Раді Вас бачити!

Роман.

В інституті на перших двох парах не можу зосередитись. Думаю про ту, яка спала цієї ночі в моєму ліжку, згадуючи запах її волосся та ніжність оксамитової шкіри. Мене тягне до неї, а в грудях розливається незрозуміле тепло. Ця надмірна емоційність стосовно якоїсь блондинки, щиро не подобається мені. Може, варто плюнути на все і забутися з черговою «феєю»? Але… я хочу тільки Барбі. Потрібно остаточно викинути її з голови, а для цього необхідно потримати її в себе ще якийсь час. Зазвичай дві-три ночі повністю охолоджують мої почуття до спокушених мною красунь, навіть якщо хтось сильно сподобався.

На великій перерві виходжу надвір, на ґанку вже стоїть Лукін зі своєю парою і моя брюнетка.

— Привіт, — вітаюсь, помічаючи, як Оля з презирством дивиться в мій бік і відвертається.

«Мабуть, їй не дуже сподобалося із братвою. Невже, на неї ще хтось зазіхнув? Хоча, наші хлопці нерозбірливі й всеїдні і якщо зібралися розважитися, їм все одно з ким. Як добре, що того вечора я теж був там, а спочатку хотів не піти. Страшно подумати, що вони могли зробити з моєю лялечкою, не опинись я тоді поряд…» — цинічно розмірковую, дивлячись на її озлоблене обличчя.

— Привіт, любий, — ласкаво белькоче моя половинка, і підійшовши до мене, зворушливо цілує в щічку.

Вона висне на моїй шиї, показуючи свою ніжність і поступливість. Від учорашньої образи не залишилося й сліду. Всю перерву вона не відлипає від мене.

— А ви, що сьогодні удвох? — запитально дивлюся на приятельок, вдаючи, що нічого не знаю.

— Так, Анжела не з'явилася на заняттях, — озивається моя пасія.

Тут до нас підходить Сергій, і привітавши всіх, здивовано дивиться на дівчат.

— А де моя наречена? — цікавиться він у сусідки своєї коханої.

— Не знаю, її сьогодні немає в інституті, — відповідає вона.

— Як немає, вона, що навіть до гуртожитку не приїхала? — насторожується він.

— Не приїхала, — кидає вона підозрілий погляд у мій бік.

— А ти не знаєш, чому її немає? Може, щось сталося?

— Не знаю, вона раніше ніколи не пропускала!

— Та, що з нею станеться? Мабуть, просто на лікарняному? — припускає моя панянка.

— Я з нею у вихідні не бачився — їздив до своїх батьків. Ось хотів їй повідомити, де вони запропонували відзначати весільний бенкет. А її немає, ну, гаразд поїду тоді до неї додому, — прощається він і йде.

— Дивно, чому її нема? У п'ятницю вона чудово почувалася. Ромо, я тобі не казала?

Перед вихідними у нас дівич-вечір був в «Лелеці», я тоді раніше пішла, а вони залишилися. До нас там ще твої «відморозки» підкочували, — повертається до мене брюнетка.

— Я в курсі, — суворо видаю.

— Ого, вони тобі вже доповіли! А я думала, твої бандити мене не впізнали, вони ж мене толком не бачили жодного разу.

— З такими типами, як вони жарти погані. Кицька, не вешталася б ти одна вечорами, де потрапило!

— Я нікого не боюся. До речі, а як тоді все закінчилося, ви відв'язалися від цих бугаїв? — задає вона питання коліжанці, поки кудись відійшов Максим.

— Так, відв'язалися, — та червоніє і з ненавистю дивиться на мене.

Дзвонить дзвінок і всі починають заходити до будівлі. Наздогнавши Ольгу, і порівнявшись з нею, з глузуванням питаю:

— Як у тебе справи? Як вихідні провела? Мої головорізи не сильно попустували?

— Ну, ти й сволота! У тебе ще вистачає нахабства розмовляти зі мною? Ніколи тобі цього не пробачу! Я тебе ненавиджу, погань! — злиться вона.

— Ненавидиш? А мені, чмошниця, твоє кохання і не потрібне. Ти не на мій смак!

— Я знаю, хто на твій смак. Ось, візьму і здам тебе Поліні!

— А що ти можеш розповісти? Ти хіба щось бачила? Може, ми тоді розійшлися з нею, кожен у свій бік. Що ти доведеш? — у гніві смикаю її за лікоть.

— Відвали від мене, покидьку! — висмикнувши руку, біжить геть.

Після занять приходжу додому, моя заручниця п'є чай на кухні. Мовчки, заходжу, і помітивши на плиті сковороду, накриту кришкою, заглядаю туди:

— Люблю смажену картоплю! Це ти мені залишила? Як мило, а то набридло вже харчуватися тільки пельменями та бутербродами.

— Випусти мене звідси, зараз же! — вимагає, користуючись моментом, що я розмовляю з нею.

— Не починай! — невдоволено бурчу.

— Що ти собі дозволяєш? Хто ти, взагалі, такий, щоб так поводитися?! Ти не маєш права мене тут тримати!

— Досить діставати мене, я терпіти не можу істерики!

— Коли ти відпустиш мене?

— Не знаю, я ще не вирішив. Але не зараз, потім.

— Що ти про себе думаєш? Я не збираюся сидіти тут під замком! Мені навіть переодягнутись нема в що. Ти у своєму розумі?

— Перестань виконувати! Підеш звідси, тільки тоді, коли я з тобою награюсь. Ти зарозуміле стерво! І я зіб'ю з тебе цю пиху! Будеш мене задовольняти, поки мені не набридне, — хочу, як можна болючіше поранити її своїми словами й в мене це чудово виходить.

Вона припустилася помилки, коли прилюдно принизила мене в «Джазі» і я зовсім не збираюся забувати їй цього. Ще тоді пообіцяв собі, що вона не раз пошкодує про те, що зробила.

— Я тебе ненавиджу! — схоплюється, і не стримавшись, виплескує чай мені в обличчя.

Вразившись її зухвалості, витираюсь серветкою. З цього моменту наша ненависть одне до одного перетворюється на негласну війну. Обійшовши стіл, зупиняюся перед нею.

— Дурне, злити мене, крихітка!

Злякавшись, вона проскакує повз мене і біжить до спальні. Але я її не наздоганяю, спокійно обідаю й одразу виходжу з квартири.