Раді Вас бачити!

Вогні смолоскипів кидали тепле світло на дерев’яні балки під стелею. Столи, встелені вишитими скатертинами, ломились від страв — запечене м’ясо, риба, хліби, глечики з медовухою. Слуги носили миски та наливали питво. Гості з усмішками вітали Ярополка — боярського племінника, який щойно прибув із Переяслава.

Народу зібралось чимало. Гомін розливався по залі. Люди раділи, вітали одне одного, щиро обмінювались словами, що бриніли, наче срібло. Над головами здіймались вінки з пахучого зілля, вишиті очіпки й заплітки.

Граї виводили дзвінкі наспіви на сопілках, гуслях і бубнах. Дехто з молоді вже пішов у танок — коло закрутилось, вишиті поли заквітчано замайоріли в русі, а дівочі голоси тоненько вели приспіви.

Повсюди лунав дзвінкий сміх. Запашні пахощі трав і свіжоспеченого хліба змішувались із відлунням веселощів. Свято вдалось — як і годиться в добрій господі.

Ярополк сидів поряд із дядьком-боярином, спокійно споглядаючи гомінке зібрання. На ньому була темно-зелена сорочка з тонким золотим гаптуванням на комірі та рукавах — річ дорога й вишукана, достойна воєводина з роду.

Його погляд неквапом ковзав залою, поки не зупинився на доньці господаря дому, яка зрадівши комусь, стрімко підвелась, легко схилившись до батьків у знак пошани та побігла в інший кінець світлиці.

Там вона сіла поруч із дівчиною з великими, темно-карими очима. Але увага Ярополка вже належала не їй. Погляд юнака, мов зачарований, втупився в темноволосу дівчину.

Вона сиділа прямо, у світлій сорочці з тонкого полотна, підперезаній темно-вишневим плетеним поясом. Довге волосся її було зібране в стриману, проте дбайливо сплетену косу, а в косу вплетено кілька польових квітів — простих, але таких доречних на ній. Дівчина постійно всміхалась. Вона щось оповідала Ростиславі, напевно якусь дивовижну пригоду чи дівочі таємниці — бо та, з широко розплющеними очима, слухала уважно, не зводячи з неї погляду й час до часу схвально кивала.

Кожен рух темноволосої красуні мав у собі гідність і природну грацію. У її посмішці було щось лагідне, щось, що не годне було не полонити душу.

Ярополк відчув, що вже не може відвести від неї своїх очей. Коли їх погляди зустрілись, він на мить забув, де перебуває. Усе довкола — веселий гомін, співи, дзвін кобз і сопілок, шелест вишиваних шат — зникло, ніби розчинилось в тумані. Його серце здригнулось, а подих завмер.

Та вона, ледь зустрівши його очі, чемно й швидко відвела погляд, ніби нічого й не сталось та знову заговорила до Ростислави. Її врівноваженість, стримана гідність і небажання виявити збентеження тільки розпалили у серці Ярополка невимовну цікавість. Хто ж вона така, що не шукає уваги, а все одно полонить душу одним лише поглядом?

Нарешті Ярополк не витримав цієї незбагненної зацікавленості, що гризла його душу від тієї першої миті, як уздрів дівчину.

— А хто та юнка, що розмовляє з вашою донькою, — звернувся він до боярина, удавано байдужим голосом. — Її обличчя мені здається знайомим.

— А, то ж моя похресниця! — усміхнувся господар, задоволено поклавши руку на сріблом оздоблений келих.

— Святозара?.. — хдивувався Ярополк, нахилившись ближче. — Гадав, що вона ще зовсім маленька.

— А час, небоже, не стоїть на місці, — засміявся боярин, дивлячись на дівчину, мов на власну доньку. — Виросла, мов калина край шляху. Вже справжня красуня й розумниця. До того ж заручена — незабаром весілля...

Та боярин не встиг договорити — до столу підійшов один із гостей, у короткому кунтуші, з посрібленим рогом для пиття. То був воєвода, старий друг боярина, з розпаленілим обличчям та веселими очима.

— Даруй, брате, — перебив він з гучним сміхом, — але ти маєш випити за честь дому та щастя твого шляхетного племінника! Он як гарно вечір пішов — гріх не вшанувати келихом меду!

Звістка про те, що Святозара вже заручена, мов холодний вітер, пробігла серцем Ярополка. Усмішка зійшла з його лиця, настрій затьмарився, але погляд його так й не відірвався від дівчини. Кожен її рух тримав його увагу, не даючи серцю спокою.

Тим часом до Ростислави наблизився юнак — шляхетного роду, з ясними очима та гордим станом. Злегка вклонившись, він подав їй руку. Дівчина скривила уста, ледь помітно, але згідно з приписами ввічливості, прийняла запрошення та пішла з ним у танок. Видно було, що залишати подругу їй не хотілось, однак добрий норов та честь дому вимагали слухати звичаїв.

Ярополк тим часом не зводив очей зі Святозари. Раптом вона зиркнула у вікно — враз її обличчя засяяло, мов зоря над ранковим лугом. Щось чи хтось за вікном викликав у ній щиру радість. Не зволікаючи, вона стрепенулась та хутко пішла до дверей, обережно обходячи гостей.

Хлопець мов ошпарений зірвався зі свого місця, не дослухавши веселих речей воєводи. Серце його затріпотіло. Не вагаючись, він рушив услід за нею, остерігаючись загубити її у гомоні та метушні святкового вечора.

Він стрімко вискочив у коридор, панічно озираючись навсібіч. Поміж слуг, які поспішали до зали, несучи вишукані страви на прикрашених тацях, він помітив, як за поворотом майнула її світла сукня. Ярополк, уже майже переходячи на біг, кинувся навздогін. Він встиг помітити, як вона вийшла до саду, але в ту мить його зір закрила величезна таця, що несли двоє слуг — на якій лежала засмажена на рожні поросяча туша, прикрашена зеленню та яблуками.

Коли Ярополк вийшов до саду, його зустріла самотня ніч. Навколо панувала тиша, лиш вітер гойдав гілля і місяць сріблив стежки. Святозари вже не було видно. Він повільно рушив уперед, не розуміючи, куди йти, куди звернути. Хлопець важко зітхнув, але пішов далі — ще з надією, хоч та вже починала танути. Його супроводжувало тільки місячне сяйво, що, здавалось, співчувало.

Раптом нічну тишу порушив тихий, мелодійний сміх. Жіночий. Близький. Ярополк насторожився та обережно пішов на звук. І от — він побачив її. Святозара стояла в саду, осяяна місяцем, мов мавка з казки. Його серце шалено закалатало від радості.

Та вона була не сама. Навпроти неї стояв Добромир — він щось м’яко промовляв, а дівчина схиляла голову, тихо сміялась. Ярополк застиг. Не вірив своїм очам. Він тихо ступив у затінок куща та затамувавши подих, дивився на них.

У ту мить Святозара тихо прихилилась до стовбура старого дерева, її лице освітила лагідна усмішка, звернена до нареченого. Раптом Добромир ступив до неї рішуче й торкнувся її вуст своїми. Ярополка опалило зсередини — гнів, як полум’я, розгорівся в його серці. Він бачив, із яким запалом Добромир цілував її, як пестив її поглядом і тілом — це видовище пекло йому душу.

Та коли Святозара поклала руки йому на плечі й сама пригорнулась до нього, мов сама давно чекала цього — Ярополк ладен був збожеволіти. У напівтемряві саду він побачив, як Добромир спустив свої поцілунки нижче — на шию дівчини, як шепотів їй щось тихе, дівчина заплющила очі, мов під чарами. Її лице осяяла тиха насолода.

Та коли руки Добромира почали блукати її станом і спинятись там, де личить торкатись лиш чоловікові — Ярополк зрозумів, що стосунки між ними далеко не такі невинні, як здавалось. Він стояв, немов тінь між гіллям, не зводячи з них погляду. Його серце билось важко, а розум розривався між гнівом, образою й нерозумінням. Та попри все — він не рушив. Йому боліло, але він мусив знати, чим усе скінчиться.

Коли Добромир одірвався від її вуст, Святозара тихо ступила крок назад.

— Мені слід повертатись, — мовила вона впевнено. — Інакше батько з матір’ю помітять, що мене довго немає.

Добромир нахилився і прошепотів їй щось зовсім тихо — так, що Ярополк, хоч і вкрай пильнував, не розчув жодного слова. Та, певно, те було солодке, бо лице дівчини враз заясніло. Добромир обійняв її ще раз, мов востаннє, й ніжно поцілував на прощання. І йому самому вже час було вертатись — до вартової служби, що не терпить зволікань.

Святозара швидко рушила у бік великої зали, звідки линуло гучне весілля гостей, яке чути було у кожному закутку саду. Добромир ще довго стояв, проводжаючи її поглядом, аж поки світла постать не щезла між дерев. Тоді й він, мовчки, пішов у протилежний бік — до обов’язку.

Ярополк, завмерлий у темному затінку під деревом, тільки тоді зітхнув, коли Добромир зник з очей. Вичекавши слушну мить, він швидко рушив слідом за Святозарою. Йшов навздогін майже безшелесно, як тінь. І ось — вона вже була зовсім близько…

— Мирного вечора, панно! — озвався Ярополк, виходячи з тіні.

Святозара здригнулась від несподіванки та обернулась стрімко, немов сполохана ластівка.

— Доброго здоров’я, — мовила вона, трохи розгублено.

— Перепрошую, якщо злякав. — Ярополк тепло усміхнувся. — Не мав лихого наміру.

— Ні, ні, усе гаразд, — відповіла дівчина, вже трохи опанувавши себе. — Я просто гадала, що тут нікого немає.

— У залі стало надто душно, — мовив юнак, — от я вийшов трохи прохолоди набратись.

Святозара опустила очі, не сміючи звести на нього погляду. У голові клубком ворушились думки, тривога стискала серце: чи не став він свідком того, що мало б залишитись таємницею?

— Вибачте, мені вже час повертатись, — мовила вона, ввічливо вклонившись та зробила крок убік.

— Ти стала справжньою красунею, — раптом промовив Ярополк, трохи м’якше, ніж зазвичай. — Спершу й не впізнав тебе.

Він рушив до неї повільно, наче боявся зруйнувати цю мить, милуючись її ніжною вродою. Святозара на мить спинилась, погляд її зоставався непевним, але коли вона помітила блиск у його очах, щось твердне й обережне знову постало в її поставі.

— Прощавайте, мені справді слід йти, — сказала вона вже певніше.

Але щойно дівчина рушила, щоб піти, як Ярополк раптово схопив її за руку. Його хватка була міцною, надто міцною, Святозара злякано глянула йому в очі.

— Куди ж так прудко? — прорік він, а в голосі його почувалась нестримана пристрасть. — Хіба не доля звела нас тут, під цим місяцем?

— Забери від мене свої брудні руки, — прошепотіла вона крізь зуби, тремтячи від гніву.

— Що це за тон? — засміявся він. — Ти, видно, забула, як слід розмовляти зі старшим. Зовсім не по-дворянськи, панно.

— Ти сп’янів не від вина, а від власної пихи, — різко відповіла дівчина. — Тебе лиш так й варто зупиняти.

Ярополк нахилився ближче, намагаючись звести її в обійми, але в ту ж мить Святозара рвучко вивільнилась та щосили вдарила його в пах. Гострий біль пронизав тіло хлопця — він скрикнув і відступив, похитнувшись, мов від раптового удару списа.

— Погань! — видушив він з себе крізь зуби, згорбившись, тримаючись за живіт.

Святозара, не гаючи й миті, відскочила й кинулась бігти. Вона щезла у темряві саду, залишивши його сам на сам із болем і соромом.

Ярополк зціпив зуби, хитаючись та притулився до дерева. Біль пульсував усередині, знищуючи рештки гніву. Його дихання було уривчастим, а на душі — змішання люті, приниження і розпач.

***

Святозара вбігла до світлиці й з розпачем грюкнула дверима. Її груди важко здіймалися від бігу, а серце шалено калатало, мов відчайдушно прагнуло вирватись із грудей.

Вона повільно підійшла до дерев’яного ослона й сіла, схиливши голову та закривши обличчя долонями. Гіркі сльози защипали очі, спершу несміливо, а потім рясно потекли по щоках.

Душу обпікало болісне сум’яття — кривда, сором і гірка жалість до себе. Вона тремтіла — не від холоду, а від пережитого. Ніколи ще з нею не поводились так принизливо. Жоден чоловік не зважувався на грубість. І від того ще дужче пекло всередині. Святозара, донька чесного роду, що звикла до пошани й добрих слів, уперше стикнулась із жорстокістю, що заплямувала її спокій.

Раптом за плечима Святозари повіяло невловимим теплом. Вона поволі підвела голову, витираючи сльози, що ще блищали на її щоках, не одразу збагнула, що діється.

Кімнату оповило м’яке світло — воно переливалось золотом. У цьому сяйві почала змінюватись знайома постать — біленька, мила Сніжка, її вірна тваринка, завжди тиха й лагідна, тепер перед її очима оберталась на щось незнано-страшне.

Постать звіра розтанула в повітрі, а на її місці явилась дівчина — небесно бліда. Шкіра її переливалась золотистими відблисками, а червоні орнаменти, наче викарбувані рунами, пульсували на тілі, випромінюючи жар.

Волосся, довге й важке спадало до самих п’ят, прикриваючи її наготу. Очі її — криваво-червоні, мов світанок перед бурею — дивились в саме серце, ніби читали всі найпотаємніші думки.

Жах охопив Святозару, скував серце й тіло. Вона кинулась до дверей, схопилась за ковану ручку, та даремно — двері були мов прирослі до стіни. Паніка огорнула дівчину. Вона смикала їх з усієї сили, трясла, гупала — та жодна щілина не відкрилась.

Обернувшись, вона побачила, як незнана істота — не дівчина вже, а щось інше, вище, сильніше — повільно ступає до неї. Святозара, не маючи куди тікати, притислась спиною до дверей та завмерла.

— Не лякайся, — мовила неземним голосом чарівна дівчина.

Святозара стояла мов скам’яніла, не зводячи погляду з істоти, що сяяла, мов зоряна душа. Вона мовчала — в її грудях завмерло й слово, й подих.

— Це ж я, — усміхнулась незнайомка, в тій усмішці було щось ніжне, знайоме. — Твоя Сніжка.

Очі Святозари, й без того великі й темні, ще більше розширились. Вона шепотіла, ледве чутно:

— О сили небесні... Цього не може бути...

Незбагненна дівчина й далі стояла в сяйві, не підходячи ближче, мов боялась сполохати довіру. Від неї йшло лагідне тепло, червоно-золотисте світло навколо пульсувало. Образ її був не страшним — навпаки, величним, мов постать із прадавнього сну.

— Я вдячна тобі... — промовила вона ще ніжніше. — За те, що врятувала мене. Моя вдячність не знає меж.

Святозара нарешті відчула, як стискається менше її груди, напруга спадає з плечей, а дихання знову стає рівним. Невимовний страх, що щойно охоплював її, почав танути, мов лід під сонцем.

— Ім’я моє — Віоланія, — тихо мовила вона. — Народжена я була серед глибокої ночі, коли повний місяць стояв просто над лісами, а зорі схилялись до землі...

Вона поволі вела свою оповідь — слова спадали, наповнені давньою тугою, болем і надією. Святозара, мов зачарована, слухала, не зводячи з неї погляду, не насмілюючись перебити жодного слова. Очі її були широко розкриті, а серце — відкрите до кожної згадки, кожного трепету голосу цієї незвичайної істоти.

Коли ж Віоланія скінчила, її зоряні очі наповнились мольбою — такою чистою, що серце дівоче не могло залишитись байдужим. Погляд Святозари став рішучим, але сповненим ніжності.

— Я не віддам тебе йому, — мовила вона твердо, немов давала присягу перед небом. — Обіцяю — поки дихаю, оберігатиму тебе.

У відповідь Віоланія ступила ближче — мовчки, щиро, мов сестра по крові душі, обійняла Святозару. Їх серця на мить злились у єдиному битті — як світло й тінь, як день і ніч, як клятва, що долає навіть час.