Раді Вас бачити!

Наступного дня ранок був холодним. Вітер пронизував до кісток, розганяючи важкі хмари, що низько спустились над землею. Часом з неба падали крупні холодні краплі дощу, розмиваючи сліди на стежках.

У невеликій садибі боярина Остапа Плавенька не було ні тиші, ні спокою — ридання і стогін заповнили простір. Батьки доньки схилились над її тілом, обличчя їх були змарнілими від горя, очі заповнені сльозами. Вони тримали її за руки, мов останній зв’язок із цим світом та не могли повірити, що більше ніколи не побачать її усмішки.

Родичі та слуги зібрались навколо могили, що вже чекала на своє покликання. Тіло дбайливо загорнули у тонке лляне полотно, холодне і вологе, як сама земля, що прийме його. Коли доньку боярина опустили в холодну могилу, навколо стало чути ще більше плач прощання з дорогою душею.

Маленький брат Ростислави, хлопчик років п’яти, того дня був неспокійним і вередливим. Завжди веселий та кмітливий, він не вмів зрозуміти, чому сестра, з якою він грався щодня, раптом зникла з його ігор і пісень. Ноженята гупали по землі, голосок лився гіркими сльозами, а батьки — похмурі та вбиті горем не могли звернати на нього увагу. Слуги ж марно намагались вгамувати малого.

Тоді тихо підійшла до нього Святозара. Вона нахилилась до хлопчика та ніжно, ледь чутно, пошепотіла слова утіхи. Її теплі руки обняли малого хлопчика, даруючи спокій і тепло, яких він так потребував.

Данило, відчуваючи цю ніжність, розчулився і простягнув до неї свої маленькі руки, просячи взяти на руки. Святозара підняла хлопчика і повільно повела до свіжої могили, де покоїлась сестра.

Маленький брат тихо махав рукою в прощальному привітанні, а в серці його народилась тиха обіцянка — бути слухняним, добрим і берегти пам’ять про Ростиславу.

Після поховання, коли земля вже лягла на свіжу могилу, вітер затих, мов у скорботі. Всі, хто був присутній при прощанні, рушили до боярської світлиці. Там, у головній горниці садиби, був накритий довгий стіл. Не для бенкету, а для поминання — тихого, стриманого, з молитвою в серці.

На столі — скромні страви: кутя з медом, чорний хліб, риба, вариво з коріння й овочів, узвар з сухофруктів. Кожна страва — мов молитва, мов шепіт душ, що проводжають Ростиславу в її останню путь.

Посеред столу — свіча, яку запалив сивий священник, читаючи над покійною молитви. Вогонь її тремтів, мов душа, що щойно залишила тіло, ще не відірвана від цього світу.

Служитель Божий стояв на чолі, шепочучи заупокійну молитву, а за ним, мов хвиля, лунало багатоголосе "Господи, помилуй". Люди хрестились, схиляли голови. Ніхто не говорив зайвого. Тиша, що панувала за столом, була важчою за всі слова — у ній жили любов, біль і прощання.

Маленький Данило сидів біля Святозари, схиливши голову їй на плече. Він нічого не їв — тільки тихо дивився у полум’я свічки, ніби в ньому шукав очі сестри.

За вікном дзвони церкви ще час від часу відлунювали, приглушено й поважно, ніби саме небо згадувало ім’я дівчини. Так боярська родина проводжала Ростиславу у вічність, залишаючи часточку серця у кожній ложці куті, у кожному слові молитви, в кожному вдиху скорботи.

Після поминального столу люди почали мовчки розходитися по світлицях. У повітрі ще довго бринів приглушений плач, мов сама фортеця тужила за Ростиславою. Тиша, що спадала з повітря, була важкою — вона лягала на плечі, як мокрий полотняний плащ після дощу.

Маленький Данило, втомлений від сліз і скорботи, заснув у теплих обіймах Святозари. Дівчина лагідно тримала хлопчика на руках, гойдаючи його, як колись мати її колисала біля вогнища. Її погляд був спокійним, але очі ще сяяли вогкістю — сльози стояли на краю вій, готові знову впасти, та вона мужньо трималась.

Бояриня підійшла тихо, мов тінь. Вона ніжно провела рукою по голові Святозари, крізь сльози подарувавши їй лагідну посмішку — ту, що не потребує слів. Потім обережно взяла свого сина на руки, притисла до грудей та мовчки рушила у свої покої.

Святозара глибоко зітхнула, ковтаючи сльози. Піднявши голову, вона зустріла погляд Добромира — він стояв осторонь, не зронивши жодного слова. Очі його світились теплом. Парубок лагідно посміхнувся їй, ніби таємно, підморгнув. Потім повільно рушив до дверей, що вели в нічний сад.

Дівчина ще трохи посиділа в залі, де відлунювали кроки й згасали голоси. Тиша огортала її, як тонке вовняне покривало, а полум’я свічок кидало м’яке світло на її обличчя. Святозара не рухалась — лише дивилася у темряву за вікном, де дерева хитались у місячному вітрі, десь між ними щез Добромир.

Нарешті вона тихо підвелась. Кроки її були легкі, майже беззвучні. Вона пройшла повз лави, повз важкий дубовий стіл, на якому ще залишались залишки поминальної вечері та вийшла за поріг.

Ніч уже впала на землю, тиха й глибока, мов чорне покривало. Над садком нависли важкі зорі, а прохолодний вітер гойдав крони дерев, шелестячи в листі.

Святозара сиділа на дерев'яній лаві серед темного саду, що втихомирено дихав ніччю. Вона склалала руки на колінах, а погляд її був опущений додолу — в думках вона все ще була біля могили Ростислави.

Добромир стояв осторонь, у півтіні, де срібне світло місяця ледь торкалось його обличчя. Він не зводив з дівчини очей. Його погляд був уважний, зворушений — у ньому жила німа розрада, яку не передати словами.

Юнак ніби чув її мовчання, розумів її тишу. Він зробив крок уперед, повільно, аби не злякати її думок, не порушити крихку мить скорботи, що в ній жила світла пам’ять і ніжність. І вітер в ту мить затих, мов сам світ зупинився, вшановуючи її біль і його мовчазну присутність.

— Стає холодно… — мовив Добромир, обережно вдивляючись у її бліде обличчя, — чи не краще тобі повернутися до своєї світлиці?

— Не хочу туди, — ледь чутно відповіла Святозара. — Мені здається, що там ще важче дихати… А тут хоч ніч тиха…

Вона сиділа з опущеною головою, наче тінь самої себе, мовби весь тягар світу звалився на її тендітні плечі. Вітер легко грав її косою, а полум’я світильника, що висів під стріхою, коливалось, немов дихання світу сповільнилося в жалобі.

Добромир помітив, як дівочі пальці знову потяглись до обличчя, щоб витерти сльози. Його серце стислось. Він опустився на коліна перед нею, лагідно взяв її прохолодні долоні до своїх.

— Ростиславу не повернути, — мовив він рівно. — Не тобі карати себе, крихітко. Не ти винна в її смерті. Не ти — й не твоя душа.

— Вона… вона так страждала, — дівчина ледве стримувала ридання. — Я бачила… бачила, як згасало світло в її очах… Вона поклала душу свою — замість моєї… — прошепотіла Святозара, вуста її тремтіли.

— Так, вона відійшла, щоб ти жила, — мовив Добромир твердо, але з великою любов’ю в голосі. — Віддала життя, аби твоє не згасло. І тепер ти мусиш прожити його щасливо — не лише за себе, але й за неї. За двох.

Його погляд зустрів її очі — темні, мов ніч над лісом, глибокі, мов сама печаль. І в тій тиші саду, між шелестом віття, він промовив:

— Я кохаю тебе. Більше за життя, більше за весь світ земний. Молю тебе, душенько, бережи себе. Заради неї, заради мене — бережи.

Добромир нахилився й ніжно торкнувся її уст. Ледь-ледь, мов би цілував молитву. Його подих був теплим, а серце було оголеним перед нею.

Святозара усміхалась крізь сльози, в погляді її світилась відповідь — тиха, чиста любов.

Юнак поклав голову їй на коліна, пригорнувся до неї з силою, яку могла дати лише туга, змішана з щастям. Вона обережно перебирала його чорне волосся.

— І я тебе кохаю… — шепотіла вона, мовби обіцянку над його скронями.

— Крихітко, якщо з тобою бодай що станеться… — прошепотів він ледве чутно.

Та раптом Добромир підвівся та обійняв її так сильно, що дівчина спершу остовпіла. Його руки тримали її так, наче світ міг зникнути в одну мить. Святозара заплющила очі й пригорнулась до нього ще міцніше — як притуляються душі, що знайшли одна одну серед ночі, повної тіней і надії.