Раді Вас бачити!

Святозара зайшла до невеликої кімнати, що була відгороджена від основної частини оселі. Тут пахло сушеною шкірою та вугіллям. На широкому столі лежали шматки пергаменту, підготовлені до писання, а біля стіни стояли великі глеки з чорнилом та невеликі дерев’яні посудини з подрібненими рослинами. Тут усе було розміщено так, щоб можна було зручно працювати, обробляти матеріали та створювати те, що згодом стане частиною літопису.

У світлі ранкового проміння в кімнаті працювали дві дівчини. Перша дівчина, з чорним густим волоссям, зав'язане у пучок, стояла біля вогнища. Її робота була важливою, адже саме вона доглядала за інструментами та матеріалами, що використовувалися для виготовлення пергаменту. Вона тихо ставила дерев'яні дошки на вогонь, аби вони стали м'якшими для подальшої роботи. Поступово оброблені матеріали ставали ідеальними для письма. Її чорна сукня, проста й непомітна, не заважала рухам, а обруч на голові допомагав зберігати волосся в порядку, щоб воно не потрапляло в очі під час роботи. Вона обережно стежила, щоб вогонь не став надто сильним, адже від цього залежала якість матеріалів.

Друга дівчина сиділа за столом, зосереджена на своїй справі. Її руде волосся було заплетене у дві акуратні коси, що спускались нижче стегон. Великі блакитні очі зосереджено вивчали пергамент, на якому вона наносила чорнило. Темно-сіра сукня, в яку вона була одягнена, була зручна і практична для роботи в майстерні, не заважала рухам і добре трималась навіть в умовах пилу, що часто підіймався. Її руки рухались плавно, тримаючи пензель, вона обережно наносила лінії, перетворюючи пергамент на чисту поверхню для написання. Вона була терпляча, адже кожен рух вимагав уваги та точності.

— Добра днина вам! — Радісно мовила Святозара, переступивши поріг світлиці.

Дівчина, що поралась біля вогнища, кинула короткий погляд через плече, проте мовчки схилилась назад до роботи, не мовивши й слова. Натомість інша, рудоволоса, підвела очі та лагідно всміхнулась.

— Добра днина, панно, — мовила Хелена з повагою.

— Батько просив один аркуш найтоншого пергаменту, — спокійно озвалась Святозара. — Сьогодні має розпочати новий розділ.

— Авжеж, панно. Ми щойно завершили сушіння, — відповіла Хелена й обережно зняла руки з роботи.

Вона рушила до великої дерев’яної скрині в кутку світлиці. Скриня тихо застогнала під вагою кришки, яку дівчина повільно підняла. Під шаром захисних полотен лежали кілька акуратно згорнутих сувоїв. Хелена з обережністю дістала один із них та підійшла до Святозари.

— Прошу, панно, — мовила, схиливши голову.

— Дякую тобі, — лагідно всміхнулась Святозара й прийняла пергамент.

Святозара тримала в руках невеликий кошик, ручку якого вдягла на ліву руку. Вона обережно простяглась до пергаменту, розгорнула його з уважністю. Її тонкі пальці провелись краєм аркуша, перевіряючи, чи рівний він, чи чистий, чи годиться для нових рядків літопису.

Хелена, помітивши, що панна уважно оглядає пергамент, не проронила й слова. Лише ледь кивнула та повернулась до своєї справи, продовживши роботу з тією самою мовчазною зосередженістю.

Дівчина біля вогнища також кинула погляд у бік гості. Зморщила носа, скривилась, щоб приховати невдоволення та відвернулась, закотивши очі.

Святозара, тримаючи сувій у руках, пройшла кілька кроків та сіла за стіл навпроти Хелени. Її усмішка була теплою, легкою. Вона разюче відрізнялась від решти дівчат у світлиці. В кожному русі відчувалась витонченість виховання, її постава була рівна, хода тиха, мов у срібної лані. Сукня, що огортала її стан, була ніжно-зелена, мов перші весняні пагони. Її м’який колір виразно контрастував із простим, затемненим вбранням робітниць, а волосся було прибране стрічкою кольору молодого листя, тільки підкреслювало її охайність та добре походження.

— Учора надвечір, у світлиці, ми так гарно складали мозаїку з камінців, — з усмішкою почала Святозара. — Здається, сьогодні вечір також буде тихий. Якщо бояриня дозволить, можна буде знову зібратись. Молода пані обіцяла принести нові камінці. Хтось із вас любить складати візерунки?

— Я б з радістю, — обличчя Хелени проясніло від радості.

— Я спитаю дозволу у боярині. Якщо буде її ласка — ви також можете прийти до світлиці, — лагідно мовила Святозара.

— Ми не забавляємось, — нарешті озвалася Лада холодним голосом. — У нас праці доволі.

Вона кинула суворий погляд на Хелену й та винувато опустила очі.

— Але ж увечері, після діла, хіба не можна трохи відпочити? — Тихо додала Святозара, трохи розгублено.

Лада мовчки відвернулась до вогнища, не кинувши більше й погляду. Хелена ж, опустивши очі, повернулась до своєї праці, намагаючись не видавати зайвих почуттів. 

Святозара одразу відчула, що її присутність не до вподоби іншим дівчатам. Вона стримано зітхнула, а тоді поставила на стіл невеличкий кошик та обережно підсунула його до Хелени.

— Це вам, гостинець, — мовила вона тихим, лагідним голосом.

Очі Хелени здивовано округлились. Вона не встигла й слова мовити, як Святозара, не чекаючи вдячності, взяла згорток пергаменту й поквапом вийшла з горниці.

Ледве за нею зачинились важкі дерев’яні двері, як Лада стрімко зірвалась зі свого місця. Її кроки лунко віддались по долівці, коли вона підбігла до стола, за яким сиділа Хелена.

— Що вона там принесла? — З нетерпінням прошепотіла Лада, швидко відкинувши білу ряднинку, якою був прикритий кошик.

— Та це ж медові пряники! — Вигукнула Хелена із щирим захватом. — Поглянь, як гарно вони оздоблені, ніби для самого князя! — Вона хутко взяла найперший, що трапився під руку та встигла надкусити. — Ой, який же він смачний! Скуштуй!

— Дійсно смачно, — визнала Лада, взявши собі один. — Навіть надто смачно. Може, вона їх у боярині поцупила? — З усмішкою кинула вона й засміялась.

— Та годі тобі! — З образою сказала Хелена. — Вона ж справді хотіла зробити нам приємне.

— Приємне! Знаю я її «приємне», — фиркнула Лада, ковзнувши поглядом у бік зачинених дверей. — Усіма хоче бути улюбленицею, панянка…

Раптом Хелена, щось помітивши у кошику, нахилилась нижче.

— А це що? — Мовила вона, витягуючи яскравий лоскут тканини. Її пальці затремтіли, коли вона розгорнула його на світло. 

У середині барвистого лоскута лежали дві шовкові стрічки — тонкої роботи, з коштовного заморського полотна, оздоблені витонченим шитвом та срібними нитками.

— Та це ж стрічки для волосся! — Прошепотіла, аж задихнувшись, Хелена, ніби боялась, що від звуку її голосу коштовна краса щезне.

Погляд її мимоволі припав на стрічку небесно-блакитного кольору. Її пальці обережно торкнулись тканини — м’якої, мов пелюстка волошки. Блакитна стрічка, здавалось, сама притягувалась до її рук, так гарно вона пасувала до ясних очей дівчини. А Лада потяглась до другої — червоної, насиченої, мов калина після перших морозів. На чорному, густому волоссі Лади вона виглядала б, наче полум’я на тлі ночі.

— Ми не маємо права брати їх, — раптом вигукнула Лада, різко відкидаючи стрічку назад у кошик.

— Чому ж? — Здивовано мовила Хелена, підвівши на подругу щирий, розгублений погляд.

— Бо то стрічки не для нас. То для богатих доньок, — гірко проказала Лада, схрестивши руки на грудях. — То шовк справжній, із самого Сурожа чи Царгорода. А ми що? Майстрині. У таких нам ходити не годиться.

— Але ж… — Хелена опустила очі й ніжно провела пальцями по блакитній стрічці. — Не обов’язково її носити. Просто... приємно мати таку річ. Гарну, власну. У нас же з тобою… не багато чого є гарного.

— Отож бо. Вона нам їх й підкинула, — у голосі Лади бриніло обурення, що зринало з самої глибини серця. — Щоб насміятись. Мовляв, дивіться, у мене тих стрічок скриня повна, а ви як воробці — кожній ниточці раді.

— Я не вірю, що вона хотіла образити нас своїм даром, — твердо сказала Хелена, не відступаючи від своєї думки.

— Віддай, — Лада різко вирвала у неї з рук стрічку та кинула її назад у кошик. — Я поверну їй ці стрічки.

— Ні! — Хелена швидко схопила свою стрічку. — Я залишу свою. Я носитиму її в святкові дні або коли ми тут, між собою.

— Але це принизливо — отримати такий дорогий дарунок від доньки літописця, — зловісно промовила Лада, її темно-карі очі палали від обурення.

— Це ти сама себе принижуєш, — відповіла Хелена, починаючи підвищувати голос. — Святозара показала нам свою милість, її вчинок був благородним. Ти повинна прийняти його зі скромністю. — Хелена замовкла на мить. — Чому ти так її ненавидиш? Вона ж ніколи не ставить себе вище за інших!

— Тому що їй усе дається легко, — сказала Лада, її голос сповнювався злостю. — Я чула, як бояриня обговорювала з її матір’ю, що вона хоче підшукати їй гарного чоловіка. І, без жодного сумніву, для неї оберуть багатого та поважного чоловіка.

— Але ж вона донька літописця, — здивовано відповіла Хелена. — Для її походження це цілком правильно.

— А нам вже скоро двадцять років, і досі ніхто нас не взяв у заміж. Ми вже "засиджені", можливо, ніхто й не забажає нас взяти. — Лада вже кричала.

— Нас не беруть заміж тому, що ми сироти та не маємо приданого, — тихо мовила Хелена, опустивши погляд. — Святозара тут ні до чого.

— Вона кожен день спілкується з донькою бояриною. Коштує смаколики, відпочиває, коли їй хочеться! — Лада не зважала на слова Хелени. — А працює вона тяжко? Чи хоч трохи змучена, як ми?

— Перестань! Я не хочу тебе більше слухати, — мовила Хелена, в її голосі з'явилася рішучість.

— Вона може одягати яскраві сукні, — продовжувала Лада, відвернувшись до вікна. — А ми з тобою носимо лише темне вбрання. І через постійну працю ми завжди забруднені.

— Ти їй просто заздриш, — спокійно та впевнено сказала Хелена.

Лада на мить замовкла, повільно повернулась до Хелени, її карі очі потемніли від злості.

— Що ти щойно сказала? — Перепитала Лада.

— Я сказала, що ти їй заздриш! — Спокійно повторила подруга. — Ти заздриш тому, що Святозара вміє читати й писати. Вона може допомагати батькові, щодня дізнається щось нове. Вона гарна, добра, її всі люблять. І це тебе злить.

— Ми теж вміємо читати, — Лада підвищила голос. — Може, не так добре, як вона, але вміємо. І я не вважаю, що вона краща за мене.

— То чому ж ти так бісишся? — Посміхнулась Хелена. — Можливо, все це через Добромира? Злишся, що він обрав її, а не тебе?

Лада мовчала, але її обличчя почервоніло від злості. Вона вирвала стрічку з рук Хелени, швидко підійшла до вогнища та вкинула обидві стрічки в полум'я. Стрічки миттєво загорілись.

— Ні! — закричала Хелена.

Але вже було надто пізно. Стрічки швидко згоріли, залишивши тільки чорний попіл. Хелена закрила обличчя руками та заплакала, а Лада, скрестивши руки на грудях, задоволено посміхалась.