Раді Вас бачити!

Святозара поволі розплющила очі. Біль пронизував голову, мов лезо. Гаряча кров текла з чола, змішуючись із пасмами волосся та застилала зір. Дівчина спробувала звести руку, щоби обтерти чоло, та тіло не слухалось. Коли ворухнулась — на зап’ястях брязнули кайдани. 

Руки, зведені вгору та здеревілі від тривалого стояння, давно втратили відчуття. Вона намацувала босими ступнями кам’яну землю — зимну, вогку, що кусалась в кістки. Кожен подих давався тяжко: груди стискало, ніби лід осів у серці. Світ хитався перед очима, мов темний вир. Страх, холод і темрява — ось що залишилось їй замість волі.

Дівчина поволі оглянулась довкола. Вона перебувала у холодній, темній печері, де стіни були вологі й вкриті мохом, а повітря — важке й застигле. Кайдани, що міцно стиснули її зап’ястя, були приковані до крученої залізної кованої балки, вбитої високо в стелю печери. 

Нарешті, серед тиші, почувся легкий шурхіт. Святозара повернула голову — і помітила Хелену. Та сиділа на холодній, кам’янистій землі, згорнувшись у клубок, міцно обіймаючи коліна, і задумливо дивилась у темряву, наче шукала відповіді у порожнечі. Святозара бачила все розпливчасто, бо голова шалено боліла і кружляла, наче під водою.

— Отямилася? — несподівано спитала Хелена. — Довго ти була непритомна. Мабуть, я занадто міцно вдарила тебе по голові.

— Що відбувається? — ледве мовила Святозара, голос її тремтів від болю й страху.

Хелена повільно ступила вперед, зупинилася перед нею та заглянувши їй в обличчя, задоволено провела поглядом від чола до підборіддя.

— Ніколи б не подумала, що побачу тебе в такому стані, — хитро усміхнулась вона.

— Я не розумію… Для чого це все? — голос Святозари став дедалі панічнішим.

— Напевне, ти страшенно боїшся? — мов жартома, але з підступом мовила Хелена, ніби насолоджуючись кожним словом.

Святозара мовчала, стискаючи зуби від болю, але страху не бажала показувати.

— Ти добре тримаєшся, — промовила Хелена з іронічною усмішкою. — Лада теж трималась, доки не спалили її живцем. Така нестерпна мука — хто здатен її витерпіти? Як думаєш, що ж відчуває людина, коли її спалюють заживо?

— Лада була винна! — твердо промовила Святозара.

— Жодна людина не заслуговує на таку жахливу смерть, — злісно відповіла Хелена. — Яким би гріхом вона не була обтяжена.

— Вона вбила людину. Я бачила, як помила Ростислава. І вона теж мучилась перед смертю, — суворо мовила Святозара.

Хелена не стрималась. Різко схопила Святозару за шию, стисла її, наче пташку, що бореться за життя.

— Може, сама Ростислава й заслужив таку смерть, — кричала вона крізь сльози, очі її палали злобою. — Вона була пихатою й гоноровою, не шанувала нікого. Лише тебе, певно, любила... Звісно, мати подругу з верхівки панства личило юній боярині.

Побачивши, що Святозара почала задихатись, Хелена раптово відпустила шию. Святозара кашляла, тяжко ловила повітря.

— За що? За що ж ти так? — ледве чутно промовила вона крізь кашель.

Хелена ледь помітно усміхнулась і повела очима навкруги, мов би насолоджувалась знайомим краєвидом.

— Ми з Ладою давно знайшли цю печеру, — мовила вона спокійно, але з ледь вловний презирством у голосі. — При вході, на стінах, вкраплені дрібні коштовні камінці. Коли на них падає проміння сонця, вони сяють, наче зорі у нічному небі. Видовище — гідне княжни… — Вона манірно торкнулась вказівним пальцем підборіддя. — Шкода тільки, що саме тут ти зустрінеш свою смерть.

— Це не ти… Ти не така, — озвалась Святозара, зводячи на неї повний болю погляд. — Ти — добра душа. Ти була милосердною. Це Лада затьмарила тобі розум своїм чаклунством… Своїми темними чарами.

Та Хелена голосно розсміялась — сміх її був порожній, майже божевільний.

— Не бачиш очевидного, дурненька? — її очі блищали холодним полум’ям. — Це я навчила Ладу ворожити, варити зілля, впізнавати силу трав. Це вона була моя учениця. Та я й гадки не мала, що вона так захопиться. Навіть перевершить мене…

Святозара здригнулась. Її темно-карі очі розширились, а на її очах виступили сльози. Та Хелена вже стояла зовсім близько, схилилась і прошепотіла їй на вухо, ледь чутно, мов змія, що сичить:

— Скажи… ти шкодуєш, що врятувала мене? — її голос був м’яким, як оксамит, але кожне слово — жалом. — То була твоя найбільша помилка.

Святозара мовчала. Лише опустила голову та заплющила очі. Серце її стислось від смутку. А Хелена, задоволено усміхнувшись, обернулась до неї спиною і застигла, вдивляючись у нічне небо, де тьмяно блимали самотні зорі.

Раптом із тіні виринула ще одна постать. Хелена, схрестивши руки на грудях, поглянула на нього з явним невдоволенням.

— Де вона? — промовила з холодом у голосі. — Минуло вже чимало годин…

Святозара здригнулась, упізнавши прибулого. І не повірила очам: із темряви вийшов сам Ярополк.

— Можливо, ще не встигла вповні відновити силу, — мовив він спокійно. — Тож їй важко дізнатись, де ми перебуваємо.

— А якщо вона зовсім не прийде? — розлютилась Хелена.

— Прийде, — злегка усміхнувся Ярополк. — Вона не спочине, доки не знайде ту душу, що обрала собі.

Він повернув голову до Святозари, його погляд впав на неї — пильний, мов вовчий.

— Твоя подруга бариться… Та ми її дочекаємось, — мовив він тихо, але з відлунням рішучості в кожному слові.

— Який же ти підлий… — вигукнула Святозара, її голос зривався від гніву. — Гадаєш, усе тобі минеться? Не буде так!

Ярополк мовчки дивився на неї, усміхаючись самовдоволено, не ховаючи зловтіхи.

— Що ви задумали?! — з розпачем у голосі крикнула вона.

— Бачу, жаль тобі свою подругу, — мовила Хелена, схиливши голову набік. — А чи не справедливо буде, як одне життя замінить інше? Життя твоєї подруги… замість життя моєї?

— Що тобі відомо про справедливість? — суворо відповіла Святозара, зціпивши зуби. — Якби ти не зійшлась з такими нікчемами, то, може, ще знала б, що таке честь і правда!

Хелена зиркнула на неї з-під лоба. Погляд її впав на закривавлені руки дівчини, скуті кайданами. Її подерта сукня була зіпсована брудом, а пасма волосся злиплись від крові. Святозара ледве трималася на ногах, але в її очах палав вогонь гідності.

— Ти зараз не в тому становищі, щоб вчити мене, — спокійно мовила Хелена, крива усмішка торкнулася її вуст. — У кайданах і з кров'ю на руках не повчають інших.

— Послухай же! — Святозара зробила крок уперед, попри втому та кайдани. — Ви не здолаєте Віолонію. Поки не пізно — зупинись! Усе, що Ярополк нашепотів тобі — брехня з отруйного язика. Він веде тебе манівцями. А коли Віолонія прийде, вона не знатиме жалю. Ти навіть не уявляєш, що принесе її гнів…

Хелена посміхалась та мовчала. Святозара відвела погляд і вперлась ним у Ярополка, що з насолодою дивився на неї.

— Думаєш, якщо вб’єш мене, то Віолонія залишиться без Обраної нею людини? І ти займеш моє місце? — голос Святозари став палаючим, наповненим рішучістю. — Ніколи цього не буде! Чуєш мене? Вона вб’є тебе! Вона знищить усіх, хто посміє мені зашкодити. Жодного не пожалує! — вона з тривогою зиркнула на Хелену. — Хелено, не слухай його! Він обманює тебе. Віолонія вирве ваші серця! Не роби дурниць! Отямся, поки не пізно!

— От бачиш, з ким вона дружить, — Ярополк з підступною усмішкою повернувся до Хелени. — Я тебе попереджав.

Хелена наблизилась й ударила Святозару кулаком в лице з усієї сили. Святозара здригнулась. Загриміли кайдани на її руках. На очах у неї миттю виступили сльози, а з розбитої губи потекла червона кров.

— Ненавиджу тебе! — вигукнула Хелена. — Усі мої лиха — через тебе!

Ярополк схопив її за руки та почав відтягувати від Святозари, та Хелена рвалась, кричала в нестримному гніві:

— Ненавиджу тебе!

— Ти пошкадуєш... — тихо промовила Святозара, з останніми силами. — Все життя будеш жалкувати.

— Це ти всьому причина! — волала Хелена. — Це ти винна!

— Тихо! Вона нам ще знадобиться, — з тривогою мовив Ярополк, ледь утримуючи її.

Як тільки вони вийшли з печери, прогримів грім, небо розкреслилось блискавками. Здалеку, ніби з самої повітряної безодні, постала дівчина — вся у червоному полум’ї гніву. Її очі палали яскравим червоним вогнем, а довге волосся, мов розжарені язики полум’я, розвівав вітер. Вона стрімко неслася до них.

Хелена завмерла, охоплена страхом. Червона постать наближалась все швидше, злоба в її погляді й на обличчі була така сильна, що навіть Ярополк, зазвичай невразливий, миттю похолов від жаху. 

Віолонія була такою розлюченою, що навіть її світла шкіра ніби світилась кривавим сяйвом. Раптом вона підняла руки до неба. З її довгих, червоних нігтів вирвався блискавичний стрімкий промінь, що враз розпоров кайдани Святозари. Ланцюги миттю розірвались. Святозара, знесилена, впала на землю.

— Тікай, біжи якомога далі звідси! — гукнула Віолонія до неї голосом, повним тривоги.

Святозара не стала сперечатись. Повільно підвелась та з останніх сил, вибігла з печери в протилежний бік — у бік фортеці. Хелена хотіла було одразу кинутися навздогін, але раптом Віолонія підняла руки та знову випустила блискавку, що влучила поряд з Хеленою, перекривши їй шлях. Там, де вдарила блискавка, земля здригнулась і загоралась чорним вогнем, з якого здіймався густий дим. Хелена завмерла від жаху.

— Нікого не відпущу навіть на крок! — пролунав голос Віолонії, повний люті. — Я вб’ю вас! Ви — нечисть, мерзотники!

Ярополк повільно витягнув лук та срібні стріли, що холодно відблискували у місячному сяєві. Задоволено посміхнувся і кинув погляд на Віолонію.

— Моя срібна стріла вже залишила шрам на твоїх ногах, чи не так? — глузливо промовив він. — А що, як цього разу буде більше стріл? Срібло вб’є тебе! Ти, як всі нечисті сили, боїшся святого металу.

Віолонія лише усміхнулась, опустила руки та спостерігала за діями ворога. Ярополк очікував, що при появі срібних стріл вона запанує в страху, але вона стояла, немов непохитна, навіть раділа. 

Врешті він натягнув тятива і випустив стрілу — вона летіла точно в серце Віолонії. Проте дівчина навіть не зворушилась. Як тільки стріла торкнулася її тіла, вона розсипалася на порох на очах. Віолонія залишалась неушкодженою, з посмішкою на устах.

— Вам мене не перемогти! – зловісно засміялась вона.

— Що ж це відбувається? – з жахом промовила Хелена. – Ти ж казав, що срібло її вбиває!

— Я не розумію, що ж не так... Раніше срібло ранило її, – збентежено мовив Ярополк.

Він знову напнув лук і випустив стріли. Влучали вони в тіло Віолонії, але щораз стріли розсипалися на порох. Одна за одною. Нарешті стріли в Ярополка скінчились. Він опустив лук і схвильовано глянув на Віолонію, котра стояла непошкоджена.

— Що ж тепер нам робити? – закричала Хелена.

Вони поволі відступали, обережно ступаючи, не роблячи різких рухів. Віолонія ж повільно наближалась до них. Вітер підіймав її волосся, очі її палахкотіли червоним вогнем. Вона була страшно чарівна, краса її могла забрати життя.

— Вона обрала для себе людину, – тихо промовив Ярополк. – Обмін їхньою енергією лише посилив її. Іншого пояснення я не знаходжу...

Віолонія задоволено посміхнулася.

— Ти зрозумів усе надто пізно. Думав, що вбивши Святозару й замкнувши мене у свою золоту клітку, я принесу тобі щастя. Та не так сталося, як гадалося. Ти сам собі підписав вирок. Ви — смертні негідники, посміли образити людину, яку обрала Місячна мавка. За це я вирву ваші серця! — закричала Віолонія.

— Що вона таке говорить? — Закричала Хелена. — Ярополк, ти чуєш мене?

Та той мовчав, скутий жахом, не смів ворухнутись, поки Віолонія повільно йшла до них, а вітер лише міцнів, розвіюючи її вогняне волосся.

— Ти не слухала Святозару! Ти образила мою обрану людину. Тепер за це ти заплатиш! — звернулася Віолонія до Хелени.

Хелена розвернулась і кинулась навтіки, та блискавки знову перегороджували їй шлях. Вона маневрувала між спалахами, тікаючи вперед, а кожен її крок освітлювала нова блискавка з неба.

В ту мить Ярополк витяг меч та з криком кинувся на Віолонію. Хелена обернула голову — лише встигла побачити, як вона спокійно зробила крок до нього. Ярополк застиг на місці, меч важко випав із рук та впав до ніг. З долоні Віолонії капала червона кров — серце, вирване з його грудей. Він упав мертвим на землю, а Віолонія з люттю посміхнулась і почала повільно, майже з ніжністю, пожирати його серце. Хелена закричала і кинулась вперед, не озираючись.