Раді Вас бачити!

Святозара на мить завмерла. Вона розгублено поглянула на брата, не знаючи, що відповісти. Її пальці легенько стиснули ручку кошика, очі метнулись то на кошик, то на молодиків, а щоки зрадницьки спалахнули рум’янцем. Старший брат, не став допитуватись. Його усмішка зосталась теплою.

— Ми йдемо до батька, — мовив Володимир, киваючи у бік літописній. — Він ще працює?

— Так, він був там, — відповіла Святозара спокійніше, хоч голос ще тремтів.

Вона помітила, як погляд його супутника — юнака в простому, але доброго крою плащі — зупинився на її обличчі й не поспішав рушити далі. В очах того хлопця блищало захоплення. Святозара відчула, як щоки її знову зайнялись полум’ям, вона поспішно опустила очі до землі, немов на ній раптом виросли квіти. Володимир одразу помітив збентеження сестри. Він тихцем штовхнув товариша ліктем, ніби нагадуючи про пристойність.

— Ходімо, — сказав він уже більш серйозно, — не будемо затримувати панянку. Зустрінемось пізніше, сестро.

Брат чемно вклонився й рушив далі, супроводжуючи юнака, що й досі крадькома озирнувся на дівчину. 

— Добромире, ти що, зовсім голову стратив? Як ти себе поводиш? — Сердито, хоч і приглушено, мовив Володимир, спиняючись кроком на кам’яній кладці подвір’я.

Голоси обох молодиків віддалялись під арками, що вели до літописної світлиці. Святозара вже не чула слів, та їх луна ще злегка бриніла в повітрі, змішуючись із шелестом листя і далеким цвіріньканням птахів. Добромир щось відповів, але слова потонули в затишку внутрішнього двору. Вона, зітхнула на повні груди, стиснула кошик та прискорила крок.

Дівчина тихо увійшла до своєї світлиці, намагаючись причинити дерев’яні двері якнайобережніше, аби не зчинити шуму. Та попри її старання, лагідний шерех збудив Сніжку. Біле створіння розплющило очі й пильно зиркнуло на Святозару, ніби впізнаючи кроки ще до того, як ті торкнулись підлоги. Дівчина без слова підійшла ближче й опустилась на коліна перед своєю вірною супутницею. 

Вона дістала з кошика чисту полотнину та обережно розгорнула її, в повітрі одразу розлився духмяний запах вареного курячого м’яса та вареної рибки. Сніжка й не стала чекати запрошення — тільки-но дівчина простягнула частунок, як фантастична ласка хутко взялась до трапези.

— Не квапся так, — лагідно мовила дівчина з усмішкою, — ніхто в тебе не відніме цієї страви.

Та Сніжка, мов не чула, жадібно смакувала частунок, не втрачаючи жодної миті.

— Видно, ти справді була вельми зголодніла, — прошепотіла Святозара з ніжністю в голосі. — Але раз маєш добрий апетит — то, значить, недуга вже відступає. А це добра ознака.

Юнка обережно простягла руку й лагідно провела долонею по пухнастій голові улюблениці. Сніжка підвела голову, облизала рожевим язичком вуса, заплющивши очі, солодко засвистіла від втіхи, притискаючись до руки дівчини, немов бажала подякувати за тепло й турботу.

Дивовижне тепло, мов ласкаві хвилі світла, пройшло крізь долоні Святозари, коли вона пестила м’яку шерсть Сніжки. Тіло тваринки було теплим, довірливим, і дівчина посміхнулась, продовжуючи ніжно гладити улюбленицю.

— Ой, тобі ж ще води треба, — мовила вона з легким сміхом. — Напевно, спрага мучить тебе.

Святозара хутко звелась і підійшла до свого умивального ослінця, що стояв біля вікна, де звичайно лежав глиняний глечик із водою. Вона взяла посудину, але, на жаль, вона виявилась порожньою.

— Ти поки їж, моя хороша, — лагідно мовила дівчина, обертаючись до Сніжки. — А я принесу тобі свіжої водички.

Сніжка ще раз приязно засвистіла у відповідь, ніби розуміла кожне слово. Святозара ніжно усміхнулась і хутко, майже безшелесно, вибігла з кімнати, залишивши за собою лише легкий шурхіт полотняної сукні.

Святозара впевнено рушила до криниці на внутрішньому подвір’ї, тримаючи в руках глечик для води. Та, ледь ступивши кілька кроків, зупинилась, коли з-під арки літописної палати вийшов Добромир. Він йшов просто до неї — швидко, рішуче. На його обличчі світилась усмішка, а погляд був надто впевнений, аж обпалював.

Дівчина розгубилась, вона не знала, що робити. Кров прилила до щік, серце закалатало. Святозара різко обернулась та рушила вбік, та й не встигла зробити й кількох кроків, як Добромир уже наздогнав її.

— Знову тікаєш від мене? — суворо пролунало за плечима.

Його руки лягли їй на плечі, він обережно, але твердо повернув її до себе.

— Відпусти, — прошепотіла дівчина, голос її тремтів, наче весняний листок на вітрі. — Відпусти, благаю.

— Ні, не відпущу, — відповів Добромир, його пальці злегка стиснули її плечі міцніше.

Добромир, наче зачарований, дивився їй просто у вічі, не відводячи погляду. Вона ж стискала глечик біля грудей, мов щит, хоч й знала, що той її не врятує.

— Відпусти… Нас можуть побачити, — тихо, майже благально мовила вона.

— Я відпущу, коли ти пообіцяєш, що сьогодні прийдеш. На наше місце, як колись, — прошепотів він, на його обличчі знову з’явилась усмішка.

— Ти зовсім розум втратив? — Святозара вже не стримувалась. — Як ти смієш мені таке пропонувати? 

— А ще якихось кілька тижнів тому, ти сама з радістю приходила — спокійно відповів він, а в голосі його бриніло щось між докором і ніжністю.

— З того часу все змінилось, — обурено вигукнула дівчина. — І твоя поведінка зараз недоречна, тому що…

Вона не встигла договорити, коли юнак несподівано притяг її до себе. Його руки обвили її стан, а вуста торкнулись її вуст палким, жадібним поцілунком. То був поцілунок не ніжності, а пристрасті. Святозара, мов скам’яніла на мить, не вірячи, що це коїться з нею знову. Коли ж відчула, що поцілунок Добромира став більш палким, вона вирвалась з його обіймів, встигши лише кілька кроків зробити, відчула, як рука схопила її за зап’ястя. 

— Я чекатиму, — тихо мовив він.

Святозара нічого не відповіла. Її очі були повні сорому й гніву. Вона рішуче рушила геть, швидко, майже бігцем. Добромир ще з хвилю стояв, усміхаючись сам до себе, дивлячись їй услід, немов зачарований. А потім, зсунувши плаща на плечі й глибше насунувши каптур, поволі рушив геть, до своїх справ, що чекали його того вечора.

У цю мить, з тіні дерев, що росли край подвір’я, мовчки спостерігала Лада. Її погляд уп’явся в них ще відтоді, як вони лише наблизились одне до одного. Вона побачила, як Святозара сторожко звернула з дороги, як Добромир поспішив навздогін. Кожен крок, кожен порух, кожен погляд — Лада ковтала очима. Та найбільше її розізлив поцілунок. Коли юнак пригорнув Святозару і вустами торкнувся її — Лада вся зайнялась гнівом. Здавалось, ще мить — і полум’я спалахне в її очах, знищивши все довкола. Вона мріяла бути на місці Святозари. Мріяла, щоб так обіймав її Добромир, так пильно, жадібно й пристрасно, немов світ зник навколо.

Вона вважала, що вклала чимало зусиль, аби посіяти між ними розлад. І вже майже тішилась перемогою. Але побачене зараз руйнувало її надії. Те, як він тримав її, як дивився — змушувало думати: чи не зайшло між ними все надто далеко? Вона стискала руками хустину, що лежала на грудях, аж поки та не зім’ялась. 

Очі Лади спалахнули вогнем ревнощів та досади. В голові спалахувала думка за думкою, одна гірша за іншу. Не стримуючи серця, вона рішуче рушила стежкою до світлиці Святозари, з кожним кроком усе дужче стискаючи зуби та кулаки.