Раді Вас бачити!

Напередодні хлопці повернулися з довготривалої поїздки до Гамбурга. Нічого надзвичайного та подорож не віщувала, але при перетині відразу кількох кордонів мали місце деякі ускладнення. Ні, не через товар у фурах, а через бойкоти окремих груп людей. Це забирало більше часу та додавало нервів.

Відразу після повернення додому, друзі опинилися в місцевому центрі відпочинку під назвою «Максимум», де вони постійно зависали. Звісно спочатку пограли в боулінг та кілька разів перемогли своїх затятих суперників, а потім пішли відсвяткувати до місцевого пивбару.

– Арте, давай ще зайдемо до більярдної, а вже потім - відсипатись, – запропонував Євген.

– Жеко, ти навіть не семижильний, а якийсь нескінчений. Я після бару відразу - додому. Пів дня вже очі злипаються, – чесно зізнався Артем.

– А це тому, що в дорозі я спав за графіком. А ти, як підчепив ту довгоногу кралю, то мучив її до ранку. Добре, що при дорозі намалювався кемпінг, бо я не знав: куди від вас подітися? – жартував дипломований напарник. – Ти хоч запитав: як її звати? Чи лише м’язи на дівчині розминав?

– От ти дурко! Ну, як би нам до ранку спілкуватися без імен? Лєра, здається. Хоча не думаю, що це її справжнє ім’я, – вже давно вивчив професійний статут «дорожніх путан» Артем.

– А телефончиками обмінялися, чи то була одноразова акція? – задоволено попивав темне пиво Євген.

– Вона давала, але навіщо це мені? Жеко, ти ж знаєш, я на довгі стосунки не здатен. Надивився вдома на ту байду під назвою «шлюб». Не думаю, що взагалі колись відважусь. Атосе, нам ще по келиху й рахунок! – покликав Артем бармена, якого всі чомусь називали ім’ям мушкетера.

Коли хлопці виходили з бару, молодий Лісогір майже спав. Він не помітив дівчину-офіціантку та трохи зачепив її тацю. По залу розсипався посуд і їжа. Адміністратор миттю накинулась на дівча й від того, що сталося, сон Артема як рукою відняло. Він уважно подивився на розгнівану співробітницю закладу та гримнув:

– Мадам, чого це Ви розходилися не за адресою? Всі ж бачили, що винен я. Тоді чого кричати на дівчину? Наразі приберуть та й сидіть собі далі, без діла, в кутку.

Потім він дістав з портмоне дві сотні євро, склав бутончиком й демонстративно запхав адміністраторці в декольте.

– Тут вистачить ще й Вам нерви підлікувати! – зухвало посміхнувся він.

Молодий Лісогір розумів, що втома плюс пиво давалися взнаки, але перелякані очі дівчини миттю вразили його. В тих синіх озерах мерехтіли сльози і якийсь неймовірний страх. Тому Артем уважно вп’явся в збурені очиці старшої по залу та владно додав:

– І ще одне: якщо звільните або хоч якось покараєте дівчину, то клянуся, що на районі жодна забігайлівка Вас на роботу не візьме. Я перевірю, о’кей?

– Та добре, пане Лісогір... Я ж нічого не сказала. Просто замовлення довго готували, а тут на тобі, – бідкалася адміністраторка.

– Це Ви наразі до мене так звернулися? – знайшов на кому відірватись за складну поїздку Артем.

– Ні в якому разі, випадково вирвалось. А ти йди з-перед очей! Не рюмсай на людях. І взагалі сьогодні більше до столиків не виходь. Слава Богу, є ким замінити, – зверхньо розмовляла з дівчиною дама.

Євген Топчій стояв поруч та лише мовчки кивав головою. Він знав, як бісить його товариша цей командний тон. Адже мачуха Артема все життя розмовляла вдома саме так. А значить комусь зараз будуть ще більші непереливки... Він не помилився. Артем глянув на бейдж дамочки й додав:

– Римма? Так там написано?

– Саме так, пане Лісогір, – смиренно опустила очі жінка.

– То от що я скажу Вам, Риммо. Мені здалося, що в даній ситуації саме Ви повелися непрофесійно. Все потрібно було залагодити тихо й непомітно, а Ви влаштували якийсь базар. Ми з товаришем багато де буваємо й бачили різне. Тому, думаю, що Вам не завадить згадати молодість та попрацювали з тацею в залі.

– Згляньтеся, пане Лісогір! Мене ж підлеглі засміють, – зойкнула адміністраторка.

– Тобто кричати Ви навчилися, а працювати не любите? Добре, тоді я скажу директору, щоб він Вас звільнив.

– За що? – щиро перелякалася дама, бо зрозуміла, що молодий Лісогір не жартує.

– А Ви розмовляли зі мною в неприйнятному тоні, правда Жеко? – підморгнув другу Артем та мовчки просив підтримки. Євген лише посміхнувся й відповів:

– Ну, хіба що зовсім трішки, мадам! Але я радив би Вам попрацювати біля столиків.

Тепер у свавільної дамочки закапали сльози з очей, але хлопці вже були на виході з закладу. Вони пішли по домівках відсипатись. А через жалюзі, з кухні, їм вслід дивилися заплакані сині очі юної офіціантки «Максимуму».