Раді Вас бачити!

З тим дипломовані далекобійники й пішли, щоб після роботи проїхатися до Осокорків та подивитись на лігво виродка. Вони залишили Мерседеса ще на в’їзді до дачного масиву, натягнули на очі бейсболки та вже уважно роздивлялися високі мури і паркани.

Хлопці не сьогодні народилися на світ та вже бачили багато його недоліків, але серед цих дворів на душі тяжіли огида й презирство. Чому одні живуть наче якісь пани, а багато людей туляться з дітками десь у гуртожитках чи кімнатах? І всі ж вони працюють та не виходить жирувати, як оці...

Словом, дачу Гребенюка друзі вивчили майже досконало. Ділянка була кутова й тому мала купу входів-виходів, через паркан. Багато дерев, по яких можна легко перебратися всередину. Звичайні автоматичні ворота, сім камер, з усіх боків. Два охоронці – біля воріт та на вході до будови. Це те, що змовники встигли побачити. Правда, хлопці забули спитати в адміністраторки про собак на території. Але ж навіщо тоді транквілізатори взяли?

– Ну, як готовий стати героєм? – глянув на Артема з-під лоба Топчій.

– Тю! Та запросто. Хіба це важче, ніж у жінки під деревом пологи приймати? Або битися з десятком викрадачів збіжжя, на території чужої країни? Жеко, ми ж вдома й робимо добру справу. Навіть якщо пов’яжуть, у нас є докладна розповідь адміністраторки. А ще залізобетонний мотив – звільнення нещасної дівчини.

– Ага! Отак слідчому й розкажеш... А що як та Яна не проти свого нинішнього життя? Знаєш, пішли он туди, – подивився Євген на капличку, що стояла за озером.

– Куди? – не зрозумів спочатку Лісогір, а потім глянув та зітхнув:

– Пішли. Попросимо у Бога, щоб допоміг. Головне, аби дівчина не постраждала. Хто їх знає тих нелюдів: що вони ще припасли?

Наступного дня хлопці готувалися виконати задуману спецмісію, але в маєтку заворушилося все й стало гаряче. Місцеві жіночки завзято готували страви, а чоловіки облаштовували на галявині столи. То почалася ґрунтовна підготовка до великого свята. У страхітливого Годзіли, чи краще сказати мецената та псевдочлена спілки ветеранів Чорнобиля, підійшла значуща дата – день народження. І хоч те посвідчення, як і багато інших заслуг були куплені, паскуда жваво користувалась пільгами й шаною.

Цього наші змовники знати не могли та коли припхалися на старому Джипі до ділянки – гульба була в самому розпалі. Хлопці зрозуміли, що Бог чомусь не на їх стороні. Вони від’їхали в бік озера й почали радитись.

– Мабуть, сьогодні нічого не вийде, Арте? – незадоволено прикусив губу Топчій, бо теж не любив відтягувати задуману справу. Та Артем був незгоден:

– Чого це? Просто ми одягнені неправильно. Поїхали, змінимо прикиди та з’явимося на поляні в якості гостей. Хто з тих п’яненьких буде нас роздивлятися? Це ж бандитська гулянка. Підчепимо пару шмар, розпитаємо про полонянку, заберемо і гей подалі! Склалося, що й закон порушувати не треба.

Навіть якби Топчій мав аргументи для спротиву, він бачив шалений вогонь в очах товариша й нічого не сказав. Хлопці повернулися на старому Джипі, але залишили його на пристойній відстані, позаду двору. А самі зайшли до широко розчинених воріт, ходою справжніх столичних мачо.

Євген – весь в білому, з накинутим на плечі джемпером від Версаче, а Лісогір навіть трішки підмалював свою дводенну борідку. На його лобі красувались чарівні темні окуляри й кілька перснів на пальцях сяяли так, що місцеві підвипивші «леді» миттю кинулися до новеньких чоловіків.

Знаючи, що десь в домі сидить полонянка, ці липкі пропахлі французькими парфумами жіночки, здавалися хлопцям сміттєвими мухами, але треба було стерпіти. Вони вже побачили господаря свята й відсахнулися від його мерзенної пики та ще більше хотіли відібрати в нього нещасну Яну назавжди. Але звучали тости, подавалися страви, а дівчинки ніде не було видно.

Раптом друзі побачили стару знайому – адміністраторку з «Максимуму». Римма допомагала підносити їжу на столи та вже помітила їх. Вона спочатку попрямувала в бік Годзіли, щоб доповісти про непроханих гостей та Артем миттю опинився на шляху дамочки й боляче схопив за зап’ястя:

– Мадам! Куди ж Ви? Я страшенно хочу з Вами потанцювати...

Римма зойкнула й мовчки взяла чоловіка за плече:

– Що Ви тут робите, пане Лісогір?

– Дивне запитання. Прийшов поздоровити Вашого господаря зі святом. Але якщо Ви маєте іншу версію нашої присутності тут, Богом клянуся, Ви своєї дочки більше не побачите...

– Ні, я нічого нікому не скажу. Не тривожте мого дитяти! В неї вроджений церебральний параліч, але без доці я жити не зможу. Чим Вам допомогти? – занила баба.

– Оце вже інша справа. Шкода Вашу доньку, але знайдіть мені Яну й проведіть в таке місце, де можна безперешкодно вийти за периметр. Тоді я буду Вам дуже вдячний. Якщо зробите все правильно, ще й грошей дам на лікування дочки, – обережно притримував Римму за талію Лісогір та вдавав, що пестить за вушком, а сам був ладен загризти її.

– Добре. Вона сьогодні на ланцюгу не сидить. В кухні салати нарізає. Проведу її за дім. Там запасний вихід, але ж камери...

– Яка розумна! Камери, то не Ваша справа, ведіть! А що Ви там про ланцюг казали? – скипів Лісогір. Римма зрозуміла, що ляпнула зайвого та відмовлятись було вже запізно.

– Нічого... Ну, добре. Вночі вона сидить у підвалі в окремій кімнаті, на ланцюгу. Тільки донечку не вбивайте! Я тут ні до чого, просто зірвалось, – молила ще одна нещасна. Артем стиснув її плече так, що жінка завила від болю, але він опанував себе й відпустив:

– Веди, тварюко, бо я за себе ледве відповідаю!

– Буду через кілька хвилин. Пройдіть он там, зліва від фасаду, – кивнула Римма й зникла.

Залишалось їй довіритись і Артем, награно посміхаючись, набрав Євгена. Він пояснив товаришеві: куди треба подати автомобіль, а сам удав, що в розвалочку йде відлити.