Раді Вас бачити!

В цю мить Святозара з Добромиром тихо вийшли з-під старих гілок старого саду, де вони ховались від чужих поглядів.

— Я сама дійду, — з легкою посмішкою сказала дівчина.

— Ні, я проведу тебе. Вже дуже пізно, — відповів Добромир.

Він не хотів розлучатись з нею. Ласкаво обійняв її та міцно притулив до себе, відчуваючи тепло її тіла.

— Коли вже наше весілля? — запитав він, у його голосі було чутно захоплення.

Святозара сміялась, її сміх був дзвінким і живим, наповнюючи все навколо радістю.

Раптом Святозара зауважила якийсь рух неподалік. Вона пильно прижмурилась і врешті вгледіла постать — то була Лада. Та нишком схилилась до землі, щось хутко вийняла якесь коріння, заховала його в полотняну торбину й майнула назад, у темряву, мов тінь.

Святозара насупилась, спостерігаючи за нею.

— Що вона тут робить у цю пору? — прошепотіла дівчина, задумливо зиркнувши туди, де зникла Лада.

Добромир розвеселився.

— У неї, видати, свої діла, — мовив він, стримуючи сміх.

— Які в неї можуть бути діла серед ночі? — обурено прошепотіла Святозара, не зводячи очей із того місця.

Добромир хитро усміхнувся, знизав плечима:

— А може, такі самі, як і в нас із тобою, — промовив він, його сміх знову розчинився в нічному повітрі.

Святозара нічого не мовила — лише ще дужче насупилась, а її погляд потемнів.

— Я проведу тебе… поки ніхто не бачить, — мовив Добромир, лагідно взявши її за руку.

Вона не перечила. Мовчки кивнула й пішла за ним, ступаючи обережно, щоб не розбудити ніч.

Він довів її до дверей світлиці, на прощання ніжно торкнувся її вуст поцілунком. Потому рушив у напрямку вартової стежі, де мав заступити на нічне чергування.

Святозара ж трохи постояла, чекаючи, доки його постать щезне в сутінках коридору. Тільки-но темрява поглинула його силует, вона хутко обернулась і майнула до покою Лади.

***

У ту саму годину Хелена сиділа на ложі у своїй світлиці, замріяна, мов княжа донька з пісні. Розчісувала повільно своє довге, густе волосся, що спадало хвилями аж нище пояса, усмішка не сходила з її вуст. Серце билось тихо, але з якоюсь солодкою тривогою.

Вона була щаслива — по-справжньому. Якщо Ярополк, як обіцяв, повезе її з собою в мандри, то мрія, що жила в серці з дитячих літ, почне здійснюватись. Вона зустріла чоловіка, що запалив у ній щось нове, незвідане. Її тягло до нього — мов струмок до ріки, мов пташку до весняного неба. Можливо, з ним вона побачить увесь світ. Чого ще можна бажати?

Раптом у двері світлиці хтось тихо постукав — обережно, майже несміливо.

— Так, увійдіть, — мовила Хелена радісно, швидко сховавши усмішку.

Вона сподівалась побачити Ярополка — серце її стислось у приємному чеканні. Та коли двері прочинились, а в прохідній тіні з’явилася Святозара, Хелена ледь помітно знітилась. Надія згасла та вона вмить узяла себе в руки.

Святозара тихо ступила до світлиці та хутко причинила за собою двері. Її очі метнулись кімнатою — в напівтемряві тлів лише вогник однієї свічки. М’яке жовте світло ледь осявало обличчя Хелени, що сиділа на ложі.

Але Святозара не могла не завважити, якою дивною була ця ніч. Її власний вигляд різко контрастував із виглядом подруги: сукня на ній була зім’ята, волога по подолі, у плямах землі. Волосся спадало нечесане, скуйовджене, мов би вітер грався ним всю ніч.

Хелена ж сяяла. Щоки її палали, мов яблука в серпневому саду, очі — світло-блакитні, мов весняне небо — світились радістю. Вона мов випромінювала тепло, і здавалось, сама кімната стала теплішою від її щастя.

— Доброї ночі, — мовила Святозара, тихо переступаючи поріг.

— Доброї ночі, панно, — приязно, майже співуче озвалась Хелена.

— Пробач, що турбую тебе у таку пізню годину, — невпевнено додала Святозара. — Я, правду кажучи, шукала Ладу. Прийшла до неї.

Хелена здивовано обернулась до другого ложа. Лише тепер вона помітила, що подруги й справді не було. Постіль залишалась нерушеною, мовби Лада й не лягала спати.

— Е-е... вона… — дівчина зашарілась, шукаючи слова. — Здається, їй важко засиналось, тож пішла трохи пройтись на свіже повітря… Скоро має повернутись.

— Прогулюється посеред ночі? — насупила брови Святозара, з недовірою позираючи на Хелену.

— Я скажу їй вранці, що ви заходили, — вже більш наполегливо мовила Хелена, легко кивнувши в бік дверей.

Та Святозара й не зрушила з місця. Стояла, мов укорінена, її очі блиснули холодом.

— Що вона замислила? — мовила рівним, твердим голосом.

— Пробачте, панно... Ви про що? — зніяковіло мовила Хелена, не вловлюючи підтексту.

— То це вона викопує корінь снодійного в саду? — Святозара схрестила руки на грудях. — А що ще вона викопує? І, що цікаво — де саме?

Усмішка згасла з обличчя Хелени. Вираз її змінився — очі стали гострими, голос — крижаним.

— То не ваша справа, панно, — холодно промовила вона. — Як, зрештою, і те, що ви самі робили посеред ночі в саду. Та ще, можливо, й не самі…

— Дивлячись на твій жалюгідний вигляд, — з тонкою усмішкою мовила Святозара, — стає очевидно, що ти теж, аж ніяк не спочивала мирно у своєму ложі.

Хелена повільно підвелась, мов кішка, що насторожено слухає ворога. Голос її був рівним, та в ньому бриніла крижана напруга.

— Ти хоч і з поважного роду, донька самого літописця, — мовила вона, — але багато собі дозволяєш, дівчинко.

Святозара не відступила — хоч і відчула, як у грудях щось стиснулось від тривоги.

— Лада манить тебе за собою, мов вовчиця ягня. Все, що вона затіває, може лихом обернутись. — Голос її затремтів, та вона продовжувала. — Хіба ти забула, що велике князівство наше нині під покровом Христа? З часу, як благовірний князь Володимир хрестив наш народ, заборонено звертатись до темних сил. Ми маємо триматись віри істинної, в Бога єдиного та Сина Його, Ісуса Христа.

Хелена опустила очі, а коли знову підвела — у погляді вже не було люті, лише втома й захист.

— Ми не чаклуємо, — мовила тихше. — Лада збирає трави... Може, для ліків. Не всьому, що виглядає темним, слід одразу шити диявольську одежу.

— Тоді б вона не збирала їх потай, вночі, під самим місяцем, — уперто мовила Святозара, не зводячи погляду з Хелени. — Та й за зіллям можна було прийти до моєї матері. Вона в травах розуміється змалечку.

— Не личить простим дівкам шастати до світлиці пані Домислави, — голос Хелени знову зробився твердим. — Твоя матінка лікує лише тих, що мають срібло в кишені.

— Що ти таке мовиш?! — з обуренням скрикнула Святозара. — Матінка з радістю допоможе кожному, хто потребує! Для неї всі рівні перед Господом.

— Послухай, — перебила її Хелена, вже не приховуючи роздратування, — тобі б краще думати про рушники весільні та вінок свій, а не носа в чужі справи пхати!

Святозара ледь посміхнулась, помітивши, як Хеленина щелепа сіпнулась від невпевненості.

— Дивно, що ти так акцентуєш на моєму весіллі… — з ледь вловимою насмішкою мовила вона. — Чи, може, болить тобі те, що в Лади вже язик втомився про нього торочити? Вона, певно, всі вуха тобі прогуділа, га? Лада веде тебе манівцями, Хелено, — мовила Святозара твердо, наче вирок. — Схаменися. Вона не подруга тобі. Від неї лише морока та біда тобі буде.

— Ти глибоко помиляєшся! — гаряче відказала Хелена, схрестивши руки на грудях. — Вона добра душею, ти ж цього ніколи не збагнеш.

— Я рідко помиляюсь, — суворо відповіла Святозара, насупивши брови. — І кажу тобі, як є: якщо далі ходитимеш її стежкою — то вас обох схоплять. І тоді — прощавай життя. В огні чи в ямі — все одно смерть.

Хелена мовчала, лиш її блакитні очі палахкотіли гнівом, мов зимове небо, що от-от вдарить блискавицею.

Святозара тяжко зітхнула, повільно рушила до дверей. Уже взялася за клямку, та раптом зупинилась. Обернулась і глянула на Хелену з тихою, майже материнською журбою.

— Не ступай на манівці, — промовила рівно й спокійно. — Один необачний крок… одна затьмарена дія — й довіку жалкуватимеш. Не відвертайся від світла, допоки ще не пізно.

— Спокійної ночі, панно, — гостро й холодно мовила Хелена, підкресливши останнє слово, мов виклик.

Святозара не озвалась. Лише злегка похитала головою та вийшла зі світлиці, тихо причинивши за собою двері.