Раді Вас бачити!

Хелена поволі розплющила очі. Голова розколювалась болем, кожна частина тіла нила, ніби по ній пройшовся табун коней. З трудом вона підвелась, сперлась на лікоть та озирнулась навколо.

Знайома стеля. Її світлиця. Аж раптом збоку вона завважила постать — нерухому, мов вирізану з каменю. Вона примружилась. То був Володимир.

Він сидів на стільці коло ложа, дивився кудись у далечінь, немов щось тяжке важило на його душі. Коли вона ворухнулась, він обернувся, в очах його блиснуло полегшення, хоч вуста лишились суворими.

— Нарешті, — зітхнув він, трохи стишено. — Вже почав думати, що сьогодні не опритомнієш.

Він повільно звівся. Хелена мовчки вдивлялась у нього, ще не вірячи, що вона жива.

— Після всього того… — його голос став твердішим, — дякуй небесам, що на площі було два багаття, а не три. Інакше ти також згоріла б у вогні.

Хелена опустила очі. Тиша зависла між ними, важка, гірка.

Володимир підійшов до дверей, але перш ніж ступити за поріг, обернувся. Його погляд зустрів її — розгублений, ще повен страху й сорому.

— Живи тепер гідно, Хелено, — промовив він тихо. — Тобі даровано життя. Не змарнуй його. Не повторюй чужих гріхів.

Вона мовчала. І тільки довгі тіні, що падали з вікна, ніби злегка здригнулись. Володимир ще мить постояв, мов чекав чогось, а потім вийшов і тихо причинив за собою двері.

Хелена поволі звелася з ложа. Ноги тремтіли, наче зраджували її власне тіло. Вона зробила кілька кроків, наблизилась до різьбленого столика, на якому лежало люстерко з темного металу. Руки теж тремтіли, коли вона взяла його.

Відображення було гірке. Волосся — скуйовджене, збите у вузли. Обличчя — зіпхнуте болем, розбухле від побоїв і сліз. На плечах — червоні смуги й подряпини. На руках і ногах — синці, мов печаті насильства.

Біль унизу живота не минав — нагадування про те, як її з дівчатами ґвалтували. Хелена опустила люстерко і відчула, як з грудей рвонулось щось дикою хвилею. Сльози застелили їй очі. Вона затулила обличчя руками й тихо, а потім дедалі голосніше почала ридати. Боліло тіло. Та ще гірше боліла душа.

“Ладо... — прошепотіла вона, майже несвідомо”.

Її не було. І більше не буде. Лади, подруги, сестри по духу, захисту — ні. Вперше за довгий час Хелена була по-справжньому самотня у своїй світлиці. Без неї й навіть без могили, до якої могла б схилитись, мов до останньої молитви.

Плач рвався з неї, стискав груди, горів у животі й стугонів у серці. Усе в ній боліло, як рана, ще не загоєна, ще свіжа. Вона схилилась на коліна, притискаючи долоні до грудей та не стримано ридала. У тій тиші, серед дерев’яних стін, тільки її голос лунав — самотній, зранений, живий.

Раптом Хелена почула ледь чутні кроки за дверима. Серце завмерло. Лада... Це ж Лада. Зараз прочиниться двері, вона увійде, як колись. Усміхнеться, з радістю сяде поруч, щось весело заговорить — як завжди.

Та стояла тиша. Глуха, мовчазна, мов би сама темрява тримала дихання. Дівчина затамувала подих. Двері повільно відчинились — то був не Ладин голос, не її легкий сміх. То був Ярополк.

Погляд Хелени згас. Вона безсило впала на коліна та не стримуючи більше болю, розридалась. Ярополк кинувся до неї. Став на коліна, обережно обійняв її, намагаючись не торкнутись до синців і саден, які спотворювали її тіло.

Ярополк спостерігав за всім процесом страти, серце його стискалось від жалю — Ладу вбили. А вона була йому потрібна — як соратниця, як та, хто розуміла без слів. Разом вони могли б здолати головного ворога — Святозару. А тепер… Його найбільший союзник став попелом. Прахом на вітрі. Все пішло не так.

Та залишилася Хелена. Вбита горем, мов квітка, що втратила корінь. І саме тепер — найвлучніший час, аби спрямувати її біль у потрібне русло. Якщо вдало підібрати слова — вона зробить усю брудну справу замість нього. Заради Лади. Заради помсти.

— Я так тривожився за тебе, — мовив Ярополк, намагаючись говорити щиро, з душевною теплотою, аби не посіяти в серці Хелени зерна підозри. Та вона ридала так безутішно, що, либонь, не розчула б фальш у його голосі. — Серце моє зраділо, коли я не побачив тебе серед тих нещасних дівчат.

— Лада… Лада… — лише й змогла вимовити Хелена, ридаючи так, що аж тремтіло усе її тіло.

Ярополк ніжно провів долонею по її волоссю, мов заспокоюючи дитину.

— Я знаю, як тяжко тобі нині, — прошепотів він. — Та маю сказати: лихо ще не минуло. Небезпека не згасла… і саме ти — тепер у самому її осерді.

Дівчина поволі звела на нього свої заплакані очі. У погляді була розгубленість, страх і безмежний біль.

— Що ти таке мовиш? — спитала вона стиха, спантеличено вдивляючись на нього.

— У всьому винна Святозара, — сказав Ярополк вже твердіше, майже суворо. У його голосі не було жалю — лише переконаність. — Твоїх подруг спалили через неї.

— Ні… — Хелена більше не ридала, лише схлипувала, притискаючи рукав до обличчя, стираючи сльози з почервонілих щік. — Якби не Святозара й мене спіткала б така ж доля. Якби не вона — я не була б тут із тобою. Вона врятувала мене… Я винна їй подяку. У неї добре серце.

Ярополк нахилився трохи ближче, його голос став тихішим, але пронизливим, мов крижаний вітер:

— Якщо в неї й справді таке добре серце… то чому ж вона не врятувала твоїх подруг також?

Хелена заніміла. У її погляді була зламана віра й невимовна розгубленість. Слова застрягли в горлі. Вона не знала, що відповісти.

— Вона зберегла твоє життя не з доброти, як ти гадаєш, — мовив Ярополк, на його устах з’явилась лукава усмішка. — Вона просто відклала тебе… на потім.

— Що ти таке кажеш?.. — Хелена дивилась на нього з жахом.

— Це ж ти мені розповідала, що Святозара останнім часом, мов за помахом руки, у всьому щаслива, хіба не так? — його голос звучав м’яко, майже грайливо та в очах блищала крижана хитрість.

— Так… говорила, — прошепотіла Хелена, та вже не з такою впевненістю, як раніше.

— А не замислювалась — чому? — його голос став різкішим.

Хелена заніміла. В усьому тілі була лише тривога й розгубленість. Ярополк знизив голос до шепоту:

— Святозара дала прихисток нечистій силі, істоті, про яку бояться навіть шепотіти. Міфічне створіння, жах, породжений пітьмою. Той, хто підкорив цю потвору — здобуває удачу… в усьому. Але є одна ціна: істоту треба годувати. Вона сильнішає, коли помирають люди.

— Ні… Ні… — Хелена затулила вуха долонями, відступаючи назад. — Я не хочу цього чути! Це неправда! Це… це страшно…

— Знаю, важко в це повірити… але це — правда, — Ярополк узяв Хелену за плечі, що тремтіли від розпачу та подивився їй просто в очі, у ці заплакані, змучені очі, де ще жевріла надія. — Ти ж сама бачила: всі лиха минають Святозару стороною. Отрута не вбила її. Жодна рука не здійнялась проти неї. Чому?

— Ні… Ні, цього не може бути… — захитала головою Хелена. — Святозара не могла б… не змогла б зв’язатись з темними силами. Вона… вона не така.

Ярополк мовби не чув її слів. Його голос став різким, мов батіг:

— То де ж вона зараз, твоя найкраща подруга? Чому не поруч із тобою?

Хелена не відповіла. Лише опустила погляд додолу, немовби під тягарем правди, яку ще не хотіла визнати. Ярополк повільно підвівся. Зверху дивився на неї — змучену, ослаблену, як птаха зі зламаним крилом. Вона була надломлена — це було йому на руку. Він чекав, поки сумнів запустить коріння в її серце.

— Ти будеш наступна, коли не послухаєш мене, — владно мовив Ярополк.

Хелена здригнулась та повільно звела на нього погляд, повен жаху.

— Святозара… вона ледь не згинула від отрути. Та нечисть, що оселилась біля неї, дала їй силу зцілення. Тепер та потвора знесилена, ослабла. Саме тепер — час ударити. Інакше ще більше душ загине…

— Ні… ні… не кажи мені такого… — затулила вона долонями вуха, сльози знову залили її щоки. — Я не хочу того чути…

Ярополк знову схопив її за плечі, трішки нахилився, дивлячись їй просто в обличчя:

— Якщо ти мені допоможеш позбутися цієї темної істоти — ми врятуємо безліч невинних. То буде справа добра, справа світла. — Його голос став м’яким, майже ніжним. — А потім, поїдемо в мандри… Як я й обіцяв. Як ти мріяла. Пам’ятаєш?

Хелена мовчала. Лише дивилась на нього розгубленими очима. Її лице було затьмарене смутком, сльози котились по щоках.

Ярополк повільно рушив до дверей та обернувся:

— Подумай, Хелено. Діяти треба нині, поки ця погань не відновила силу. Інакше буде запізно…