Раді Вас бачити!

В дорозі трійця перекусила в невеличкому кафе та невпинно віддалялась від страхіть цивілізації. Коли Джип повернув до містечка – на вулиці майже смеркло. Після перекусу за кермо сів Артем та впевнено подолав залишок шляху, аж доки не зупинився біля простого двору з біленькою хатою. Навколо все дійсно потопало в зелені квітучого саду.

На ґанок вибігла сива жінка, років шістдесяти, але українські трударі не мають віку тоді, коли треба виглядати швидкими й веселими. Вона кинулася в обійми племінника та заплакала, але швидко зорієнтувалася й почала запрошувати гостей.

Звісно молодий Лісогір вже попередив тітку телефоном про столичні негаразди та про те, що везе до неї полонянку багатого кривдника. Але жінку це не дуже здивувало, бо вона вважала, що саме через грошовитих виродків заподіяла собі смерть її сестра - мама Артема. Вона не переварювала свого продажного зятя, хоч племінника любила всією душею.

– Прошу, заходьте! Почувайтеся як удома. Ось тут можна вмитись, а потім ласкаво прошу до моїх пиріжків. Зранку пекла... Вітаю, Женю! Як справи? – метушилась тьотя Віра.

Звісно вона була знайома з вірним другом свого небожа та завжди дякувала хлопцю, що підтримує її «сиротинку при живому батькові». Так після смерті сестри вона завжди називала племінника.

– Дякую, тьотю. Все добре. Ось привіз Вам цього дурника. Він же сам не заїде. А тут нагода трапилась. Познайомтесь з нашою гостею: її звати Яна.

– Проходь, маленька, та нічого не бійся. В наших краях жінки головні. Як скажемо, так і буде. Бідна, яка худенька. І ручки холодні, пішли зі мною, – вона забрала кудись дівчину, а молодий Лісогір вийшов вмитий та усміхнений.

– Що, вже почалося? Терпи, козаче! Жінки цього племені настирливі й непереможні, – пропустив він товариша вмитись, а сам пішов за накритий стіл та зітхнув гірко й радісно, бо здалося наче потрапив у мамині обійми.

Яна вийшла з тітчиної спальні вкутана пуховою хусткою та зараз дійсно була схожа на дитину, що втекла з сиротинця. Тітка посадила її біля себе та налила молока. Потім піднесла ближче до дівчини тацю з пухкими рум’яними пирогами й аромат у кімнаті стояв такий, наче настав Великдень.

– У-у-у! Як смачно! Тьотю, дасте мені рецепта? А ще краще навчіть, будь ласка, пекти такі пироги. Я зроду нічого подібного не їла, – відверто вминала небачену смакоту за обидві щічки гостя. А Євген багатозначно подивився на Артема й закивав головою, даючи зрозуміти, що з цією малечі колись вийде гарна господиня.

– Хлопці, а вам наливочки! Тьомо, тобі там ближче. Бери, наливай! – радісно керувала застіллям хлібосольна полтавка.

Яна вже з’їла пиріжок з сиром та взялася за вишні. Здавалося, що дівчина страшенно голодна й зовсім забула про сором’язливість. А може вперше в житті, серед простих добрих людей вона розуміла, що їй нічого боятися? Тут не було ланцюгів, підвалів та гидких катів, а лише затишний дім і щирі відкриті серця. Підсвідомо Яна відчувала, що в неї виросли крила та не знала: куди їх подіти.

Після застілля дівчинка причепилася до миття посуду, але тітка їй заборонила. Вона провела гостю до ліжка й наказала відпочивати. Та й хлопці, після смачних пирогів під наливочку, захмеліли від тиші й ароматів саду, тому майже миттю відключились солодким сном. Звичайно після вдалого виконання своєї миротворчої місії – вони мали на це повне право.

Вранці Артему зателефонував батько й запитав: де вони вештаються? В нього була до напарників термінова справа: хлопців чекало відрядження до Хорватії.

– Що не дає тобі спокійно відпочити той ворожбит? – незадоволено промовила тьотя Віра. Артем лише посміхнувся й не став виконувати звичну процедуру передачі привітань та, щоб не палитись, обірвав зв’язок.

– Робота не дає, тьотю. Їхати нам треба. Сподіваюся, що ви тут добре подружитесь. Здається Яні в тебе сподобалось. Он як солодко ще досі спить. Я коли згадую, що вона жила на ланцюгу, в підвалі, кулаки так і чешуться, – щиро зізнався їй племінник.

– Ну-ну! Не чіпай того гада. Все що треба, з Божою поміччю, саме зробиться. Ось твій батько загубив мою сестричку й думав, що буде в шоколаді. А живе з темною потворою та навряд чи добре йому дихається з таким гріхом... Ой! – схопилася за рота жінка й опустила очі.

– Що ти сказала, тьотю Віро? – вперше почув істинні мотиви маминої смерті Артем.

– Тьомочко, нічого такого. То я про своє, жіноче...

– Е, ні! – вже зачепила інформація уважного хлопця за живе. – Розповідай, будь ласка. Я на правду двадцять років чекаю. Тьотю я ж не глухий і все чув, що ти сказала.

– Прости мене, Господи! Ходімо надвір, до садочка, бо мої стіни не витримають таких слів, – не хотіла більше залишати тягаря на душі жінка.

Вони вийшли в сад. З учорашнього дня Артем був невимовно задоволений тим, як вони з другом визволили гарненьку дівчину зі страшної клітки. А ще він її поцілував та відчув щось неймовірно прекрасне й нове. Молодий Лісогір сподівався, що тепер життя лише розквітатиме як цей весняний сад, та коли почув правдиву історію про смерть мами – світ відразу почорнів.

Артем сидів під квітучою яблунею, бачив прекрасне синє небо й не розумів: як можна було зрадити його чарівній матусі з тією розбещеною гидкою істотою, що проживає кожен день, наче хмільне свято. Мачуха ніколи не працювала, а лише тринькала батькові гроші та чіплялася до нього малого, через будь-яку дрібницю...

На ґанок, солодко потягуючись, вийшов Євген. Він хотів сказати щось веселе, але побачив обличчя свого товариша й миттю підійшов ближче:

– Арте, ти чого? Хіба не виспався? Я вдома так гарно не хропів.

– Жеко, нам треба їхати до Києва. Справи кличуть, – сухо відповів Лісогір та здавалося вже знову щось задумав.

– Поїдемо, коли кличуть. Але чому ти такий, наче знову готуєшся когось рятувати?

– Майже вгадав, брате. Яну ми витягли з біди. Тепер будемо діставати мене з «батьківського підвалу». Цікаво: скільки ще на світі є сиріт при рідних батьках? – сумно констатував він. – В дорозі розповім. Тьотю Віро, нам треба збиратись.