нікого, не страшно?

— Відчепіться від мене! Я не сідаю в машини до незнайомих!

Насторожуюся, дивлячись, як він підходить. В автомобілі помічаю ще кількох людей.

— Хіба ми не знайомі?! Я тобі вже представлявся і зустрічаємося ми не вперше, — заявляє, стоячи вже прямо переді мною.

— І, що? Це не означає, що я маю з Вами кудись їхати!

— Ти мені так і не сказала, як тебе звати?

— Послухайте, я не збираюся з Вами знайомитися — невже не зрозуміло?!

— Зухвала, кажеш? У мене там в авто хлопці, зараз закинемо тебе в багажник і ніхто тобі не допоможе! — насміхаючись, вимовляє, схопивши мене за лікоть.

— Я буду кричати!

— Та скільки завгодно, поруч нікого немає! Що злякалася?

Намагаюся вивільнитися, але він міцно тримає і не випускає. Смикаючи рукою, щоб вирватися, відходжу від нього вбік, а він знову підтягує мене до себе. Ця боротьба триває хвилин п'ять, несподівано на задньому сидінні «Жигулів» відчиняються дверцята. Обертаюся, з машини вилазить хлопець. Ковзнувши по ньому поглядом, бачу дорогі речі на ньому. Темно-коричнева шкіряна дублянка з натуральним хутром всередині розстебнута навстіж, на шиї висить білий шарф. Спочатку він дивиться на нас із цікавістю, а потім знехотя, повільно наближається.

— Саня, чим ти тут займаєшся, нічого, що ми тебе чекаємо?! — цікавиться, огортаючи нас ароматом своїх парфумів з елітної серії.

— З дівчиною спілкуюся, пропоную підвезти, а вона впирається, — ображеним голосом відгукується той, відпускаючи мою руку.

— І хто це чарівне створіння?

Крадькома дивлюся на того, хто підійшов, він майже на голову вищий за мене. На вигляд не більше вісімнадцяти років.

— Симпатична студенточка, може, заберемо її з собою?! — відповідає той, хто чіплявся до мене.

— Як Вас звати? — заговорює зі мною незнайомець.

Підіймаю голову і зустрічаюся поглядом із тим, хто обличчям дуже схожий на Сергія Бодрова. На мене дивиться його копія — таке саме широке обличчя з густими бровами та прекрасними блакитними очима, навіть губи в нього такі ж пухкенькі, як у актора. Тільки волосся і брови трохи світліші. Такий собі Бодров із вигорілим від сонця волоссям. Млію і просто витріщаюся на нього, нічого не можу вимовити. Вдивляємося одне одному в очі, не відриваючись хвилину чи дві, але нам здається, що минає вічність. Він не може відвести погляд від моїх незвичайних, величезних сіро-блакитних очей, прикрашених довгими густими віями. Немов, провалившись у цю блакитну безодню, він летить, летить, а дна все не видно. Цей нескінченний політ перериває мій наполегливий домагач:

— Що сподобалася? Так не чесно, я перший її зустрів.

— То Ви мені скажете своє ім'я? — проігнорувавши того, повторює запитання двійник мого кумира.

— Анжела, — тихо лепечу, ледь оговтавшись після побаченого, і досі не можу повірити, що це не сон.

— А я Андрій, — представляється він.

«Дивно, що не Сергій», — проноситься в голові.

— Ага, то значить Анжела… красуню, я обіцяю, ніхто чіплятися не буде, просто підвеземо. Правда, молодий? — знову намагається привернути до себе увагу третій зайвий.

Але ми навіть не дивимося в його бік, зайняті тільки одне одним. Між нами зав'язується бесіда, так, ні про що, просто мила нісенітниця. Він щось запитує, я відповідаю. І не хочеться припиняти цю розмову, здається, якщо ми зараз розійдемося, то загубиться щось важливе, важливе нам обом. Настирливий залицяльник безпорадно стоїть осторонь, його, як і раніше, ніхто не помічає.

— Ви довго там? Знайшли час дівчаток клеїти! Саня, що він там робить, їхати треба? — кричить чийсь голос з автомобіля.

— Дядько нервує, кинь ти її, нам уже час, — невдоволено бурчить той, йому не подобається, що в нас встановився такий контакт, і хочеться якнайшвидше розлучити нас.

Молодий чоловік у дорогій дублянці розуміє, що його смикають і треба йти, але він не бажає зі мною розлучатися. Він знає, що для того, щоб ми зараз залишилися разом, мусимо разом поїхати та сумнівається, чи я погоджуся, адже це дуже ризиковано — сісти в авто з трьома незнайомими чоловіками.

— Може, справді, давай ми тебе відвеземо, куди скажеш?

— Не знаю, мені, здається, це не дуже гарна ідея, — невпевнено бурмочу.

— Я знаю — поїхали, все буде нормально, обіцяю, — наважується він, і взявши мене за руку, підводить до «Жигулів».

Відкривши дверцята, він забирає сумку у мене з рук і ставить її на заднє сидіння. Потім саджає мене, а сам сідає поруч. Водій і той, хто сидить біля нього, не очікували такого повороту подій і майже одночасно обертаються.

— Хто це? Вона, що з нами поїде? — запитально дивиться пасажир із переднього сидіння.

— Це Анжела, ми її підвеземо, а це Віктор — мій дядько, — знайомить нас одне з одним мій супутник.