Раді Вас бачити!

Святозара, злегка усміхнувшись, погладила край свого вбрання і почала:

— Амазонки з'явились вперше в грецьких міфах. Також про амазонок згадує Геродот у своїй "Історії". — Вона зробила невелику паузу, щоб всі присутні могли зосередитись на її словах. — Амазонки — це воїни-жінки, що не боялись битви та жили окремо від чоловіків. Вони не спілкувались з чоловіками, бо вважали, що це лише заважає їхній силі. Вони мали свої обряди та звичаї, що відрізняли їх від звичних людей. Вони жили далеко на заході, де ріки не були схожі на наші, а ліси й гори здавались нескінченними, — продовжила Святозара, виразно вимовляючи кожне слово. — Дехто вірить, що ці жінки не лише мали силу воїнів, але й володіли знаннями таємних мистецтв. Їх мужність і незламність ставали прикладом для всіх, хто прагнув гідності та справедливості.

У цю мить очі Хелени розширились від здивування.

— Тобто вони були такі ж сильні, як й чоловіки? — Не стрималась вона, слова самі зірвались з уст.

— Так, саме так оповідають міфи та давні легенди, — чемно мовила Святозара. — Вони воювали на конях, вміли стріляти з лука й подекуди були дужчими за багатьох чоловіків.

— Краще вже вишивати рушники, ніж мечем махати… — засміялась Милана. — Та все ж, дивно й цікаво… Чи могли справді такі жінки бути?

— А як ти гадаєш, Святозаро, — запитала Данка, нахилившись трохи ближче. — Чи не була то лише казка?

Святозара подивилась на дівчат із лагідною посмішкою й, неначе на мить замислившись, промовила:

— Може, ті жінки-воїни — не вигадка. Може, вони й справді десь були — у далеких краях, за горами й морями. А може, то образ, що зродився, аби нагадати нам: жінка може бути сильною не лиш тілом, а й духом. Справжня відвага не в тому, аби меча тримати, а в тому, щоб волю мати — стояти за правду, не лякатись, коли світ гуде проти тебе.

Дівчата слухали, затамувавши подих. Слова Святозари лягали на душу, наче цілющі трави на рану. Кожна з них, нехай навіть на мить, уявила себе тією воїтелькою — незламною, гордою, вільною.

Лада ж мовчки спостерігала. В її серці палала заздрість. Вона бачила, як усі захоплюються Святозарою — її розумом, словом, поставою. І в ту мить, якби мала владу, кинула б ту дівчину у вогонь — аби лише згасло те світло, що так привертало інших.

— Авжеж, сила — не завжди в мечі, — мовила м’яко бояриня, почувши останні слова Святозари. — А в серці. Легенди — чи то правда, чи байка — та вчать нас відваги.

— Якщо ж вони не спілкувались із чоловіками, — задумливо проговорила Данка, — то як же дітей мали?

Святозара тихенько посміхнулась. Інші дівчата обернулись до Данки, зберігаючи на обличчі здивування та сором, а Ростислава не втрималась й голосно засміялась.

— Доню, — раптом промовила матір й міцно взяла її за руку, — Святозарі треба спочити. Досить вже оповідок на сьогодні. Вона й так багато розповіла.

Святозара схилила голову на знак пошани й вдячности, а Ростислава в ту ж мить відчула полегкість — нарешті зможе побути з подругою наодинці. Вже в думках вона шукала слушний привід, аби повести Святозару до своєї світлиці й поговорити щиро, по-дружньому, без чужих вух. Але бояриня, мов відчувши її намір, мовила раніше:

— Доню, покажи Хелені та Ладі свої нові мозаїки та запроси їх до гри, — мовила мати владним, але спокійним тоном.

Наче важкий камінь упав на серце Ростислави — її надія розтанула враз. Відтоді вона вже певно знала: наодинці зі Святозарою сьогодні не побуде. А як же їй кортіло поділитись думками, знайти підтримку в погляді подруги…

Не зронивши жодного слова супротиву, як і належало слухняній дочці боярина, вона мовчки підійшла до невеличкого столика з лавами, де стояла оздоблена скринька з мозаїкою. Слідом за нею підійшли Святозара, Хелена та Лада.

Четверо дівчат сіли довкола, схилившись над різнобарвними камінцями, що мерехтіли у відблисках полум’я глиняного вогнища, мов самоцвіти. Святозара лагідно й терпляче почала пояснювати правила гри.

Всі слухали, а Ростислава лише зітхнула у глибині душі, ховаючи розчарування за спокійною маскою. Вона раділа товариству лише однієї з дівчат — Святозари. Її серце тепліло поруч із нею. Але інші… ремісничі дівчата не викликали в неї ані довіри, ані симпатії. Особливо Лада — з її гострим, колючим поглядом, що завжди здавався ворожим. Проте, приглушивши внутрішнє незадоволення, Ростислава повела себе стримано, як личить гідній дівчині: чемно, здержано, не зронивши жодного неприязного слова.

Дівчата заходились викладати візерунки на різьбленій дерев’яній основі. Ростислава раз по раз пропускала свій хід, мовчки виражаючи незадоволення й недвозначно натякаючи, що час гостям полишити дівочу світлицю.

Та Хелена, захоплена грою, не вловлювала тонких натяків панянки. Лада ж, помітивши хмарку на обличчі боярчиної доньки, лише загадково всміхнулась і зробила вигляд, ніби нічого не сталось. Ростислава тим часом крутила в пальцях гладенькі, кольорові камінці, злегка водячи щелепами від стриманого роздратування.

Лада мовчки чекала зручного моменту — того самого, заради якого вона й прийшла. А Святозара та Хелена, незважаючи на напруження, були цілком захоплені забавою: перемовлялись, жартували й щиро сміялись, забувши про клопоти.

Хелена світилась від радощів, мов літнє сонце після грози. Вона була у захваті — давно не проводила часу з таким щирим веселощами. Їй аж хотілось кинутись Святозарі на шию та розцілувати її, так вдячна була за запрошення. Адже вже давно вона не відчувала себе такою живою.

Милана, Данка та Велислава сиділи трохи осторонь від дівчат, схилившись над своїм рукоділлям. Тихо потріскувало полум’я у глиняній жарівниці, а тонкі голки виблискували в руках, коли молодиці вправно протягали нитки через полотна. Данка ще лише опановувала нові стіжки, тож її рука час від часу тремтіла, а нитка заплутувалась у химерні вузлики. Збентежена, вона раз по раз озиралась до Милани, з надією в очах:

— Подивись, прошу, чи рівно в мене виходить...

Милана терпляче схилялась до неї, лагідно поправляла нитку й пошепки підказувала, як краще тримати голку. Данка зітхала з полегшенням і знову бралася до праці, намагаючись не підвести подругу та не зганьбитися перед старшими. А Велислава мовчала. Вона лише тихо сиділа, зосереджено вишиваючи, намагаючись не відволікатись від діла.

Бояриня теж світилась від щастя, її серце переповнювало тепло, коли вона бачила, що всі її піддані здорові та щасливі. Вона любила, коли її домівка була наповнена радістю. Ласкаво підзвала служниць та мовила, щоб ті пригостили всіх смаколиками.

Одна з них, що була старшою та досвідченішою, почала обережно розносити медяники, сушені яблука та груші, горіхи, свіжу малину, суницю та ожину. Її кроки були тихими, а рухи — виваженими.

Інша служниця, яка тримала в руках великий піднос з глечиками, підійшла до столу, за яким дівчата грали в мозайку. На підносі були гарячі відвари з цілющими травами, трав’яні настої та запашний узвар.

Цього моменту й чекала Лада. Вона тримала погляд на служниці, що наближалась, не приховуючи своєї зацікавленості. Служниця акуратно поклала глечик з гарячим відваром біля Ростислави, а потім повернулась до Святозари. Лада не могла дозволити, щоб цей момент минув без уваги.

І ось, Лада, пильно спостерігаючи за рухами служниці, хитро просунула свою ногу під столом. Легкий рух, майже непомітний для інших, став фатальним. Служниця, що несла піднос з гарячими напоями, не встигла побачити, як її нога натрапила на перешкоду. Вона різко оступилась, її тіло, сповнене напруги, втратило рівновагу.

Піднос, на якому були глечики з гарячими напоями, злегка похитнувся, і в наступний момент його зміщення призвело до того, що всі глечики перевернулись. Гарячі напої пролились прямо на Святозару.

— Ай! — Святозара скрикнула від болю, її рука відсахнулась, а обпечена шкіра моментально запалала від жару. Вона стиснула пальці, намагаючись впоратись з болем, що пронизав її до кісток.

— Вибачте, панно! — служниця поблідла, її голос зірвався від страху. Вона затремтіла та схилила голову. — Не знаю, як це трапилось.

Служниця стояла перед Святозарою, її очі були наповнені щирою панікою, а руки тримались біля тіла, немов намагались знайти підтримку.

Матір одразу підбігла до доньки, її обличчя знервовано поблідло, коли вона побачила, як Святозара стискає обпечену руку. Вона швидко опустилась перед нею, витираючи піт з чола і мовчки оцінюючи ситуацію.

— Дозволь, доню, — прошепотіла вона, беручи Святозару за руку.

Мати не вагаючись, витягла з-за пояса невеликий набір цілющих трав та масла, що завжди носила з собою. Вона швидко обережно очистила обпечене місце, обережно промиваючи його від лишків гарячого напою.

— Потрібно охолодити опечене місце, — м’яко мовила матір. — Пані, дозвольте нам піти до лікарської, — звернулась вона до боярині.

— Авжеж, йдіть негайно, — стривожено відповіла бояриня, з помітною тривогою у голосі.

— Безрука! Що ж ти накоїла?! — вигукнула Ростислава, люто зиркнувши на служницю. — За таке потрібно суворо карати!

— Я… я не хотіла… — служниця побіліла, затремтіла, сльози вже блищали в її очах. Вона звернулась до Святозари з благанням: — Пробачте мені, пані… Мені здалось, ніби земля з-під ніг щезла… Я не хотіла лиха, присягаю…

— Ще скажи, що навмисне це зробила! — не вгамовувалась Ростислава.

Святозара зціпила зуби — рука пекла, мов у жаровні. Та вона зберігала гідність, не дозволяючи сльозам затьмарити обличчя. Зібравшись із силами, вона обернулась до боярині:

— Прошу вас… Не карайте дівчину. То був не злий умисел…

— Не хвилюйся, дитино, — лагідно мовила бояриня, ніжно торкнувшись її голови. — А нині йдіть. Руці твоїй потрібен обережний догляд.

У світлиці запала тиша. Лише Ростислава не стримувала себе — металась туди-сюди, здіймала руки догори, вигукуючи, що винну слід покарати негайно. Її голос лунав, мов каркання крука серед мирного дня.

Хелена, бліда, мов полотно, прикрила обличчя руками, й тільки великі блакитні очі, налиті жахом, виглядали з-за долонь. Інші дівчата скам’яніли на місцях, стискаючи у руках свою вишивку, та шепотіли короткі молитви, дивлячись услід Святозарі, яку мати лагідно, але рішуче виводила з покою.

А Лада знітилась. В її обличчі не було й сліду колишньої живості — лиш холодна блідість, мов після гіркої звістки. Не тому, що їй стало шкода доньку літописця. Ні. Вона журилась іншим — що окріп пошкодив лише руку, а не миле обличчя Святозари. О, яке ж то було розчарування! Але Лада стала подумки себе заспокоювати та не опускати рук, від невдалої спроби. Вона тільки стисла губи й потупила очі, думаючи: "Ще буде нагода… обов'язково буде…"