Раді Вас бачити!

У глибині дерев’яної світлиці, що правила за лікарську, пахло сушеними травами — полином, чебрецем, звіробоєм. Місячне світло ковзало через вузьку щілину в стелі, його тремтливий промінь падав на Святозару, що лежала на постелі, застеленій грубим лляним полотном. Її рука, обпалена гарячою водою, пульсувало болем, шкіра почервоніла і піднялась пухирями.

Мати сиділа поряд. Її обличчя було спокійним, але очі — тривожні, хоч вона й стримувала сльози, аби не показати слабкості. Обережно, з майстерністю, народженою досвідом, вона змочила чисту лляну ганчірку у холодному настої кори дуба та шавлії. Повільно поклала її на рану, притискаючи легкими рухами, аби не завдати дочці ще більшого болю.

— Тримайся, доню, — прошепотіла вона лагідно, — біль мине, але рубець може залишитись.

Святозара лишень заплющила очі, а гарячі сльози тихо скочувались по її щоках. Мати мовчки продовжувала свою справу — обережно поклала на обпечене місце густу мазь із меду, воску й звіробою, прикрила чистою полотниною, перехопила ремінцем з конопель.

— Ці трави знімуть жар і втамують біль, — лагідно мовила вона, не зводячи очей з доньки.

— То я не зможу якийсь час писати? — прошепотіла Святозара, опустивши голову ще нижче.

— Тебе це тривожить найбільше? — мати ледь зиркнула на неї здивовано. — А не те, що шрам може зостатись на все життя?

Святозара мовчала. Лише рукавом витерла щоки, змочені сльозами.

Мати сіла поруч та погладила долонею її волосся.

— Іди, доню… перепочинь. Тіло мусить віднайти спокій.

***

Святозара ввійшла до своєї світлиці та тихо причинила дерев’яні двері. Щоки її ще зберігали сліди сліз. Вона зітхнула й перевела погляд на низьке ліжечко, з якого блиснули червонясті оченята.

— Сніжко, я гадала, що ти вже спиш… — прошепотіла дівчина, на вуста її лягла бліда усмішка.

Вона схилилась й обережно підняла маленьке створіння на руки. Сніжка довірливо тулилась до грудей, її лапки ледь рухались.

Святозара м’яко торкнулась тоненьких кінцівок, вдивляючись у місця, де ще зовсім нещодавно були рани. Її очі здивовано розширились.

— О, небо… — прошепотіла вона. — Поглянь лишень… яке ж то диво! Як швидко на тобі все гоїться…

Дівчина лягла на своє ліжко, підібравши ноги до себе й накинувши тонку вовняну накидку. На грудях у неї вмостилась білосніжна тваринка. Святозара повільно гладила її м’яке хутро, а маленьке створіння стиха посвистувало, виражаючи задоволення.

Крізь вузьке віконце впало місячне сяєво — срібне, тихе, як молитва. Воно осяяло постать дівчини та її подругу, хутро Сніжки несподівано засвітилось легким, майже неземним блиском, немов дрібне сяєво перлів попливло вздовж її спинки.

— Що ж ти за звірятко таке чудне? — прошепотіла Святозара.

Сніжка легенько свиснула, маленький носик потягнувся до перев’язаної руки господині. Тваринка обережно торкнулась пов’язки, ніби відчуваючи, де болить.

— Помітила, так? — м’яко мовила дівчина. — Яка ж ти розумна, моя Сніжко.

Святозара поправила пов’язку з лляної тканини, на якій проступила волога пляма — з ранки ще сочилась гаряча рідина. Вона зітхнула, трохи зморщившись від болю.

— Шкода, що окріп упав саме на праву руку, — тихо додала вона. — Саме нею я й пишу. Тепер не зможу допомагати батькові з літописом. А так хотіла дописати те, що він учора почав.

Вона замовкла, притиснувши до себе Сніжку та поглянула на місяць за вікном.

— Та ще дякувати Богові, що пальці цілі. Було б гірше, якби і їх ушкодило… тоді й перо не втримала б…

Тепле створіння ворухнулось на грудях дівчини, підвелось та лагідно потягнулось до її пораненої руки. Сніжка притулилась до правої руки дівчини та почала тертись білим пухнастим тільцем, а тоді — несподівано обхопила своїми червоними лапками руку дівчини, мов обійняла її. Святозара спостерігала, не зводячи погляду. М’який рожевий язичок звіряти почав ніжно торкатись її обпеченої шкіри.

— Лікуєш мене, малесенька? — прошепотіла дівчина, розчулено посміхаючись.

І в ту ж мить — щось змінилось. Болісне пекло, що досі пульсувало в правиці, раптом почало спадати, ніби злива вщухає після бурі. Тепло розлилось по руці. Лапки Сніжки тремтіли від зосередженості, а її свист став глибшим, майже колисковим.

Святозара завмерла, вслухаючись у ці звуки, вчуваючи, як біль щезає, як стихає жар, а пов’язка вже не здається такою тугою. Вона простягнула іншу руку — й ніжно провела пальцями по шовковому хутру звірятка.

— Дивна ж ти, моя біла дивовижа… — мовила вона пошепки. — Наче сама природа тебе послала…

Тваринка підвела на неї червоні очі, у яких світилось щось старше за вік. І знову свиснула, спокійно, задоволено — мов казала: "Я тут. Я бережу тебе."

— Мені зараз… так сумно на душі, — тихо мовила Святозара, опускаючи очі. Голос її тремтів, мов свіча при вітрі. — Нема з ким серце розкрити.

Сніжка здригнулась, її червоні очі уважно вп’ялись в обличчя дівчини, наче розуміла кожне слово, ловила кожну зморшку болю.

— Є хлопець, якого я полюбила всім серцем. І здавалось мені — і він мене теж щиро любить. Думала, що стане моїм чоловіком, — вона ковтнула важке повітря, мов воно пекло всередині. — Але щось сталось між нами. Спершу дрібниці, слова гострі, потім — мов мур виріс. Ми сварились — і я не знала, чому. Наче хтось недобрий прошмигнув між нами, як чорна кішка… І відтоді — тільки холод і тиша.

Звірятко поворушила вухами, насторожено слухаючи.

— Я не можу цього нікому сказати, — прошепотіла Святозара, — тільки тобі. Ти наче створіння не з цього світу, але водночас ближче за рідну душу. З тобою мені тихо й світло… — її голос трішки зламався.

Вона мовчки вдивлялася у темряву, де в віконечку світилось місяцем.

— Не було б так боляче… якби не гріх, — врешті додала вона стиха. — Якби я не дозволила серцю взяти гору над совістю. Якби не віддала йому себе… до весілля. Я думала, що він — той, кого мені долею призначено.

Дівчина втерла сльозу рукавом сукні й поцілувала пухнасте чоло Сніжки.

— Я вже не дівиця. І як тепер бути? Ношу тягар на душі, він щемить, наче рана стара…

Сніжка, ніби відчуваючи біль дівчини, притулилась міцніше, загорнувши хвостиком її руку, легенько засвистіла — лагідно й обнадійливо. Святозара обережно витерла сльози з щік, притихла на мить, наче збираючись із думками, та знову заговорила, ледве чутно, з глибини серця:

— Якби батько з матір’ю дізнались… що я пізнала чоловіка до шлюбного вінця, — її голос зломився, — вони б, певно, відвернулись від мене. Але в ті хвилини я не думала про гріх… Я любила його так щиро, що здавалось: тільки з ним я зможу бути щасливою. Я вірила, що ми поберемось… Я й нині кохаю його. Розумієш?

Маленька істота біля неї злегка посвистіла, ніби виявляючи співчуття. Її звук був теплим і добрим.

— Він мовив, що чекатиме на мене цієї ночі… — дівчина звела очі до нічного небозводу, всіяного зорями. — І зорі нині вказують, що саме час іти. Та я й досі не знаю — чи буде це знову гріхом? Чи помилкою, що обпалить серце ще дужче?

Сніжка знову засвистіла і підсунулась ближче, своїм носиком торкаючись обличчя дівчини, мов прагнучи зняти з неї тягар сумнівів. Святозара тихо розсміялась, сльоза зникла в усмішці.

— Ти хочеш, щоб я пішла, так?

Знову пролунав свист.

— Якби я спитала поради в Ростислави… вона б, певне, теж сказала: "Йди". Але мені соромно з нею радитись… Вона ще дитина, ще й донька боярина. Не личить їй слухати такі сповіді…

Звірятко знову засвистіло — цього разу трохи гучніше, з магічною енергією.

— Та я прагну його побачити… Навіть коли це буде гріх чи помилка — я все одно хочу до нього піти. Я кохаю його. Коли він поруч, мені здається, ніби в серці пісня співає… — прошепотіла Святозара, опустивши очі додолу.

Маленька тваринка обережно притулилась до неї, обхопила лапками її стан, наче втішаючи. Святозара ніжно пригорнула істоту до грудей, погладжуючи пухнасту спинку.

— Може, піти? Як ти вважаєш? — дівчина поглянула на Сніжку з тривожним очікуванням.

Тваринка відповіла тихим, м’яким посвистом — спокійним і впевненим. Святозара зітхнула, мов визволившись із тягаря сумнівів, обережно поклала Сніжку на край ліжка. Вона ще раз подивилась на місяць і зорі та з ледь помітною усмішкою кинулась до скрині.

Дівчина відчинила її з трепетом, мов це була скриня зі скарбами, а не зі звичайним дівочим вбранням. Розгорнула кілька полотняних та лляних сорочок, дбайливо перебираючи кожну.

— Яку ж сукню мені вбрати? — прошепотіла сама до себе. — Хочу бути гарною. Такою, щоб коли він побачив — забув усі наші сварки.

Сніжка уважно стежила за кожним рухом дівчини. Її оченята, мов жарини, палахкотіли у темряві червоним полум’ям, відбиваючи світло місяця. Святозара ж метушливо й поспішно виймала одну за одною сукні зі скрині, мов шукаючи між полотен відповідь на свої сумніви.

— Що ж мені обрати? — дівчина прошепотіла з розпачем, розкидаючи вбрання навколо себе. — Усе не те... не те...

Вона на мить завмерла. Пальці торкнулись знайомої тканини — біла, мов світанок. Тонка, легка, з ніжною вишивкою по рукавах. Її виткала ще бабуся, благословляючи онуку на жіночу долю. Саме в цій сукні вона була, коли зрозуміла що покохала Добромира, коли вони були під вербою біля озера. Саме в ній вона була, коли він уперше взяв її за руку.

— Цю, — тихо прошепотіла Святозара, мов благословення.

Дівчина притулила сукню до грудей та заплющила очі. Її серце билось, мов птах у пастці — з надією і страхом водночас. Сніжка засвистіла м’яко, схвально, притиснувшись ближче до ліжка, ніби даючи знак, що вибір зроблено правильно.

Вона хутко розчинила малу дерев’яну скриньку, що стояла у кутку на лаві. Як тільки віко злегка рипнуло, в повітрі одразу розлився легкий, ледь вловимий аромат сушеної м’яти та лаванди — мов подих літнього поля, закритого в тісному просторі.

Святозара витягла невеличкий глиняний глечик з темною олією, обережно відкрутила кришечку, змочила пальці та почала втирати запашну рідину у зап’ястя, під шию, за вуха. Її повіки опустились, а дихання стало повільним, глибшим. Це був аромат, який він колись назвав «її душевною тінню». І тепер вона наносила його не задля себе, а задля нього. Бо хотіла бути для нього такою, якою він її пам’ятав.

Та враз рух її рук спинився. Вона здивовано розв’язала пов’язку на правій руці, відкриваючи обпечену шкіру. Те, що вона побачила, змусило її затамувати подих — слід опіку був ледь помітний, ніби минуло не кілька хвилин, а кілька днів зцілення, ретельного й уважного.

З подивом і тривогою вона повільно озирнулась та подивилась на Сніжку. Її тваринка лежала на ліжку, акуратно склавши лапки одна на одну, її маленьке тільце світилась у срібному сяйві ночі. Вона не ворушилась — лише пильно й мовчки дивилась на дівчину, мов знала більше, ніж дозволено знати звичайному створінню. Святозара округлила очі — щось древнє, невимовне прокидалось в її серці.

Та раптом — крик! Різкий, протяжний зойк нічного птаха пролунав з-за вікна, мов порвав тканину тиші. Дівчина здригнулась, вертаючись з чарівного марення до реального світу. Вона знову глянула на свою руку, потім на тваринку. Її серце билось швидко, але вже не від страху, а від передчуття чогось надзвичайного.

Вона хутко накинула на себе білу сукню, яка нагадувала про найсвітліші миті серця, й підбігла до свого невеликого столика. На ньому, серед дерев’яних гребінців, стрічок із тонкого льону, намистин і клаптиків пергаменту, лежало бронзове дзеркало. Святозара зупинилась перед ним і почала крутитись, оглядаючи себе з різних боків. На мить дівчина завмерла, вдивляючись у своє відображення. Її щоки палали, а очі — темно-карі, наче осінній ліс, — світились надією.

Поволі, з легким трепетом, вона перекинула косу наперед, до лівого плеча, й почала її розплітати. М’які темно-русяві пасма послухались її пальців, вільно спадаючи до самих стегон. Волосся, ще злегка хвилясте після цілоденного плетіння, розсипалось навколо, мов темний шовк, зловлений у танці нічного вітру. Вона швидко пригладила його пальцями, ніби хотіла заспокоїти власні думки та знову поглянула в дзеркало. Її образ був простий, але в ньому була якась щемлива краса — така, що змушує серце стискатись і вірити: попереду — щось важливе.

Святозара озирнулась на Сніжку та лагідним тоном промовила з усмішкою:

— Ну що ж, скажи мені, я гарнюня?

Тваринка на мить завмерла, а тоді тонко й мелодійно засвистіла, немов відповідаючи схвальним щебетом.

Дівчина не стрималась і розсміялась. Вона підійшла до ложа, опустилась перед Сніжкою на коліна. Її біла сукня, мов хвиля ранкової імли, ніжно розлилась по дерев’яній долівці, підкреслюючи тендітну постать.

Світло місяця, що проникало крізь віконницю, торкнулось її обличчя й довгого розплетеного волосся, яке сріблом відлунювало кожен її рух. Локони, ніби зачаровані, линули вниз, граючи на тлі місячного сяйва.

— Моя ти подруженько вірна… — прошепотіла Святозара, ніжно проводячи пальцями по м’якенькій шерсті Сніжки. — Ти завжди поруч. Ти завжди мене підтримаєш.

Вона глибоко зітхнула, мов наважуючись остаточно:

— Я піду до нього. І дуже сподіваюсь, що наша зустріч стане початком злагоди. Може, все ще не втрачено. Адже колись між нами були світлі почуття.

Створіння мовчки та обережно торкнулось її пораненої руки. З його горлечка знову злетів ніжний свист — такий теплий, що зігрівав душу, мов молитва матері.

— Я невдовзі повернусь, — лагідно прошепотіла дівчина. — А ти відпочинь, не чекай мене. Твоїм лапкам також потрібен спокій.

Святозара востаннє провела рукою по м’якенькому хутру та підвелась. Її сукня м’яко шелестіла, коли вона швидким кроком вийшла з кімнати. Прислухаючись до нічної тиші, вона, мов тінь, рушила темним коридором.

Сніжка згорнулась клубочком на теплому ложі, застеленому домотканою рядниною. Місячне сяйво лилось крізь віконце, лягаючи срібною хмаринкою на її білу шерсть. Та цього разу срібло змішалось з інакшим світлом — червоним, лагідним. Тіло створіння почало мерехтіти м’яким червонуватим полиском. Сяйво поширювалось по кімнаті, ковзаючи по дерев’яних балках, вишитому рушнику на стіні, по скрині. Здавалось, сам дух ночі доторкнувся до цієї істоти, благословляючи її спочинок.

Поступово, немовби втомлене після довгого дня, Сніжка прикрила свої вогнисті очі. Її дихання вирівнялось, стало глибоким і спокійним. Лапки, зранені нещодавньо, наче самою природою, на очах почали гоїтись — з кожним відблиском червоного світла. І от уже створіння лежало у повному спокої, мов небесне дитя, огорнуте молитвами зірок. Під тихий шепіт нічного вітру за вікном, Сніжка поринула у глибокий сон.