Раді Вас бачити!

Хелена та Лада ступили до світлиці, яка була залита м’яким світлом вечірнього сонця, що пробивалось крізь ткані заслони на вікнах. Запах свіжих трав, покладених між лавами, зливався з ароматом розтертого ладану, що курився в глиняній посудині в кутку.

У глибині покою, під різьбленим дерев’яним навісом, сиділа бояриня — у темно-червоній, густо вишитій сукні, з покритою головою. Вона спокійно воссідала на високому, прикрашеному різьбою кріслі, обабіч якого лежали складені вовняні пледи й виткані килимці. Її постава була велична, але погляд — теплий і доброзичливий.

Донька боярина, тендітна дівчина з русявим волоссям, сиділа на дубовій лаві поруч зі Святозарою. Їй щойно сповнилось чотирнадцять — вік, коли ще вважається дитиною, та вже починає цікавитись дорослими речами.

Попри свій вельможний стан, дівчина мала гонор і часто трималась з гідністю, часом навіть із зверхністю. Проте зі Святозарою була щиро привітною, мов із сестрою. Хоча донька літописця не належала до боярського роду, дівчата нерідко проводили час разом — у тиші, у розмовах, у спільних турботах.

Ростислава часто зверталась до Святозари за порадою, особливо коли мова йшла про хлопців. Святозара була трохи старша й мала більше життєвого розуміння, тож її думка була важлива.

Схилившись над вузькою берестяною скринькою, наповненою кольоровим камінням, дівчата стиха перемовлялись, клацаючи пальцями по мозаїках, немов творили тиху гру, знану тільки їм.

Коли Лада та Хелена переступили поріг, бояриня одразу підвела голову, обличчя її осяяла тепла усмішка.

— О, дівчатонька мої, — радо промовила вона, — ходіть-но ближче, не стійте на порозі.

Хелена низько вклонилась, а Лада, трохи несміливо, зробила те саме. Вони підійшли до гурту, не привертаючи до себе зайвої уваги, але з гідністю і пошаною, як належить тим, хто в домі давно, хоч й не з роду боярського.

Бояриня ласкаво глянула на кожну з них, а тоді легким порухом руки вказала на вільне місце на лаві поруч із дівчатами:

— Сідайте, відпочиньте. Вечір обіцяє бути добрим, а в доброму товаристві і серце легшає.

Хелена та Лада мовчки пройшли світлицею та сіли на приготовані для дівчат ослінці. Їх прихід не викликав метушні, проте кілька пар очей одразу звернули на них увагу. Поряд із ними вже сиділи дівчата — кожна по-своєму вродлива, кожна зі своєю вдачею, що розкривалась у погляді, постаті й навіть у тому, як тримала рукоділля чи вела бесіду.

Милана, придворна дівчина, була серед них немов старша сестра — рівна, зібрана, стримана. У її руках завжди жевріла робота: то мереживо, то тонке ткання. Вона мала вигляд тієї, хто вже звик до двірського життя — її рухи були плавні, мова врівноважена, а усмішка — тепла, але обачна.

Неподалік сиділа Данка — молоденька, життєрадісна, з блиском у очах. Її батько служив у боярській дружині, й дівчина не раз гордо про це згадувала. У її поведінці відчувалась сільська щирість і міська жвавість. Данка, попри деяку недоречність у словах, завжди говорила від серця — і це підкуповувало.

Віддалік, у півтіні, з прямою спиною та поглядом, сповненим гідності, сиділа Велислава — рідна племінниця боярині. Вона мовчала, лише зрідка долучаючись до розмови — її слова були рідкісні, але влучні. Вона споглядала новоприбулих із стриманою цікавістю, можливо, з прихованою недовірою — не з ворожості, а з гордого звичаю до іншого кола.

Дівчата у світлиці прийняли Хелену та Ладу приязно й без зверхності. Хоч кожна була з роду поважного, та не виявляла гордощів — бо так велів не лише розум, а й боярина наука: у кожному — Божа душа, а не тільки в тих, хто народився при дворі.

Милана першою усміхнулась і, трохи посунувшись, показала місце на ослоні; Данка одразу зашепотіла щось веселе, мов бажаючи розвіяти напругу першої миті. Святозара кивнула лагідно, привітавши їх щирим поглядом, а навіть стримана Велислава схилила голову в мовчазному вітанні.

Лише одна з усіх — Ростислава, донька боярині — стримувала невдоволення. Її постава була рівна, а лице — мов різьблене з каменю: суворе і застигле. Вона не кинула на новоприбулих і погляду, лише на мить міцніше стиснула пальці на колінах. Та хоча серце її ворушилось незгодою, воля матері була для неї законом — тому мовчала, не видаючи жодного натяку на неприязнь. Лише ті, хто уважно дивився, могли помітити, як важко їй давалось те мовчання.

Проте загальна теплота у світлиці швидко розвіяла напругу. У повітрі бриніли спокій і лад, мов прядиво, що лягає рівно й м’яко — кожна з дівчат була частиною того єдиного жіночого плетива, де дружність цінувалась більше за рід, а лагідне слово — більше за гучне ім’я.

Серед дівчат панувала м’яка бесіда, приглушений сміх та легкий шелест суконь та полотна. Світлиця дихала жіночим теплом і таємною ніжністю дівочих розмов.

Лада одразу примітила — усі дівчата сиділи у світлиці, мов квітки в пишному вінку, кожна у своєму вишуканому, яскравому вбранні. Сукні, зіткані з тонкого полотна та оздоблені барвистим шитвом, грали барвами при світлі вогнища.

Їх коси були дбайливо заплетені — по три, а то й по чотири пасма в кожній, перевиті шовковими стрічками. Лада кинула оцінюючий, хоч і непомітний для інших, погляд. У її очах на мить майнула тінь заздрості. Вона й Хелена могли хіба що мріяти про таке дороге вбрання та панські прикраси. Їх сукні були скромні, хоч і чисті, а коси, заплетені власноруч, не мали ні срібних гребенів, ні стрічок з далекого сходу. Та Лада зберігала на обличчі лагідну посмішку, вдаючи, що ніщо її не обходить. Проте в серці її щось стискалось — невидиме, гірке, знайоме.

Також Лада помітила, що у затінку світлиці, під м’яким світлом вогню, сиділи кілька жінок — поважні, в темних головних уборах, із рівними спинами. Мати Святозари, мов тиха берегиня дому, схилилась до Мар’їни — вдови дружинника, й щось шепотіла про трави, що лікують знобу. Інші слухали з повагою, киваючи. Їх голоси були м’якими, наче осінній дощ за вікном. Вони не заважали дівочим забавам, але мовчки тримали лад у тиші світлиці.

Раптом Данка зірвалася з місця й, звертаючись до боярині, вигукнула з живим вогником в очах:

— А можна... щоб Святозара почитала нам?

Бояриня, що саме розмовляла тихенько з однією з старших пань, підвела очі. Її погляд м’яко зупинився на доньці літописця. Вона кивнула з ласкавим усміхом:

— Почитай нам, доню. Нехай голос твій сьогодні прикрасить вечір.

Святозара обережно зійшла з лави та, тримаючи в руках тонкий пергаментний сувій, підійшла до великого, вишитого килимами ложа для сидіння, що стояло ближче до середини світлиці — неподалік від домашнього вогнища. Саме звідти, в затишному промінні вогню, її голос міг линути до кожного закутка.

Світлиця стихла. Навіть веселий тріск полін у печі здавався м’якшим. Дівчата, що ще мить тому перешіптувались чи вправлялись з голками, завмерли. Пані в кутках, схиливши голови, вслухались.

Лише одна Ростислава сиділа з прямою спиною, втупившись у своє вишивання, що тепер, здавалось, було зайвим у цій тиші. Вона змушувала себе не показувати незадоволення, як веліла матір, але її брови видали настрій — сердитий, стриманий, потемнілий. Їй не подобалось, що Данка відібрала її подругу.

А тим часом лагідний голос Святозари пролунав над усіма, мов голос пташки над полем:

— Легенда про Соловія і темні води. — Почала дівчина. — У стародавні часи, коли землі були ще молодими, а небеса сповнені таємничих зірок, у Лісах Чорного Дерева жив великий воїн на ім’я Соловій…

У кожному слові Святозари було щось прадавнє, майже співуче. Немов і не дівчина це читала, а духи давнини самі мовили вустами літописця. І дівчата, і дорослі — всі сиділи зосереджено, немов перенесені у той темний ліс, за яким чекало світло. Навіть найменші не ворушились.

Матір Святозари, пані з лагідними, але мудрими очима, з гордістю спостерігала за донькою. Її руки стискали вишивку, що давно лежала на колінах недоторкано.

Коли ж голос читця змовк, світлиця знову ожила диханням та шелестом, Данка прошепотіла, вражена й ніби схвильована:

— Це правда... твій батько сам те написав?

Святозара усміхнулась тихо, ледь нахиливши голову — немов схилялась у пам’яті перед образом свого батька:

— Батько каже, що Соловій — то не лише про одного мужа. Це про кожного, хто шукає добро, навіть коли темно...

Ростислава тим часом не зводила з неї погляду, чекаючи, коли нарешті історія скінчиться і її подруга повернеться до звичних розмов — без чужих поглядів і слів.

Раптом Данка знову порушила всі мрії молодої боярині:

— Святозаро, а розкажи ще раз ту легенду про жінок-воїнів... — дівчина з цікавістю дивилась на Святозару, її очі палали бажанням. — Як вони називались? Я забула... — задумалась вона на мить. — Амазанки?

— Їх називали амазонки, — сердито виправила її Ростислава, глянувши на дівчинку. — І взагалі, може іншим разом. Святозара теж заморилась за цілий день. Їй теж потрібно перепочити.

— А хто такі амазонки? — Не втрималась Велислава.

— Так розкажи, хто такі амазонки, — підхопили інші дівчата. — Розкажи, розкажи, будь ласка!