Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Святозара стояла в кутку при вході до темниці. Перед нею — Володимир і Добромир, розпашілі, мов буря на весняному полі. Один через одного вичитували їй, сварили за те, що посміла ступити до в’язниці, до відьомської камери. Слова їх били, мов батіг, а гнів — сягав стін. Та вона не слухала.
Вона звела руки до обличчя та похилила голову. Тіло її здригалось від стриманих схлипів, жоден докір не проникав до серця — бо біль у ньому вже й без того був нестерпним.
Першим стих Володимир. Лише тепер він зауважив, що сестра не чує їх — що вона просто стоїть і плаче, ніби сама душа рветься з грудей. Він тихо ступив до неї, не мовивши й слова, обійняв її міцно, туго, як в останній день перед розлукою.
— Не плач, рідненька… — прошепотів він, ніжно гладячи її по голові. — Прошу тебе, не плач…
Дівчина притулилась до нього, обвила руки йому на плечі, заплющила очі та ще дужче заплакала.
Добромир теж замовчав. У його погляді вже не було гніву — лише туга й жаль. Він тяжко зітхнув і м’яко озвався:
— Тобі слід відпочити… Ти ще дуже слабка. Ходімо, проведу тебе до світлиці.
Володимир обережно розтис обійми й простягнув руку, щоб підтримати її.
Та Святозара вирвалась.
— Ні. Я хочу побачити Ростиславу, — мовила твердо.
— Але ж вона ще непритомна, — спробував заперечити Добромир. — Не варто…
— Так, не треба йти до неї, — підхопив Володимир.
Святозара звела на них очі, в яких палахкотів страх і рішучість водночас.
— А якщо вона не доживе до світанку? — вирвалось з її вуст. — А якщо я більше ніколи не побачу її живою?
Хлопці мовчки переглянулись.
— Ходімо, — тихо сказав Володимир.
Він узяв сестру за руку і вони разом рушили до кам’яних сходів, що вели до верхніх покоїв боярської родини.
***
У покоях стояла глибока нічна тиша, з якої зрідка виривалось потріскування свічок. Ростислава лежала на ложі, бліда, мов полин, з тонким серпанком поту на чолі. Її груди ледь помітно здіймались, кожен подих здавався боротьбою.
Святозара ступила до неї поволі, несучи в руках свічник. Світло золотаве тремтіло на стінах, мов відлуння її серця.
— Ростиславо… — прошепотіла вона, ніби боялась розбудити смерть.
Вона сіла на край ложа, торкнулась пальцями долоні подруги. Та була холодна, наче зранку до роси. Святозара пригнулась, ледь доторкнулась чолом до її руки, мов благала прощення.
— Це я в усьому винна… Ти помираєш через мене … — голос її зривався на шепіт.
У її очах стояли сльози, але вона вже не плакала — вони просто текли самі, повільно, мов весняні струмки. Вона вдивлялась у нерухоме обличчя дівчини, яка ще вчора сміялась і танцювала в саду, а нині — мовчала.
Вона поклала голову на груди подруги. Там було серце. Воно ще билось. Тихо, слабко. Але билось.
— Пробач мені, — прошепотіла вона.
Раптом тепла рука злегка торкнулась її плеча. Дівчина злякано підвела очі та озирнулась. Позаду стояв боярин. Він дивився на похресницю з ніжністю, навіть усміхнувся.
Святослава хутко підвелась.
— Простіть, не знала, що ви тут… Я вас не побачила, — розгублено мовила вона.
— Та що ти, доню… Все гаразд, — лагідно відповів боярин.
Остап Плавенько жестом показав, щоб дівчина сіла. Святослава слухняно сіла й уважно глянула на нього.
— Ростислава дуже тебе любила. Зараз вона б раділа, побачивши, що ти прийшла провідати її, — мовив він, лагідно провівши рукою по щоці доньки. — Моя бідна дівчинка… Як же вона страждає.
Святослава опустила очі, ледве стримуючи сльози.
— Тебе врятувало диво. Отрута була люта — навіть кілька ковтків убили б дорослого мужа. Твої батьки — щасливі люди, бо Господь зберіг їм доньку, — стиха мовив боярин. — І я молитиму небо, аби й мені було даровано таку саму милість…
— Не знаю, чи маю я право просити вас, боярине, у таку тяжку годину для вас… — прошепотіла Святозара, опускаючи очі додолу.
— Проси, доню, чого душа твоя забажає, — лагідно мовив Остап Плавенько. — Усе для тебе.
— Я… я благаю вас про милість для Хелени, — ледве зважилась вона вимовити. — Знаю, що не маю права навіть думати про це… Та вона — невинна…
Боярин різко обернувся та підійшов до вікна. Його погляд вперся у темряву.
— У їх світлиці знайдено відьомське зілля й чарівні знаки, — суворо мовив він. — Винні обидві.
Святозара обережно ступила до нього.
— Але те все належало Ладі… — її голос тремтів. —Хелена — чиста душею, вона лише… вона лише була поруч…
— Була винна вже тим, що не відвернула подругу від лиха, — не відступав боярин.
— Але ж завтра… їх стратять… — голос дівчини зірвався на плач. — Може загинути невинна душа…
Остап повільно обернувся й подивився у заплакані очі похресниці.
— Ти — мені мов друга донька. Твої прохання для мене — наче молитва… — сказав він з болем. — Але якщо ти помиляєшся, доню? Якщо твоя доброта стане їй порятунком… та обернеться на твоє горе?
Святозара мовчала. Вона лише перевела погляд на ложе, де лежала Ростислава… і заплакала. Остап підійшов ближче й обережно витер сльози з її обличчя.
— Уже пізня година… — мовив м’яко. — Йди, доню. Відпочинь трохи.
Святозара низько вклонилась та тихо вийшла зі світлиці.
Та тільки-но вона переступила поріг, тиша у світлиці порушилась ледь чутними пошептами. На ложі, під важким покривалом, Ростислава зненацька схлипнула — якось глухо, болісно, немов у самій глибині її грудей заворушилось життя. Її груди піднялись у важкому зітханні… і знову опали. Вона втягнула повітря востаннє — мов хотіла щось сказати, та не змогла. Її тіло здригнулось, пальці слабо ворухнулись — і завмерли навіки.
Боярин різко обернувся. Його серце стиснулось, на мить світ довкола зник. Він кинувся до доньки, впав навколішки біля ложа, взяв її холодну руку у свої долоні й приклав до свого обличчя.
— Ростиславо… — прошепотів він, тремтячи всім тілом. — Донечко моя… моя кровиночко…
Та у відповідь — лише тиша. Лице дівчини було спокійне, наче заснула. Та в тому спокої було щось страшне — щось остаточне. Її груди вже не здіймались, а очі, напівпрочинені, більше не бачили світла.
Остап голосно застогнав. Біль рвався з його грудей. Його плач був не голосним — але страшним, глибоким, чоловічим, як стогін землі, коли вона приймає невинне тіло.
— Ні… доню моя… не може бути… — його голос зривався, губився у темряві ночі. — За що… за що мені таке горе?
Він припав до її грудей, обійняв її, наче міг повернути її до життя своїм теплом. Його сильні руки тремтіли, мов у безсилого старця. У світлиці панувала нічна тиша, скроплена лише батьківськими сльозами — гіркими, як полин, гарячими, як розпечене залізо.
Ростислава більше не дихала.
***
Цю ніч Святозара не спала. Вона сиділа у своїй світлиці, загорнувшись у темну накидку, обійнявши себе руками, ніби шукаючи в собі тепло. Надворі завивав вітер, по даху стукали гілки, а в її серці панувала буря.
Перед очима знов і знов поставала усмішка Ростислави, її голос, її очі. Дівчина пригадувала, як вони разом плели вінки, як співали колискових у затінку саду, як мріяли…
Свічка на столі тріпотіла, от-от мала догоріти. Святозара підійшла до ікони та впала на коліна.
— Господи… даруй мені силу… — прошепотіла вона, зводячи очі до неба. — Дай мені силу витримати всі випробування, що суджені мені долею…
І саме в ту мить простір навколо спалахнув червоно-білим світлом, мов світанок між двома світами.
Віолонія лагідно обійняла Святозару, обережно пригорнувши до себе, ніби намагаючись зібрати докупи її розбите серце. Тепло, що лилось від дотику, повільно наповнило груди дівчини, що раптово торкнулось душі.
— Не побивайся так... — прошепотіла Місячна мавка, м’яко проводячи долонею по її волоссю. — Твоя подруга вирушила у світ, де немає болю...
— Це все через мене... Це я винна... — схлипувала Святозара, затуляючи обличчя руками.
Віолонія різко повернула її до себе та суворо подивилась у її заплакані, почервонілі очі.
— Як ти можеш таке казати?! — її голос був твердим. — Ти не винна! Ти — особлива. У тобі б’ється незвичайне серце, на тебе покладено місію, про яку не слід забувати.
— Так... але… — прошепотіла Святозара, згадавши таємницю, яку відкрила їй Віолонія. — Але цей біль… він не відпускає.
Віолонія знову обійняла її, міцно, з усією силою підтримки.
— Ви, люди, маєте серце, здатне відчувати. І саме це — ваш дар і ваше випробування... — ніжно мовила міфічна дівчина, лагідно торкаючись її голови.
Після довгих благань Святозара нарешті згодилась прилягти на ложі. Як тільки повіки її зімкнулись, душа юнки одразу поринула в сон, мов у тихе озеро без тривог.
Вона спочивала головою на колінах Віолонії, що сяяла м’яким світлом. Та лагідно водила пальцями по її темному волосі, шепочучи щось беззвучне, але щемливо рідне.
Навколо них, наче покров, розливалось червоно-біле світло — не земне, а небесне, мов благословення. Із самих грудей Віолонії текло тихе тепло та наче золотиста ріка та передавалось Святозарі. З кожною хвилею воно живило її знеможене тіло, закликаючи сили до відновлення.
