Раді Вас бачити!

Час полетів для закоханих на одному шаленому диханні. Вони ще солодко спали в обіймах одне одного, коли забринів телефон Артема. Телефонував батько.

– Тьомо, де ти є? Скільки можна тягатися по тих клубах? З’явися нарешті вдома. Я маю до тебе термінову справу, – почув традиційний директорський тон Артем.

Ще коли він перевозив речі до орендованої хати – ні батька, ні його шалави вдома не було. Виходить, що Лісогір-старший спокійно займався своїми справами та згадав про сина лише за необхідності в роботі.

Але тепер Артем був з Яною і час та простір не мали для нього ніякого значення. Одначе гостра скабка боляче вколола його в серце. Він скривився й відповів:

– Тату, а ти лише через роботу згадав, що я живу на світі?

– Ой, не починай зранку! Мене й так Ліна гризе, а ти тільки додаєш головного болю, – щиро поскаржився батько.

– То нащо ж ти мені телефонуєш, коли я лише головний біль? – обережно пестив шовкове плеченько Яни Артем й задоволено посміхався. Він був щасливий, що поруч дихає сенс його життя і це - найголовніше. А дівчина тихенько лежала на його плечі та не заважала навіть поглядом.

– Телефоную, бо треба терміново їхати до Львова. Орест зовсім з глузду з’їхав, через свою горілку. Поїдеш розв’язати питання щодо його звільнення. Набрид мені! Подивишся: кого можна тимчасово призначити та деякі папери завезеш, – серйозно пояснив керівник компанії-перевізника.

– І все? А я думав, що ти за мною скучив, – з сарказмом припустив Артем.

– Тьомо, що ти верзеш? Приходь додому, поговоримо. Твій звіт по Хорватії я читав, але тебе ніяк не вирахую. І Топчій бігає загадковий, як наречена. Сину, що взагалі відбувається? – намагався зрозуміти батько.

– Звіт писав не я, а Топчій та зробив це точно краще за мене. І по клубах я не тягаюся, просто переїхав в орендовану квартиру. Тату, я виріс, а ти й не помітив! У мене є кохана дівчина і ми тепер з нею разом. До Львова я, звісно, поїду. А ти купи собі пігулок від голови, бо та паскуда зробила в ній дірку й заливає отруту. Ось твоя голова й болить, – спокійно пояснив син.

Від зізнання Артема щодо проживання з дівчиною, бідолашна Яна здригнулася й стиснула кулачки та вільнодумний молодик не надав цьому ніякого значення. Тільки коли вимкнув телефон, вона злякано глянула йому в очі й прошепотіла:

– Тьомочко, навіщо ж ти нас відразу розкрив? Тепер мене точно знайдуть...

– Яно, про що ти? Думаєш у людей немає інших справ, як лише одну тебе шукати містом? Прошу: не переживай! Той нелюд вже й забув. Знайшов собі іншу жертву та знущається. А в нас почалося таке прекрасне життя, що від однієї думки, у мене дах їде, – Артем знову обціловував її личко та вже подумки обирав позу, але після згадки про лиходія, Яна наче скам’яніла.

– Ні! Тьомо, прошу, давай вставати. Тебе батько викликає, а я приготую обід. Ти ж повинен набиратися сил після всього, що ми робимо...

Тільки закоханий наче не чув її та настирливо продовжував загравати, міцно притискаючи до себе:

– Тоді додай мені сил, прямо зараз! Ти надихаєш на кохання щомиті і я ладен літати. Яночко, хочу ранкової насолоди...

Після цих слів бідолашна здригнулася, а в очах з’явилися сльози. Звідки ж Артему було знати, що він слово в слово повторив фразу, з котрої часто починався ранок невільниці в підвалі Годзіли? Саме там, на ланцюгу, страшний звір змушував її робити гидкі принизливі речі. Дівчина відчула в горлі важкий ком та спробувала рішуче звільнитися з рук коханого.

– Ти чого? Яночко, не плач. Ти мені дарована навіки і я не наполягаю. Вибач, якщо образив. І не бійся через те, що я сказав. Треба ж було мотивувати «татові» мій виліт з родинного гнізда. Мені навіть полегшало, – лагідно пояснював Артем, цілуючи Яну в маківку.

Він вже зрозумів, що наразі нічого не отримає, тому встав з ліжка й солодко потягнувся. Лісогір блаженно відчував, як після нічних любовних пустощів, ниють його сильні м’язи. А маленька бджілка почувши, що йому полегшало – відразу пробачила. Вона залишилася працювати над обідом, а він помчав на лівий берег.

– Тату, ти в офісі? – спитав Артем на роздоріжжі.

– Ні, туди я поїду пізніше, чекаю на тебе вдома. Хочу обговорити цей дивний переїзд, – якось лагідно вимовив батько.

Закоханий та трохи знесилений молодий чоловік не надав ніякого значення тим словам і вже відчинив двері квартири своїм ключем. Парочка лиходіїв була вдома.

Артем і до розповіді тьоті Віри не дуже любив мачуху, а після правди про смерть мами, бачити її не міг. Він злісно відвів погляд та без привітання пройшов до батькового кабінету.

– Привіт, сину! То кажеш, знайшов собі жінку? І хто ж вона? – діловито показав на стілець Лісогір-старший та вмостився у своєму кріслі. На порозі кабінету виросла розмальована Ліна.

– Батьку, нехай ця вийде! – гиркнув Артем.

– Синку, поводься пристойно й розповідай про наречену. Чия вона донька? – навчився відразу розмірковувати про злиття родинних статків колишній водій.

– Це як у тому кіно: чиїх будете? Так, тату? Вона моя кохана дівчина, а її генеалогічне древо тут ні до чого. Давай ближче, щодо Львова, – сів навпроти батька Артем.

– Я підготував папери, віддаси до бухгалтерії. І обов’язково пошукай: ким замінити Ореста. Він розбазарює гроші компанії на власні потреби. Був колись сумлінний працівник та все на випивку проміняв. Ось карта на витрати й поповнення місцевого фонду, бери.

Артем не встиг взяти до рук папери, як знову заскочила жадібна мачуха й скрикнула:

– Так, синку, бери! Та на шльондру свою не забудь витратитись...

Це вже було занадто! Артем зірвався зі стільця, сильно штовхнув Ліну геть з кімнати та гримнув дверима так, що ті ледве не злетіли з петель.

– Не рівняй, падло, всіх жінок до себе! – скрикнув їй вслід розлючений молодик та повернувся до столу.

– Тьомо, а що взагалі відбувається? Чому ти такий? Вона ж тобі матір замінила, – краще б Валентин Наумович цього не говорив. Очі Артема налилися кров’ю й він з ненавистю глянув на батька:

– Замінила чи відібрала? Га, тату? Чому я тільки через двадцять років дізнаюся, що ця потвора довела мою маму до смерті й залишила мене сиротою? А ти наче й ні до чого тут... Ось чому я такий!

Лісогір-старший нервово покрутився у своєму кріслі та втупив здивований погляд в Артема.

– Звідки така інформація? Хто це тобі наговорив? – почервонів від хвилювання батько.

– Та байдуже: хто сказав. Головне, що це правда, якої ви мене позбавили. Ти брехав, що мама була хвора. А вона хворіла лише любов’ю до нас усіх і за це, своєю зрадою, ти її вбив! Що, таточку, неприємно чути жахливу правду? Але ж ми всі заручники істини... – кричав Артем Лісогір.

– Це тобі Віра розпатякала? Правдолюбка хрінова! – тільки й встиг сказати Валентин Наумович, а збурений підлим лицемірством син, підскочив до батька й з розмаху вдарив його по обличчю так, що той зупинився лише завдяки стіні.

– Не смій говорити поганого про тьотю Віру! Вона мій єдиний світлий зв’язок з мамою. І телефонувати їй не смій! До Львова я звісно поїду. Виконаю твою термінову справу, але до вашого гадючника не повернусь, навіть не чекай. Adiós, начальнику! – він спеціально штовхнув двері так, що Ліна відлетіла вбік. Артем з дитинства знав її гидку звичку підслуховувати під дверима.