Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Минуло кілька днів після поховання Святозари та Ярополка. Смуток і тривога повисли над землею, немов важкий серпанок.
Боярин Остап Плавенько, розгніваний і приголомшений втратою, наказав усім воїнам прочесати всю місцевість у пошуках Хелени. Адже саме вона бачилася з Ярополком востаннє — так говорили очевидці. Він звелів прочесати кожен закуток околиці — ліси, провалля, печери й ущелини.
— Шукайте її, — у його голосі відчувалась лють. — Вона востаннє була з Ярополком. Тільки вона могла стати ключем до цієї трагедії.
Кожна щілина у скелях, кожна темна нора чи відлюдна стежка була перевірена. Та Хелена мов крізь землю провалилась. Її не знайшли — ні живою, ні мертвою.
Батьків Святозари зломило горе. Коли тіло доньки знайшли при підніжжі скелі, мати кинулася до неї з криком, що пробирав душу. Вона довго стояла на колінах, обіймаючи бездиханне тіло, стискаючи крижані руки доньки, немов хотіла зігріти їх своїм болем. Падала обличчям до грудей дитини та шепотіла:
— Не лишай мене, кровинко моя...
Батько мовчав, стояв осторонь, як скам’янілий, але очі його палали слізьми, що ніколи не впадали. Він не мав сили відірвати дружину від дочки — ні руки, ні слова не слухались. Туга скувала його серце.
— Святозарко, моя люба, ти не можеш піти… вона ж була така добра, — ридала мати. — Така чемна дівчинка, завжди з лагідним словом… я пишалась нею… я молилась за її щастя… вона мала вийти заміж, мала мати долю… а тепер — холодна могила, темна яма… я вже більше ніколи не побачу карі очі моєї дитини…
Під час поховання Святозари, небо хилилось низько, згустки темних хмар повільно сунули над горою, де копали яму. Перші краплі дощу впали тихо — наче сльози, несміливо, майже сором’язливо. А потім небо розридалось щосили, заливаючи землю холодною водою, мовби саме небо не могло змиритися з втратою.
Люди мовчали. Жоден голос не порушував тишу, бо здавалось, що за Святозарою плакали самі янголи. Старі баби хрестились та шепотіли:
— Добра душа була… Навіть небо її жаліє…
— Дощ на похороні — Господь прийняв її з жалем і любов’ю…
Краплі збігали по обличчях тих, хто прощався, змиваючи сльози так, що годі було зрозуміти, де дощ, а де людський біль. Мати стояла, наче остовпіла, а дощ бив по її згорблених плечах. Вона дивилась на домовину й мовчки шепотіла:
— Не могла ти піти… не так рано… не так…
Святозару ховали під дощем, навіть природа здавалася зломленою. Навіть вітер затих. Лише небо плакало.
Коли остання грудка сирої землі впала на домовину, дощ поволі вщух. Люди мовчки почали розходитись, озираючись на могилу, над якою ще курилась пара від нагрітої сльозами землі.
І раптом небо — те саме, що плакало досі — несподівано розійшлось. Хмари розступились, крізь них прорвались сонячні промені. Вони впали просто на свіжу могилу, мов тепле благословення згори.
Хтось прошепотів:
— Вона у світлі…
Після поховання мати не покидала світлиці доньки. Не виходила ні до людей, ні до світла. Не торкалась їжі, не мовила жодного слова. Сиділа на постелі, змарніла й згорблена, стискаючи в тремтячих руках весільну сорочку, яку вишила Святозара. Вишивала з надією, з молитвою за щасливу долю.
Тепер же та сама сорочка вбирала в себе гіркі сльози — крапля за краплею вони спадали на ніжні хрестики, на червоні нитки, що мали символізувати любов і життя.
Мати проводила пальцями по вишитих узорах, шепотіла молитви, а тоді знову мовчала. Її погляд був порожній, немов душа пішла разом із донькою в землю.
