Раді Вас бачити!

На великій перерві, не зраджуючи своїм звичкам, стою на ґанку з сокурсниками та своєю половиною. Вона, як завжди, притискається до мене й обіймає, показуючи всім навколишнім дівчатам, що я належу їй. А вони тільки тихо посміюються над нею осторонь, прекрасно знаючи, що вона не перешкода і доступ до брутального красеня завжди відкритий. З будівлі виходить знайома пара і проходить повз, прямуючи, судячи з усього, на лавочку. Анжела щось жваво розповідає своєму залицяльнику, а він іде поруч, дбайливо підтримуючи її за лікоть і заглядаючи в очі. У його погляді покірність і нескінченне, якесь рабське обожнювання. Несила стримуватися, він нахиляється та обережно цілує її в краєчок губ. Це злить і я відвертаюся.

Останнім часом чесно намагаюся не думати про неї, попри те, що вона постійно потрапляє мені на очі. Після сварки з Барикіним, у нас досі натягнуті стосунки. Ми не спілкуємося і на роботі теж майже не розмовляємо одне з одним. Тому я не в курсі, як розвиваються стосунки мого приятеля з нею.

«Цікаво, вона погодилася вже з ним зустрічатися чи ні? Судячи з того, що дозволяє йому цілувати себе, напевно, погодилася. Але характер цих поцілунків свідчить про те, що близькості між ними ще не було, занадто вони безневинні й обережні. І погляд у нього на неї голодний — так би й з'їв. Отже, справа не зайшла так далеко і це добре. Треба якось втрутитися, поки не пізно», — розмірковую. Не хочу, щоб йому дісталося її тіло, вважаю, що він не гідний такої писаної красуні. Мені раптом стає абсолютно необхідно довести собі й усьому світові своє незаперечне право на неї, причому зробити це якомога швидше.

*********************

Анжела.

Після занять стою у фойє біля вікна і чекаю на сусідку, щоб разом піти в гуртожиток. Вона затримується в аудиторії, здає викладачеві реферат. Повз проходить натовп старшокурсників, серед них бачу Романа. Він теж мене помічає, і відокремившись від компанії, прямує до мене.

— Привіт, Анжела, — сухо кидає.

— Привіт, — відгукуюся, опустивши очі.

— Чого ти тут одна стоїш? Де твої подружки?

— А тобі яка різниця? — грубо відповідаю.

— Якщо питаю, значить треба! Я, взагалі-то, Поліну шукаю.

— Вони реферати здають. А я Ольгу чекаю.

Він несподівано нахиляється до мене і його обличчя стає близько до мого обличчя.

— Не очікував від тебе… — видихає.

Бачу, яким жорстким і непроникним стає його обличчя й одразу насторожуюся, не знаючи до чого він веде. Куди поділися ті фальшиві усмішки, які він розсипає направо і наліво, як фантики від цукерок?

— Не очікував чого? — обережно цікавлюся.

— Така тихоня, я вже й справді подумав, що ти змінилася. Ти можеш дурити наївного Серьогу, але не мене. Такі, як ти, не змінюються, — його тон не віщує нічого доброго.

Мовчу, не розуміючи, що він хоче цим сказати. Варто мені опинитися поруч із ним, як із доброзичливого хлопця він перетворюється на грубого і зухвалого. Говорить у мій бік будь-що глузливе, саркастичне або грубе. А ще вдало підколює і часто його слова потрапляють у точку і боляче б'ють по самолюбству. Не завжди можу сказати йому якусь гидоту у відповідь, бо раніше не мала в цьому практики. Чому він на мене реагує саме так, не можу зрозуміти. Можливо, після того інциденту, який стався з нами тоді в порожньому кабінеті. Або він досі не може пробачити тих ляпасів, якими принизила його в присутності всіх у «Джазі». Уже давно зрозуміла, що він ніколи не посміхався зі мною, його посмішки були або злісними, або гордовитими. А очі при цих посмішках залишалися холодними та нічого не відбивали.

— Навіщо ти даєш йому надію? Ти ж сама розумієш, що ви не пара? — раптом серйозно запитує.

— Ми з ним просто друзі.

— Тільки він чомусь думає інакше!

— Мені, що зовсім із ним не спілкуватися? — обурююся.

— А ти хитріша, ніж я припускав. Я одного не можу зрозуміти, навіщо тобі такий лох? — прижмурившись, дивиться на мене.

— Навіщо ти так про свого товариша? І, взагалі, про що ти говориш?

— Не вдавай, ніби не знаєш, про що я!

— Я, правда, не розумію.

— Усе ти прекрасно зрозуміла. Ти ж звикла до розкоші й отримувати все найкраще. Напевно, навіть вважаєш себе королевою?! — він на якийсь час замовкає, пильно вдивляючись у мої очі, а потім додає, — ось тільки за красивою вітриною нічого немає, одна порожнеча!

— Стеж за своїм язиком, — ображаюся.

— Хто ти? Всього лише ілюзія. Дівчинка з обкладинки!

Цю неприємну для мене розмову переривають приятельки своєю появою. Він одразу перемикає увагу на брюнетку і фліртує з нею. А я тягну свою сусідку до виходу. У гуртожитку збираємо речі, готуючись до поїздки додому. Попереду два вихідних і я хочу з'їздити в гості до двоюрідної сестри. Скоро має підійти мій хахаль, щоб провести на автобус. Він, звісно, засмутився, що не залишилася сьогодні, але я пообіцяла йому приїхати в неділю ввечері й погуляти з ним.

Після нашого поцілунку навмисно не ходжу з ним на побачення, бо відчуваю себе тепер зобов'язаною стати його дівчиною, а я ще не готова до цього. У голові крутиться сьогоднішня розмова з Романом. Можливо, він має рацію і його товариш мені не пара? І я занадто гарна для нього? Можливо, саме через це досі не можу зважитися на серйозні стосунки з ним? Адже колись з Андрієм достатньо було всього три побачення, щоб наші душі й тіла з'єдналися в одне ціле. І це сталося не через те, що він із забезпеченої сім'ї. Тоді ще я не знала, наскільки він багатий. Просто це кохання з першого погляду. А з Барикіним усе не так. Не варто було дозволяти йому себе цілувати! І, хоч він уже так довго до мене залицяється, не можу підпустити його надто близько до себе. Може, тому що боюся знову кохати? Я довго лаяла себе: навіщо в той момент пожаліла його? Адже чудово знала, що жалість — перша сходинка, яка веде тендітними сходами симпатії до кохання, що сховалося в очікуванні на горищі. А симпатія вже зародилася десь у глибині мого серця, тільки не пам'ятаю, коли це сталося. Напевно, уві сні?

Наступні два місяці пролітають, як у казці. Ми з Сергієм ходимо на всі кінопрем'єри, дивимося старі фільми, фотографуємося на вулиці. Загалом, усе так добре, що, здається, краще й бути не може. Усі нас називають молодятами, тому що хоча б кілька разів на тиждень бачать разом. Але при цьому, я продовжую стверджувати, що ми просто приятелі. Наше кохання починалося, ніби жартома. І вже до початку літа ми безповоротно тонемо в ніжності. Ходимо за ручку, цілуємося практично скрізь, годуємо одне одного з ложечки десертом, п'ємо червоне вино з одного келиха у кафе. І найголовніше в усьому, що відбувається — його очі. Вони такі іскристі, такі зворушливі, іноді каламутні від недосипу. Його очі. Щодня. Близько-близько… Все шалено зворушливо — те, як він перецілує кожен пальчик на моїй руці, як знімає з мене взуття, дарує дрібні дрібнички, присвячує мені вірші. І я стала відтавати, купаючись у його коханні. Раптом зрозуміла, що змінилася. Видерлася, виплуталася, не зламалася, забула, відпустила і пробачила…