Раді Вас бачити!

Темна камера підземелля була сирою та холодною. Кам’яна підлога пекла тілом, мов лід, а ззовні крізь грубі двері долинав людський галас.

Хелена сиділа навпочіпки в кутку, затуливши вуха руками. Вона гойдалась з боку в бік, стиха шепочучи молитву чи закляття — уже й сама не розуміла, що саме. Обличчя її було біле, як полотно, а в погляді — безтямність.

Веселина, навпаки, кричала вже не першу хвилю:

— Це все через тебе! — голос її зривався від сліз. — Через тебе загинула Ростислава!

Лада сиділа напроти неї, притулившись до кам’яної стіни, обійнявши коліна. Її посмішка була дивна — не сердечна, не глузлива, а радше тривожна, мовби межувала зі спотвореним спокоєм. Очі її блищали в темряві, як у дикої звірини.

— Скоро і ми приєднаємось до неї, — рівно озвалась вона.

— Тепер боярин з нас живцем шкіру зніме! — не вгамовувалась Веселина. — За доньку свою! За свою єдину доньку…

— Не переймайся так, — холодно мовила Лада. — У нього ще є маленький син, що підростає.

— Як ти можеш так казати? — прикрила губи Веселина, голос у неї тремтів від люті й шоку. — У тобі зовсім немає співчуття до чужого горя!

— Ти сама винна, — мовила Лада. — Ти могла відступитись. Хто ж тебе змушував?

— Я не знала, що то була отрута! — схлипнула Веселина.

— Ти справді вірила, що я варила зілля для Святозари, щоб вона стала красивішою? — Лада моторошно засміялась. — Ти думала лише, як сподобатись матері нареченого. Хотіла виглядати гарною, чистою, покірною. А тепер? Нема в тебе ані цноти, ані нареченого, ані майбуття.

Веселина дивилась на неї, наче на щось нелюдське, мимоволі відсунулась до стіни. Її губи тремтіли, а в очах стояв страх.

— Завжди треба думати про наслідки, — тихо додала Лада, схиливши голову. — А ти думала тільки про себе.

Після цих слів Веселина знову заплакала. Вона затулила обличчя долонями та захиталась у своїй скорботі.

І тільки Лада залишалась нерухомою, зі спокійною усмішкою.

З темряви коридору раптово залунав гуркіт кроків. Важкий, швидкий, владний. Страх обпік кожну з дівчат, коли до камери наблизились постаті — темні, мов тіні, в грубих кожухах і з мечами при боці.

Попереду ступав Володимир. Його обличчя, освітлене смолоскипом, було кам'яне і суворе. Він зупинився біля ґрат, одним рухом відчинив двері та кинув погляд на дівчат — крижаним, безжальним оком.

— Схопіть їх! — різко кинув він.

Охоронці кинулись до дівчат. Веселина крикнула і спробувала відсунутись, та одразу вперлась спиною у холодну стіну.

— Не треба! Прошу! Не чіпайте! — ридала вона, та марно. Один із воїнів смикнув її за волосся й потягнув до виходу, не зважаючи на благання.

Лада ж не пручалась. Вона з усмішкою, що межувала зі спокоєм і божевіллям, підвелась сама. Тримала голову високо, наче йшла не на страту, а на свято.

Володимир зупинився біля Хелени. Дівчина підвелась, тримаючись за слизьку від сирості стіну. Її погляд був затуманений, обличчя було бліде. Заплакані блакитні очі піднялись на нього з безмовним жахом.

— Боярин дарував тобі життя, — мовив він рівно.

— Що? Як це? — прошепотіла Хелена, а в голосі бриніла недовіра.

— Святозара вночі просила за тебе. І боярин її послухав, — холодно мовив Володимир. — Я вважаю, що вона помиляється. Але воля моєї сестри — для мене закон.

Хелена тремтіла. Її думки плутались, усе навколо здавалось сном, що межує з кошмаром. Але раптом Володимир міцно схопив її за руку.

— Йдемо! — сказав він безжально. — Боярин звелів, аби ти була при страті. І бачила усе на власні очі.

Він повів її за собою, вона, мов тінь, пішла, не пручаючись. Її погляд був порожній, розум — в тумані. Вона вже не чула плачу Веселини, не помічала кроків охоронців, не чула стукоту власного серця.

***

Площа була заповнена людьми — селянським натовпом, боярами та слугами, всі мовчки чекали початку страти. Володимир міцно тримав Хелену за лікоть, не випускаючи з-під контролю. Навколо них стояли озброєні охоронці, готові миттєво втрутитись, як тільки дівчина зробить спробу втекти або чинити опір.

Перед ними височіла дерев’яна платформа, де вже готували кари для відьом. Хеленині очі, наповнені сумом і страхом, шукали підтримки, але бачили лише холодні обличчя та стовпи, які чекали на свою жертву.

Володимир, не відводячи від неї пильної уваги, повів Хелену ближче до платформи.

— Ти будеш уважно дивитись, — тихо мовив він. — І не смій ані руху. Боярин наказав — все має бути суворо.

Хелена стояла, спостерігаючи за подіями, з усвідомленням того, що вона — не більше ніж заручниця, змушена дивитися, як гине її єдина подруга.

Натовп загув — важко, хижо, немов розбурхана ріка. Хелена здригнулась і повільно обернула голову. З глибини натовпу з’явилась підвода, запряжена парою понурих коней. На ній сиділи Лада та Веселина. Їх постаті були виснажені, обличчя — бліді, мов привиди. На руках і ногах дівчат виблискували важкі залізні кайдани, що дзенькали при кожному русі, лунаючи глухим передзвоном приречення.

Лада сиділа рівно, з високо піднятою головою, її погляд був далекий, байдужий. Веселина ж здригалась від кожного викрику з натовпу, стискала руки, мов шукала порятунку в самій собі.

— Відьми! — ревів натовп, мов єдина розлючена тварюка. — Відьми!

Люди, оскаженілі від страху й ненависті, кидали в кайданних дівчат усе, що мали під руками. У повітрі свистіли грудки землі, гнилі овочі, змерзлі яблука, шматки глини й попелу, залишки їжі.

Бруд і рештки гнилих овочів розмазувались по їх блідих лицях, стікаючи смугами по шкірі й плутаючись у розпущеному волоссі. Хлопчак жбурнув сухий кінський кізяк, він ударив Веселину в плече — дівчина скрикнула та похитнулась.

Жінки хрестились і плювали їм услід. У очах людей палала злоба й страх — страх перед нечистим, перед тим, що вони не розуміли, але хотіли знищити.

Їх везли повільно, немов нарочито розтягуючи мить ганьби й страху. Підвода зупинилась біля платформи. Охоронці вийшли вперед, грубо зірвали дівчат із воза і потягли до місця страти. Під ногами скрипіли дерев’яні дошки, кайдани гриміли об дерево, а народ дивився з нещадною цікавістю.

Дівчат вивели на поміст — грубо, мов непотріб. Підвели ближче до натовпу, щоб кожен міг бачити їх, як жертв, принесених у жертву страху і гніву людського. Люди не вгавали:

— Відьми! Спалити! Спалити! — неслась над головами хвиля несамовитого крику.

Хтось знову жбурнув камінь — він влучив у ногу Лади, але дівчина навіть не здригнулась. Обидві мовчали. Не благали про помилування, не виправдовувались, не кидали гнівних слів. Їх обличчя, бліді, вкрите попелом та брудом, лишались застиглими, мов у кам’яних статуй. Лише очі, повні болю й гідності, дивились у той скажений натовп.

Тим часом за платформою кілька чоловіків почали розпалювати головне велике багаття. Хмиз тріщав, полум’я повільно розросталось, розганяючи сизий дим у холодне повітря. Охоронці з факелами стояли поруч, готові виконати наказ.

Раптом, мов вихор, з-поміж людей вирвалась жіноча постать. Її голос, хрипкий від сліз і розпачу, розрізав галас:

— Це ж моя доня! Милості! Милості їй! — ридала жінка, вириваючись із натовпу. — Доня моя, вона ні в чому не винна! Люди, змилуйтесь!

Її голос, розпачливий і тремкий, пронизував гомін юрби, мов останній дзвін на тривогу. Вона кинулась до помосту, простягаючи руки до дочки, мов намагалася вхопити її крізь натовп і залізні кайдани.

Веселина не витримала. Вона заплющила очі, сховала обличчя в долонях, з її грудей вирвався риданням приглушений стогін. Ланцюги на її зап’ястях дзенькнули, мов відгук на материнський біль.

— Доню моя! — знову і знову голосила мати. — Простіть… Змилуйтесь… Візьміть мене, тільки її відпустіть…

Жінка впала на коліна. Її плечі тремтіли від ридань, руки були простягнуті до неба, як до останньої надії. Та її голос тонув у гуркоті збуреного натовпу. Люди вже не чули — чи не хотіли чути. Хтось кричав:

— Геть! Мати відьми! В одну яму з нею!

Один з охоронців грубо схопив жінку за плечі, підвів на ноги та силою відтягнув назад. Вона пручалась, вигиналась, кричала, та не мала сили проти залізної руки вояка. Її зойки ще довго лунали в повітрі, але ніхто не обернувся.

Вогонь уже тріщав яскравіше, дим здіймався догори, немов забираючи з собою крики матері, гріхи доньки та людську жорстокість, загорнену в страх і сліпу віру.

У ту мить Хелена затремтіла, мов лист на вітрі. Холод жаху пронизав її до кісток. Вона мимоволі ступила назад — і вдарилась спиною об тверді, крижані на дотик обладунки. Володимир стояв позаду непорушний.

— Поряд із ними мала стояти й ти, — прошепотів він їй на вухо з льодовим спокоєм. — Якби не Святозара… ти вже б відчувала жар того полум’я на власній шкірі.

Його голос був тихим, але важким, мов залізо. Хелена поблідла ще дужче, кров відступила від обличчя, губи злегка здригнулись. Вона стиснула щелепи, стримуючи тремтіння. Її погляд ковзнув до помосту — в ту ж мить зустрівся з очима Лади.

Дівчина, закована в кайдани, вся в багні та ганьбі, раптом подивилась на Хелену по-особливому — спокійно, лагідно. Її вуста ледь вигнулись в посмішці. Тихій. Примиреній. Останній. Хелена завмерла. Здавалось, час уповільнився. В очах її тремтів біль. Вона втупилась у ту посмішку, мов хотіла зберегти її назавжди — в ту ж мить зрозуміла: більше вона не побачить Ладу усміхненою. Ніколи. Очі Хелени затуманились — не від сліз, а від надміру всього: болю, сорому, страху, провини. Вона хотіла закричати, та не змогла. Голос зник. І тільки полум’я перед очима тріщало гучніше.

У цю мить на дерев’яну платформу ступив Добромир, супроводжуваний катами. Їх постаті були похмурі, а обличчя кам’яні. За їх спинами брязкотіли знаряддя — ножі, залізні обручі, мотузки.

Натовп загукав ще голосніше, немов відчула кров. Катів не зупиняла людська лють — вони мовчки підійшли до дівчат, схопивши за плечі, силоміць відтягнули їх до середини платформи. Веселина й Лада почали пручатись. Заблищали ножі — грубі, ковані вручну, з темними лезами, які бачили не одну страту. Добромир мовчки кивнув.

Двоє чоловіків утримували дівчат, а інші — повільно й безжально почали зрізати волосся. Не стригли, а різали, немов гілля на зрубі. Волосся падало важкими пасмами до їх ніг, змішуючись з порохом, уламками трісок і плямами глини.

Веселина заплакала, захлинаючись соромом. Лада стискала щелепу, сльози бриніли в очах, але не падали. Її гордість ще тримала останні крихти гідності. Зістрижене волосся вкривало поміст, наче чорна хвиля. Лада впала на коліна й інстинктивно обгорнула руками густі пасма, ніби хотіла зберегти те, що в неї щойно відібрали. Веселина теж потяглася до свого волосся, та один із катів рвучко підняв її, не давши навіть доторкнутись. Натовп ревів, п’яніючи від видовища, вимагаючи ще — ще болю, ще приниження, ще вогню.

У цю мить на майдан винесли дві великі дерев’яні бочки — міцні, грубо збиті, скріплені залізними обручами. Вони були доверху налиті крижаною джерельною водою.

Добромир знову підняв руку — натовп заревів, мов дика зграя. Катам не потрібно було слів. Вони схопили дівчат і почали тягти до бочок. Веселина заверещала, Лада виривалась, але руки чоловіків тримали їх мов лещата.

Не зволікаючи, кат однією рукою схопив Веселину за плечі, другою — за останки волосся, з силою занурив її обличчям униз у холодну воду. Її тіло здригнулось у конвульсіях, кайдани дзвеніли об край бочки.

Коли її витягли — Веселина хапала повітря ротом, задихаючись, кашляючи, очі її були широко розплющені від жаху. Та не встигла вона звести дух, як її знову занурили.

Те саме зробили й з Ладою. Вона не кричала — лише зціпила зуби, а коли її витягали, на обличчі застигла сталева рішучість, хоч груди судомно здригались від нестачі повітря.

Натовп верещав з насолодою. Водяне катування сприймалось як доказ вини — адже, вірили люди, нечисте тіло не тоне. І кожне занурення тільки розпалювало їх впевненість у праведності страти. Вода, що переливалась з бочок на землю, змішувалась із брудом, глиною, залишаючи калюжі біля платформи.

Хелена тремтіла. Сльози текли по її щоках, але вона не витирала їх — руки були змертвілими, неначе чужими. Вона знову зробила крок назад, бажаючи хоч на мить віддалитись від жаху, що коївся на помості. Та натомість лише знову сильніше вдарилась спиною в холодну броню Володимира. Його обличчя було зосередженим, жорстким, наче витесаним із граніту. Він не озивався, не ворухнувся — лише дивився. То на Ладу й Веселину, що знемагали під руками катів, то на Хелену, яка, здавалося, от-от знепритомніє.

Його погляд був твердий, спокійний, як у того, хто вже давно зважив усе у своїй душі. Йому не було жалю.

Ослаблених дівчат безжально кинули на поміст, наче неживих. Вони лежали та майже не ворушачись — лише важке, надсадне дихання виривалось з грудей. Тіла тремтіли, а обличчя були бліді, мов полотно.

Коли кати знову ступили до них ближче, натовп знову здійняв несамовитий крик — глухий, дикий, неначе звіряче виття. Лада, крізь сльози та біль, підняла голову. Її погляд зупинився на Добромирові. Вона мовчки благала його очима, в її погляді була лише беззахисність та надія — остання, як у засудженого. Та у відповідь вона зустріла лише кригу. Блакитні очі Добромира були темні, мов осіннє небо перед бурею, в них палахкотіла лише ненависть.

— Починайте з неї, — холодно кинув він, навіть не здригнувшись.

Один із катів дістав мотуз і наклав її на шию Лади, затягуючи, наче аркан на здобич. Інші наблизились із дубцями. І били. Били по голові, по руках, по ногах, по грудях — без пощади, без милосердя.

Лада корчилась, її тіло здригалось від кожного удару. Вона дихала хрипко, уривчасто, її сльози змішались з потом і кров’ю. Веселина, що лежала поруч, спершу лише здригнулась. Та незабаром її також охопив гнів катів. Вона більше не могла кричати — лише стогін виривався з пересохлого горла. Очі її були затуманені, губи — сині. Але Лада приймала найтяжчий гнів, її били довше, лютіше.

Поміст, що був ясним на початку страти, тепер темнів плямами крові. Червона рідина, тепла й важка, повільно стікала поміж дощок, мов знак страшної жертви.

Та ось, Добромир підняв руку.

— Досить. Вони ще мають бути живі перед вогнем, — промовив він холодно, як суддя, що давно виніс вирок.

Кати зупинились. На мить запала тиша, порушувана лише важким диханням. Дівчата лежали та не рухались, очі їх були заплющені, а з вуст виривався слабкий, майже нечутний стогін.

Дівчат грубо підняли за плечі — але вони вже не могли триматись на ногах. Їх ноги були зламані, неприродно вивернуті, мов гілля, поламане бурею. Вони лише стогнали, а їх знесилені тіла тягнули, мов жертви до жертовника. За ними лишались криваві сліди — тонка, розмазана смуга, що темніла на дошках платформи.

Їх підвели до стовпів, обкладених сухим сіном і соломою. Обв’язали — мотуз затягувався грубо, без жалю. Голівки дівчат схилились, очі були заплющені, обличчя — бліді, майже безкровні. Лише слабке стогнання свідчило: вони ще живі.

— Спалити! — заклекотів натовп. — Відьми! Спалити!

Один із катів узяв смолоскипа й запалив його від великого вогню. Полум’я тремтіло на вітрі, а над майданом уже збирались чорні хмари. Стогін вітру посилився, мов голос самого гніву небес. Смолоскип наблизили до підніжжя стовпа, до сіна під ногами Лади. Вогонь спалахнув миттєво. Вітер, мов на замовлення, роздмухав полум’я, і те жадібно почало облизувати її знесилене тіло. Коли перші язики вогню торкнулись її зранених ніг, Лада закричала. Її крик був таким диким, що навіть деякі чоловіки в натовпі здригнулись.

— Спалити! — продовжував ревти натовп, втоплений у безумстві.

Запалили й друге багаття — під Веселиною. Вогонь обійняв її ноги. Вона почала кричати, хрипко, уривчасто, голос її тріщав.

Полум’я на Ладі вже сягало пояса. Вона ще кричала, хоч голос її ледь долинав крізь гуркіт натовпу та потріскування полін. Її волосся зайнялось і запалало золотим полум’ям, обрамлюючи зчорнілі риси обличчя.

Раптом натовп почав вщухати. Крики стишувались. Люди застигли. Вони вже не кричали — лише дивились, онімілі від жаху. Перед їх очима дівчата палали живцем. Шкіра чорніла, плоть тріскала, навіть крик ставав інакшим — не людським, наче з іншого світу.

Полум’я повністю охопило Ладу. Вона замовкла. Її голова впала на груди, а мотузки тримали лише мертве тіло. Веселина ще кричала — проте недовго. Незабаром і вона замовкла. Над майданом лишився тільки тріск полум’я. Люди мовчки спостерігали, як два тіла повільно осипаються попелом. Повітря наповнилось гострим запахом диму й горілої плоті. І більше ніхто не вигукував: "Спалити".

У цю мить Хелена не витримала. Сльози вже не текли — очі її висохли від болю, від страху, від безсилля. Голова закрутилась, немов світ почав хилитись перед нею. Шум у вухах заглушив усе довкола — крики, тріск полум’я, людський гомін. Перед очима попливла пітьма. Останнє, що вона відчула — це як її ноги зрадили її. Останнє, що побачила — обпалені постаті, що танули у вогні, мов тінь на сонці. Останнє, що пам’ятала — це дотик сильних рук, які підхопили її. То були руки Володимира. Він мовчки втримав її, поки вона втрачала свідомість — мов захищаючи її від падіння, але не від болю світу.