Раді Вас бачити!

В столицю молоді люди повернулися в районі обіду. По дорозі Артем, як обіцяв, розповів вірному другові болючу істину про смерть мами, котру він випадково дізнався лише через двадцять років. Звісно хлопці вже давно зняли липові номери та поставили старого служаку Джипа у свій куток так, наче й не брали.

Артему страшенно хотілося випустити свій гнів, відлупцювати рідного тата й викинути з вікна мачуху. Але тоді він розкриє правдиву історію: де вони були та з якого приводу. А цього робити категорично не можна! Наразі Лісогір вже котру годину мучив телефон і намагався орендувати квартиру, бо жити під одним дахом зі зрадником та його потворною шалавою, Артем більше не міг!

Ось зателефонувала тітка й Лісогір миттю забув про свій душевний біль та подумав, що в Пирятині вже щось трапилося.

– Тьотю, що? Кажи! – збурено відреагував він, але почув з трубки голос Яни.

– Артеме, чому Ви мене не розбудили попрощатись? Я так хотіла ще раз подякувати Вам за новий світ, до якого потрапила, – Лісогір слухав її голосок і розумів, що не все в житті втрачено. Він посміхнувся й відповів:

– А навіщо нам прощатись? Я не хочу. Будеш мені телефонувати й розповідати, як живеш. Яно, і перестань будь ласка звертатись до мене, як до старого діда. Адже я лише на кілька років старший за тебе.

– Добре, домовились. Артеме, а чому в тебе голос сумний? Вчора ти був веселим, – видала припущення Яна й молодик знову відчув ті шалені струнки в собі, адже розумів, що здається про нього буде кому піклуватись. Це дуже надихало!

– Яно, в тебе душа неймовірно світла. Ти навіть на відстані відчуваєш, якщо комусь погано. Так, були деякі проблеми, але тепер порядок. Скажи, а у вас все добре? – уточнив відповідальний Лісогір.

– Так! У нас сяє яскраве сонечко й бджілки на яблунях гудуть та збирають пилок. Дякую, Артеме, я наче в казку потрапила, – зізналась дівчина, а він заплющив очі й дуже хотів опинитися поруч з нею...

– Я радий. Ти тільки не давай на себе бджілкам сідати. Бо таку квітку вони точно захочуть лапками обійняти, – ляпнув він і зрозумів, що починає думати поетичними рядками. Артем досі не хотів собі зізнаватися, що по вуха закохався у той небесний погляд і ніжний стан.

Яна у відповідь весело розсміялася й додала:

– Ти дуже незвичайний, Артеме. Я ніколи ще не бачила таких. Говориш прості речі, а від щастя хочеться плакати...

– Ні, Яно, не плач! У тебе чарівний сміх. Я хочу його чути, – тепер Лісогір розумів, що він дійсно втрачає контроль та намагався розібратись, що діється.

– Арте! Якого біса? Я кличу-кличу, а він на трубці висить, – почув рятівний голос друга закоханий чоловік і посміхнувся:

– Яночко, бережи себе. Нас деякий час не буде в країні. Треба їхати у відрядження, а в тьоті Віри роумінг, думаю, не підключений. Але як тільки повернусь – я привезу тобі телефон і будемо розмовляти, хоч де б я не був. Добре?

– Добре. Та я сумуватиму, – зізналася дівчина й звісно теж не розуміла: яку прекрасну струну зачепили їх недоторкані почуттями душі.

– Ну, зрозуміло! Вони вже на зв’язку. Передавай маленькій красуні привіт від мене й зав’язуй з ніжностями, бо бригадир наразі пломби начепив і матюкається, що час виїжджати, – скомандував Топчій.

Звичайно в батьковій квартирі молодий Лісогір вже побував і зібрав стандартну дорожню сумку. Йому тяжко було дивитися на стіни в яких виріс та, як виявилося, вони наскрізь були просякнуті брехнею й зрадою, тому Артем повернувся в гараж такий сумний. Але коротка розмова з маленькою втікачкою його дуже розрадила.

Ось хлопці забралися до кабіни величезного, під самий дах завантаженого товаром MANa, та впевнено вирулили на трасу.

А тим часом у маєтку Годзіли відбувалися жахливі речі. Відразу після гучного свята потворне громило зрозуміло, що всі дарунки, котрі принесли йому гості – ніяк не замінять полонянку Яну. Адже поки вони пили-гуляли його іграшка, на очах у всіх, зникла в невідомому напрямку та жодна особа не могла згадати нічого підозрілого. Гребенюк дико лаявся й допитував персонал мало не на детекторі брехні, але ніхто не міг згадати: коли бачили дівчину востаннє? А ще пів години записів з усіх камер, наче за наказом вищих сил, були знищені й монітори тільки мерехтіли та не могли нічим допомогти.

Від шаленого гніву Годзіла просто втрачав розум. Ні, не через «розбите кохання» до стрункої дівчинки, якої більше не було в підвалі! Гребенюк несамовито казився через те, що невідомо хто легко й непомітно скинув його з п'єдесталу вседозволеності та ще й безкарно. Ось що добивало свавільного виродка й він, забувши про гордість, ганьбився перед вчорашніми гостями та особисто вимагав згадати хоч щось цікаве. Але ватага запрошених була тоді весела й п’яна та навряд чи кому прийшло б до голови слідкувати за прислугою. Народ лише жартував і запитував: коли буде наступна гулянка?

До вечора у старого розпусника неслабо підскочив тиск, але він ганяв маєтком і ревів наче дикий звір, аж доки не звалився на власній галявині й охоронці викликали господареві швидку. В безсилій істериці він ще обматюкав бригаду медиків, що приїхала його рятувати. Тому нічого не залишалось, як вколоти потворному дідуганові заспокійливе і забрати до лікарні.