Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Цю історію мені розповіла одна дивна людина,
яка заплуталася у своїх спробах змінити минуле.
Змінивши тим самим своє сьогодення і долю до
невпізнання. Написано це не з метою переконати
когось, що переміщення у часі реальні та гості з
майбутнього вже давно господарюють у нашому часу.
Вірити чи ні — особиста справа кожного. Ця книга лише
спроба допомогти зневіреній людині повернути своє
минуле в первозданному вигляді. Сподіваюся, десь
там у прийдешньому у нього все вийшло…
Частина 1.
Дмитро або початок історії…
Розділ 1.
Анжела.
Усе почалося в кінці лютого, коли я вчилася на першому курсі. Ще проста, наївна сімнадцятирічна дівчина з тихим характером і скромною вдачею, я нічим не виділялася серед безликого
натовпу. Мабуть, плюсами моєї зовнішності були лише довге
густе волосся та милі риси обличчя з красивими очима, що
надавало мені чарівність янгола. Я не місцева, приїхала в це
місто вчитися в інституті. Спочатку жила в гуртожитку зі своєю
землячкою Ольгою, з якою знайома ще зі школи. Ми разом
вступили та оселилися до однієї кімнати. Скрізь ходили удвох і
навіть на занятті сиділи поруч. В інституті, переважно, вчаться
мажори, а я не могла собі дозволити дороге вбрання. Мені було
соромно ходити на зайняття у своїх дешевих речах з
розпродажів. Щоб не виглядати білою вороною на тлі
однокурсників, я намагалася триматися поряд зі своєю
шкільною приятелькою, яка теж з бідної родини.
Того фатального дня після останньої пари ми йдемо в гуртожиток складати речі. Навчальний тиждень закінчився,
попереду вихідні, час збиратися додому до батьків. До нас
заходять сусідки, з якими ми товаришуємо, бо в їхній кімнаті
телевізор і можна подивитися свої улюблені серіали. Вони
приносять цукерки, а я ставлю чайник. За чаюванням
обговорюємо новий фільм під назвою «Брат–2» із Сергієм
Бодровим у головній ролі. Про цю гучну кінопрем'єру багато
говорили й вчора ми вперше її подивилися.
— Залишайтеся сьогодні в гуртожитку, ввечері підемо в бар, —
зацікавлює нас Марина. — Мій Олег буде зі своїми
сокурсниками, у когось із них день народження, тому
намічається вечірка.
Наша дівоча зграйка часто разом проводить час, відриваючись на дискотеках або просто прогулюючись вечірнім містом.
— Ні, я додому, у мене свої плани, — одразу відмовляюся,
дістаючи з-під ліжка свою дорожню сумку.
— Олю, ти хоч погоджуйся! З ним троє хлопців буде, він просив, щоб я дівчат привела, — звертається та до неї.
— Взагалі-то, я обіцяла бабусі допомогти, а вони симпатичні?
— Не знаю, я їх не бачила. З його розповідей приятелі в нього круті — при грошах!
— Ну, гаразд, якщо не сподобаються, хоч за їхнім коштом у барі зависнути можна.
— Хто б сумнівався! Ти ніколи не проґавиш таку нагоду. Умов свою подружку, вона сподобалась одному з них. Він побачив її,
коли підвозив мого бойфренда на своїй машині до нашого
інституту, щоб мене забрати й тепер хоче познайомитися з нею. Навіщо втрачати таку можливість? — робить ще одну спробу
гостя.
— Мене звідництво наосліп не цікавить і, взагалі, я сумніваюся, що він виявиться таким самим красенем, як Сергій Бодров, —
мрійливо відгукуюся на її пропозицію.
— А тобі саме його подавай?
— Ну, я б не відмовилася! Я в нього закохалася, от би мені такого нареченого.
— Ти б не витала в хмарах, коли востаннє на побачення ходила?
— Та я толком і не зустрічалася ні з ким.
— Ти серйозно? У тебе, що хлопця ще не було?! — дивується та,
що запропонувала знайомство.
— Так ти у нас досі нецілована?! Я думала, що в наш час таких
уже не роблять, — хихикає друга дівчина, яка прийшла з нею.
Густо почервонівши, опускаю голову.
— Ну, ви зовсім уже засоромили нашу невинну панянку, був у неї у випускному класі хахаль. Бачила я, як після дискотеки
вечорами проводжав додому, — заступається за мене сусідка по кімнаті.
Вона справляє враження веселої, легковажної й навіть хитрої
особи, яка вічно лізе не у свої справи та любить давати поради, але насправді вразлива й емоційна.
— Ми з ним зустрічалися недовго, та й несерйозно у нас це,
якось по-дитячому, чи що… Він пів року ніяк не міг зважитися
мене поцілувати. Потім, звичайно, ми поцілувалися, але на той
час я вже зрозуміла, що він не той, хто мені потрібен, —
виправдовуюся.
— Ось тому й не треба мріяти про всяких там акторів, а
знайомитися і зустрічатися з реальними хлопцями. А то так і
залишишся сама.
— Ну, і нехай, хочу такого, як Бодров, щоб хоч трохи на нього був схожий!
— Анжело, може, все-таки підеш із нами? А додому завтра
поїдеш, — дивиться на мене землячка.
Не піддаюся на вмовляння і, заперечно похитавши головою,
пакую речі, а потім застібаю блискавку на сумці.
— Не просіть її, нехай їде, це діагноз, — глянувши на коліжанок,
Наталя крутить пальцем біля скроні.
Зачепив розділ? Поділіться враженнями.
Відгук допомагає автору ставати кращим.Ваші реакції анонімні — їх бачите лише ви.
