Раді Вас бачити!

Сергій.

Цілий тиждень моя красуня не погоджувалася піти зі мною на побачення, постійно посилаючись на те, що потрібно займатися курсовим проєктом. Тільки вдень в інституті на перервах виходила посидіти зі мною на лавочці. Увесь цей час я мучився томливим очікуванням довгоочікуваної зустрічі та терзався гіркими ревнощами, побоюючись, що спільні заняття зблизять її з тим студентом. І тоді всі боязкі надії на виплекане щастя розсиплються, як картковий будиночок. Так і не встигнувши оформитися у щось тверде й усталене.

Сьогодні ми, нарешті, зустрічаємося ввечері. Приходжу задовго до призначеного часу. У міру наближення стрілки годинника до шостої все сильніше хвилююся. Піде чи не піде? Вона так холодно зі мною розмовляла на великій перерві, раптом у неї вже щось є з тим студентом? Стою, тримаючи в руці темно-червону троянду на довгій ніжці, куплену дорогою у квітковому магазині. Дивлюся на годинник. Шість. А її немає. Напевно, не піде. Уже збираюся зайти в гуртожиток, щоб віддати їй квітку, і раптом бачу її. Надзвичайно гарненька, вона неспішно виходить із дверей. Простягнувши троянду, цілую її долоньку і заглядаю в очі. І одразу відчуваю її хвилювання, а, відчувши, заспокоююся. Вона схвильована, а значить, чекала цієї зустрічі не менше за мене. Усе-таки я їй небайдужий. І нікого іншого в неї немає. Яке щастя!

— Чому панянка, віддає перевагу: прогулянці вечірнім містом чи посидіти в кав'ярні? Якщо хочеш, можемо піти в гості до мене, подивишся, як я живу, — запитую.

— Ні, Сергію, в гості ще рано, давай краще просто погуляємо, — скромно відповідає.

Беру її за руку і йдемо в парк. «Якщо я її сьогодні не поцілую, буду останнім бовдуром. Але не зараз. Спочатку ми трохи поговоримо. Нехай розповість, чим займалася цей тиждень, які успіхи в інституті, про свій курсовий проєкт. Дівчата люблять, коли цікавляться їхніми справами», — думаю дорогою. Мило розмовляємо, розповідаю про свої справи на роботі, про навчання. Вона — про своїх коліжанок і всілякі кумедні випадки, що траплялися в інституті та гуртожитку.

— Весь тиждень про тебе думав, — починаю і це правда. — Вранці встаю і кажу подумки: «Доброго ранку, Анжелочко!». Увечері лягаю і думаю: «На добраніч, люба! Приємних снів». Як ти вважаєш, що б це означало?

— Я думаю, ти перебільшуєш, — відгукується, зануривши свій носик у троянду й опустивши вії, щоб очі не видали радості.

— Ну, як заліки? Усе склала? — вирішую змінити тему.

— Дякую, все добре. Тепер треба чекати, як іспити пройдуть.

— А про мене згадувала? — прямо ставлю запитання.

Що вона відповість? А головне, яким тоном. Шкода, не можна зазирнути їй в очі — стоїть, опустивши вії. Скромниця! Нічого, я в них ще сьогодні подивлюся.

— Звичайно, згадувала. Ти ж часто до мене приходив, — слідує стримана відповідь.

Швидко темніє. Несподівано з неба починає зриватися дрібний дощик, а ми без парасольок.

— Може, підемо в нашу кав'ярню? Щось холодно стало, та й сиро. Як би ти не застудилася. Вип'ємо по чашечці кави з тістечком, — дбайливо запрошую.

— Ходімо, тільки недовго, — погоджується.

У закладі ми пересиджуємо дощ, а коли він закінчується, повільно проходимося на самоті алеями безлюдної вулиці. Раптом знову заряджає злива, наче з відра, і ми швидко забігаємо в перший-ліпший під'їзд. Притулившись до стінки, обіймаю її та притискаю до себе. Почуття щастя, яке охоплює мене, настільки велике, що не можу вимовити жодного слова, просто стою і прислухаюся до стукоту власного серця, що калатає десь у горлі. Вона притуляється щокою до моїх грудей і завмирає. Тиша оточує нас. Жодного звуку не лунає з вулиці, ніби весь світ примовк, щоб не заважати нам. Маленьке, пухнасте кошеня спускається зі сходів, але побачивши нас, стрімголов кидається тікати. Ніхто не заходить у під'їзд і не виходить, немов будинок нежитловий.

«Невже, це правда, — не вірю сам собі, — що я стою тут із нею та обіймаю її? Вона неземна… я не знаю таких слів, щоб висловити, яка вона прекрасна! Якщо я поцілую її зараз, то помру від щастя!». Дивлюся вниз на неї й в цей час вона підіймає обличчя. Наші погляди зустрічаються і моя душа так і рветься на зустріч її душі, що таїлася в глибині її величезних очей, які сяють в напівтемряві під'їзду.

— Анжело, можна я тебе поцілую? — застигаю в очікуванні.

Коротко вдихає, опустивши свої розкішні вії, і підіймає носик. І тоді пристрасно цілую її в напіввідкриті чарівні губи, так схожі на пелюстки ніжної квітки. Це млосний і довгий поцілунок і ми не можемо відірватися одне від одного. Коли наші вуста роз'єднуються, вона ховає обличчя у мене на грудях, а я занурюю ніс у її прекрасне волосся, вдихаючи його приємний аромат. З граничною ясністю розумію, що ці миті — найкраще в моєму житті. Занадто крихке моє щастя, але вже за ці чарівні хвилини величезне спасибі ласкавій долі.

**************************

Роман.

Після роботи сплю кілька годин, а потім вирішую пройтися в інститут. Стою в коридорі, навпроти аудиторії, де зараз займається моя зазноба, і чекаю на неї. Позавчора ми посварилися і я прийшов миритися. Лунає дзвінок. Після того, як викладач виходить, заглядаю всередину й обводжу сонним поглядом заповнену аудиторію. Студенти метушаться, складаючи свої зошити до сумок, а ось і Барбі, завжди впізнаю її довге волосся, що розпалося по тонкій спині. Не знаю, як тепер реагувати на неї після тієї останньої сутички, яка між нами нещодавно сталася. Потрібно взяти себе в руки та не показувати, що вона мене дратує, як посадженого в клітку кота — мишка. А то ця дівчина ще чого доброго здогадається. Здається, вона відчула мій пильний погляд і обертається, наші погляди зустрічаються. На мить у мене з'являється відчуття, що ми перебуваємо з нею на одному рівні неприязні. Дуже вже холодно дивиться на мене, задумливо й оцінювально. Одразу переводжу погляд на Поліну, яка вже йде до виходу.

— Привіт, — звертаюся до неї, коли вона з'являється у дверях.

Мовчки, проходить повз, вдаючи, що не помічає мене.

— Почекай, давай поговорімо, — кричу, наздоганяючи її.

— Що тобі потрібно, Рома? Ми вже все одне одному сказали, — гнівно кидає через плече.

— Мала, ну, не ображайся на мене, — беру її долоню у свою.

— Не ображатися? Ти цілувався з іншою в мене на очах!

— Ти вигадуєш, вона поцілувала мене в щоку.

— А навіщо вона це зробила, значить у тебе з нею щось було?! — висмикує свою руку і біжить вниз сходами.

— Ти занадто ревнива! Вона просто стара знайома, а те, що вона поцілувала мене в щоку — це всього лише знак привітання, — наздоганяю її вже внизу.

— Вона тебе обіймала і гладила по спині — це теж знак привітання?

— Ну, це ж не я її обіймав, що мені треба було її відштовхнути?

— Ти б бачив свою задоволену пику! — йде у фойє, прямуючи до виходу.

— Кицько, ну, вибач мені! — хапаю її за плечі, і притягнувши до вікна, ніжно цілую в губи.

Вона тане від поцілунку і всі образи кудись випаровуються. Думаю про те, як її зараз зірвати з занять і привести до себе додому. На сварку мені начхати й не став би за нею бігати та вмовляти. Все одно потім сама до мене прибіжить, так уже не раз було. Просто зараз нестерпно хочеться сексу і немає сил чекати до вечора, коли зможу зняти собі якусь дівку.

— Може, ну, їхні ці заняття? Підемо до мене? — ніжно притискаю її до себе.

— Я соромлюся твоєї мами, — сором'язливо вимовляє, відчувши мою збуджену плоть, і здогадується чого хочу.

— А її зараз немає вдома. Ну, ж підемо, не муч мене!

Вона не може довго мені чинити опір і ми за ручку виходимо з інституту.