Раді Вас бачити!

Марина примчала до лікарні як тільки Артем її сповістив. Вона заскочила до хірургії збурена й нещасна та зовсім не тамувала жіночих сліз:

– Господи! Чому? Він же казав, що хоче бути зі мною, а сам...

Дівчина ридала біля стіни й Артем наразі не знав: казати їй ту дурну кіношну фразу: «На його місці повинен бути я...» Чи ні? Краще вже колись потім.

Тепер залишалося найстрашніше – чекати. Кажуть, буцімто тяжко ще й наздоганяти, але то повна дурня! Немає нічого жахливішого, ніж стояти отут живим-здоровим та картати себе за те, що дуже рідна й смілива людина прикрила собою від біди й тепер бореться наодинці зі смертю. Це несправедливо, адже раніше вони з Топчієм все робили разом!

– Марино, він Вам освідчився? – спробував відволікти дівчину приємнішими думками Лісогір.

– Так... Ми з Топчиком хотіли подати заяву, а тут оце... Господи, я не можу повірити! Він зранку телефонував та жартував, що спочатку допоможе Вам ліжечко скласти, а потім замовить для нас таке...

Нещасна продовжувала битися об стіну й Артем не витримав. Вперше, після зустрічі з Яною, він обійняв іншу жінку. Просто не міг дивитися, як вона тулиться до холодного бетону й не знає: чим може повернути до життя свого коханого?

Лісогір навіть не сподівався, що у цих двох так швидко розгуляється серйозний роман. Женька нічого не розповідав. Вперше у житті він щось приховував від Артема. Значить, це точно було справжнє й він оберігав його від усіх! Але сьогодні, за звичкою, підстрахував товариша та занапастив себе.

Якось раптово відчинилися ті страшні сірі двері. З них вийшов дядько у стандартних хірургічних обладунках й на його грудях були плями крові. Та він явно не звертав уваги на робочі моменти, тільки зітхнув і стомлено вимовив:

– Буде жити Ваш товариш. Наразі можете йти по домівках. Завтра його побачите. А хто йому рану затискав? Ви?

– Так, – однозначно кивнув ще шокований Лісогір.

– Молодець, добре зробили. Втрата була майже критична, але Ви його врятували.

– Та ні, лікарю. Це він мене врятував, як завжди... Просто ми з ним що ті сіамські близнюки, й група крові в нас однакова. Де я можу здати, скажіть? – рвався в бій Лісогір.

– Оце вже не сьогодні! Ви себе бачили? Голий і весь у крові. Зайдіть на сусідньому поверсі вмийтеся та купіть собі в холі щось накинути. А потім – відпочивати. Не думаю, що буде рецидив. Поживе ще на білому світі Ваш товариш. Тільки незрозуміло: хто його так? Що були вороги? Хоча це вже не наші питання. Все, йдіть! – наказав хірург.

Інтелігентна дівчина намагалася сперечатись, але медик був невблаганним і вони пішли. Тим більше, що вдома на Артема чекала перелякана Яна, а їй разом з крихіткою, це категорично заборонено.

Лісогір зробив, як порадив лікар і скоро вже був під будинком на Заболотного. Він виконав обіцянку та приніс сміливій бабці квіти й тортика. Здавалося в будь-якій ситуації, наполовину сирота, він завжди пам’ятав про добро та вмів дякувати людям.

Артем просунув подарунки до віконця:

– Тримайте, це Вам. Дякую за допомогу, Іванівно. Що там, мої вдома?

– Так, Артеме. Все добре. Тато з Вашою дружиною не виходили. Я б не випустила, навіть якби просились. Ось записала для Вас поліційне відділення, куди того відморозка повезли. Вони взяли наші з Вами дані та казали, що будуть викликати. За гостинці дякую, не варто було. Це ж моя робота: допомагати пожильцям. А як Ваш товариш, живий? – схвильовано запитала жінка.

– Слава Богу, так. Лікар сказав: буде жити! На сьогодні це головне. Тепер, з Вашого дозволу, піду до родини. Колись мені здавалося, що в мене є лише він – той що наразі бореться за життя. Та поступово, саме за його допомоги, в мене з’явилася щаслива родина. Я в неоплатному боргу перед ним! – навіщось сповідався Лісогір чужій людині та потягнув зморені ноги до ліфта.

Яна була заплакана й кинулась до Артема в обійми так, наче в лікарні рятували його:

– Тьомочко, але ж він приходив по всіх НАС! Твій тато не хоче мені вірити, а я це відчуваю. Не вийшло довго ховатися від гада. Тепер Гребенюк нам життя не дасть...

Артем пестив її в своїх обіймах та розумів, що Яна скоріше за все, права. Він мовчки дивився в батькові очі й запитував поради. Але той лише кивав головою та знав, що прийдеться в усьому докладно розбиратись.

– Добре, хороші мої, я вже поїду! Вам треба відпочивати. Тяжкий був день. Яночка зморена та й тобі, синку, перепало. Не проводжайте! До завтра я придумаю: куди вас перевезти, – дбайливо промовляв Лісогір-старший. Тепер він завжди був таким.

– Дякую, тату! Ти дуже допоміг. Я страшенно боявся за Яну. Не знав: чого ще чекати? – щиро зізнався Артем.

– Так. Гірше за все, коли не знаєш: звідки вдарять? І все одно, Яночко, намагайся триматися спокійніше. Моя внучка, вона ж не винна, що у дорослих багато проблем. Обіцяєш? – до невпізнаності змінився старший Лісогір.

– Обіцяю, тату! – вирвалося у Яни, а Валентин Наумович як почув, від щастя аж закляк.

– Бачиш, малий, у мене тепер і донька є! Смілива та неймовірно гарна. Все, я пішов. Замикайтеся на всі замки! – навіть у такій скрутній ситуації радів за оновлену родину Лісогір-старший.

Артем зачинив за батьком двері й тільки зараз побачив, що його штани теж у крові. Він миттю скинув їх і попрямував до ванної кімнати:

– Яночко, лягай відпочивати. Я змию сьогоднішні страхіття й відразу прийду до тебе.

– Не хочу, Тьомо! Ти мийся, я поруч постою. Сьогодні я злякалася більше, ніж будь-коли. Адже вбивця точно приходив за нашими життями, а підставився Топчик. Господи, допоможи йому! – тяжко зітхнула майбутня мама та пестила свого гарбузика обома руками. – А як Маринка, тримається?

– Та якось тримається. Вона прибігла, перелякана до смерті. В ній я бачив тебе, якби це сталося зі мною. Знаєш, Яночко, у них справді Кохання. Казала, що збиралися до РАЦСу, але Топчій, як завжди, мене прикрив... Та лікар обіцяв, що ми ще повоюємо. Це ж Топчій! Він на зло всім виживе, – взяв рушника Артем й почав жваво розтиратись, щоб тіло прийшло до тями. А Яна милувалася чоловіком, щасливо й збуджено.

– Рідна моя, я теж ще ніколи так не боявся. З одного боку поранений Топчій, на грані смерті, а вдома ти - в повній невідомості. Звідки те мурло вилізло та чого ще чекати? Я б до тебе полетів, але не міг. Від запитань втрачав розум. Добре хоч батько допоміг.

– Так! Ходімо, мій легіню, буду тебе годувати. Ти ж голодний зовсім, – взяла його за руку дружина, але здається в Артема наразі були інші плани.

– Пізніше поїм. Хочу, щоб моя пухнаста бджілка допомогла мені відійти від шоку. Я дуже скучив за тобою... – ще стояв перед нею в одязі Адама він. А потім підхопив на руки й попрямував до постелі. Серед подушок збуджений Лісогір солодко впивався у її вуста й розпалював взаємний апетит...

Та здається Яні теж треба було зняти стрес. Вона не сперечалась. Нетерпляче повернулась спинкою до нього, поніжила пальцями затверділу плоть і тихенько ввела її в себе. Лісогір блаженно зітхнув і дихати боявся, бо за стрімким плином днів вже не пам’ятав, коли це було востаннє. А його вагітна красуня, під дією гормонів, ставала все палкішою й розкутішою. Ось вона вигнулась та застогнала і випустила з поштовхом гарячий струмінь задоволення. Артем, до болю, божеволів і все ж просив:

– Кохана моя неймовірна... Я вже забув про цілий світ та з радістю пройшов би зараз кожну сторінку Камасутри, але молю: будь обережна!

Тільки пережите і віроломне зло вже розбудило у тендітній жінці бурхливу пристрасть. В процесі Яна потихеньку розвернулась, поклала ніжки на Артема і знову рухалась природно та натхненно, притримуючи обома руками їх крихітку в собі. Наразі вона глибоко пірнала небесним поглядом до Нього в саму душу...

– Я обережна, як ніколи. Але ж тебе так солодко кохати... О, Господи, іще...

Вона блаженно задихалась, тремтіла й декілька разів розслабилась, а потім Лісогір, щасливо вистрелив фонтаном в ній. Звісно під час вагітності є складнощі у виконанні найпотаємніших бажань, але присутня неймовірна перевага. Можна шаліти скільки хочеш у коханій, а наслідок у Ній уже живе - такий прекрасний і жаданий...