Раді Вас бачити!

Віолонія ступила навшпиньки до знайомої травниці. Ніч стояла тиха. Повня панувала в небі, заливаючи світ сріблом. Місячне сяйво було щедре.

Зупинившись, дівчина заплющила очі. Тепло місяця лагідно лягло на її плечі, мов материнська хустка. Воно обіймало не лише тіло, а й саму душу, заспокоюючи серце й думки.

Та самотність її була недовгою. Ледь вона ступила кілька кроків у теплиці, як слідом за нею з'явився Володимир. Він увійшов тихо, але його присутність одразу порушила лад її думок. Віолонія спершу глянула на нього, а тоді — вгору, на повню, що панувала над світом. Вона повільно заплющила очі. Її постать осяялася світлом — червоно-білим, немов жар і сніг злилися в єдине. Те сяйво було неземне. Хлопець, мов зачарований, стояв, не зводячи з неї погляду.

— Не слід тобі повсякчас бути при мені, — промовила дівчина лагідно, не розплющуючи очей.

— Нічого не можу вчинити з собою ... Ти кличеш, ти вабиш мене… я постійно відчуваю тебе… — мовив він з захопленням, мов зачарований.

І не давши їй сказати й слова, він стрімко наблизився й міцно взяв її за плечі, ніби боявся, що вона зникне, як марево. Його вуста торкнулись її — несміливо, м’яко, мов благав дозволу. Її пальці самі сплелись з його.

Пахощі м’яти, що віяли навколо змішались з їх теплим подихом. Це був її перший поцілунок з чоловіком. Її душа та тіло ніколи не знала близькости чоловіка. І щойно їх губи зустрілись, щось у ній затремтіло, ніби весь світ на мить зупинився, затамувавши подих. Усе, що було до цього — стало сном. А тепер почалось щось нове, незворотне.

Він повільно відпустив її вуста, та не випустив з обіймів. Віолонія звела на нього погляд — її червоні очі зустрілись із його темно-карими, у яких жевріло тепло і захоплення нею. Його обійми стали міцнішими, від чого дівчина здригнулась.

— Тихше, моя дівчинко… — промовив він лагідно, нахилившись ближче. — Ти ж знаєш, я не дозволю собі нічого зайвого, без твоєї волі.

Вона опустила голову, хвиля її довгого волосся затулила обличчя. Він дбайливо провів рукою по її щоках, відгортаючи пасма. У ту мить, попри її чарівну й майже неземну вроду, вона видавалась йому вразливою, мов пташеня, що довірливо сховалось під його крилом. Він хотів би тримати її ось так вічно — у тиші ночі, в теплі своїх обіймів, де вона була б захищена від усього світу.

— Володимире… це все не так… — прошепотіла вона, ледь чутно. — Те, що відбувається між нами… цього не повинно бути…

— Я прагну бути з тобою, — він не дав їй договрити. — Від тієї миті, як я угледів тебе вперше, ти не полишаєш моїх думок, ні вдень, ні вночі.

В його голосі було стільки щирості, що слова мов струмені теплого світла розливались у її душі.

Вона відчула, як його обійми стали міцнішими. Її очі заплющились, немов сама душа відгукувалась на той дотик. Віолонія, мов у сні, простягла руки, обіймаючи його за плечі, дозволяючи собі лиш мить слабкості — мить, у якій було стільки тепла, скільки не дарував їй ще ніхто.

Володимир відчував, як кожен її подих спалює межі стриманості. Її неземне тепло, що струменіло з-під тонкої тканини, запалювало його серце. Він притиснув її до дерев’яної стіни травниці. Його долоні несміливо ковзнули по її тонкому стану, затримались на грудях.

Віолонія здригнувшись, завмерла. Вона знала, що мусить зупинити його… але не могла. Тепло його рук, його подих, його присутність — усе це зводило її з розуму, пробуджуючи в ній щось нове, незвідане. Його поцілунки стали нетерплячими, спраглими, мов він боявся втратити її назавжди. Він відірвався від її вуст та захоплений чарами, торкнувся губами її шиї, ковзнув нижче — до ключиць, до плечей, залишаючи за собою доріжку тремтячого дихання.

Мавка запустила пальці у його темне волосся, притискаючи його до себе ближче, наче хотіла сховатись у цих обіймах від усього світу. Її подих став переривчастим, м’які несвідоме стогнання виривалися з її вуст.

Хлопець посміхався між поцілунками, не в змозі приховати свою жагу. Він так бажав її, що все інше зникало. Її тіло було тепле, а її губи — ніжні, як він мріяв. Він чекав цієї миті, але зараз, коли вона настала, він не міг повірити в її реальність. Віолонія була така, як він собі уявляв, навіть більше — така неповторна, така чарівна.

Все, що він відчував зараз, було схоже на той біль і радість, які зазвичай переживають лише в найпотаємніших мріях. Його серце билось швидше, кожен рух, кожен дотик здавалися нестерпно важливими. І хоча їх тіла були близько, він ніби ще не міг насититись цією миттю. Його губи, знову і знову, шукали її, бажаючи зануритись у цей момент без кінця.

Коли вона відчула, як його рука повільно підіймала її сукню, її свідомість почала повертатись. Тіло ще пам’ятало бажання, але розум, мов стріла, повернув її до реальності. І як тільки його рука ковзнула по внутрішній стороні її стегна, вона зрозуміла: вони вже зайшли дуже далеко.

— Ні! — її голос був твердий і рішучий.

Володимир чув її слова, але не зупинявся. Його губи все ще ніжно осипали її плечі, обвиваючи її в полон пристрасті.

— Я сказала, ні! — її голос вже став грізнішим, не залишаючи місця для сумнівів.

Віолонія відштовхнула його. В її очах запалювався вогонь, вона дивилась на нього з гнівом. Відступаючи він тяжко дихав. В його очах читалась розгубленість.

— Я не можу бути з тобою. — Віолонія говорила чітко, але її слова звучали тихо, з якимось болем.

— Чому? — хлопець різко підняв на неї свої темно-карі очі. — Я кохаю тебе!

Місячна мавка затремтіла від його слів. Вона розгубилась. Ще нещодавно вона була впевнена у своїй рішучості, але зараз все змішалось в одну бурю емоцій.

— Я дуже сильно кохаю тебе. — Володимир зробив крок до неї. — І хочу бути з тобою все своє життя. Ти ж теж кохаєш мене, я це бачу.

Віолонія втягла повітря, її серце билось швидше, але вона стояла непохитно, немов камінь.

— Мені не можна бути з чоловіком. — Дівчина опустила погляд. — Ти — людина, а я — Місячна мавка. Ми не можемо бути разом.

Володимир, не зважаючи на її слова, знову обійняв її, його тепле дихання пройшло по її шиї. Він ніжно притиснув її до себе.

— А якби ти зустріла мене раніше, до Святозари? Якби ти обрала мене? Що б було тоді?

— Я б тебе ніколи не обрала. — Тихо відповіла дівчина.

Вона знову заплющила очі, відчуваючи його гаряче дихання на своїй шкірі. Його обійми приносили їй дивне відчуття тепла і спокою. Але, не зважаючи на це, її руки залишались опущеними, ніби стримуючи її від того, щоб відповісти на його обійми. Вона знала: це було б помилкою.

— А якби вибрала? Що тоді? — він прошепотів їй на вухо, його голос був м'яким і знову сповненим бажання.

— Я вже сказала, що ніколи б не обрала тебе. — Її слова звучали твердою відмовою. — Ти носиш біле крило. Ви прості люди, не бачите цього.

Володимир обережно взяв її обличчя у свої долоні, погляд його очей зупинився на її червоних палаючих, очах.

— Яке ще біле крило? — спитав він, не приховуючи зацікавлення.

— У тебе вже є твоя суджена. І незабаром ти зустрінеш її. — Спокійно проговорила Віолонія.

Хлопець засміявся тихо, майже розчаровано. Він не відривав від неї свій погляд, його бажання поцілувати її знову стало майже непереборним. Але в останню мить Віолонія відвернулась. Та Володимир не здавався — ще міцніше притиснув її до себе, його поцілунки знову зупинились на її шиї.

— Ти мені не віриш? — спокійно запитала вона, знову здригнувшись від його пристрасті.

Він мовчав, все так само цілував її, без єдиного слова. Віолонія відчувала його гаряче дихання на своїй шкірі, знову у її серці виникло відчуття відстороненості від реальності.

— Дуже скоро вона з’явиться у твоєму житті. І ви одразу покохаєте один одного. — Її слова були спокійні.

— І будемо жити довго та щасливо? — він відірвався від її шиї, дивлячись у її очі.

— Саме так. Довго та щасливо. І у вас буде четверо дітей. — Її слова були спокійними.

— Четверо у нас буде? — жартував Володимир, намагаючись розвіяти напругу, що виникла.

— Не у нас! А у вас! — голос Віолонії став усе твердішим, її погляд затуманився від роздумів. — Саме ти продовжиш свій рід.

Обійми хлопця стали слабшими, Віолонія одразу це відчула. Її тіло, мов тінь, сковзнуло з його рук, немов би відчуваючи, що цей момент не можна затримувати.

Вона зробила кілька кроків назад, до виходу, кожен її рух був сповнений рішучості та суму. У серці її збурювались хвилі емоцій, але вона не дозволяла собі залишатись у його обіймах, бо знала — це вже не її шлях.

— Невже я можу покохати когось ще? — Володимир заглибився у свої думки, намагаючись усвідомити почуття, що виникали у його серці.

— Саме вона і буде твоїм єдиним та головним коханням. — Віолонія посміхнулась, але посмішка була сумною, мов передчуття неминучого. — Вона буде твоєю долею. Я не твоя доля.

— І я більше не побачу тебе знову? — хлопець повільно повернувся до неї, його голос став м’якшим, ніби шукав відповідь у її очах, що була така далека від нього.

— Я не знаю. Щось ховається від мене, майбутнє немов вкрите густим туманом. Я бачу лише нечітке, розпливчасте... Все, що пов'язане зі мною, відчуваю, але не можу побачити. – Сумно промовила вона. – Але я чітко бачу, що ти будеш щасливий зі своєю вірною лебедицею.

— Якщо ти не можеш побачити свого майбутнього, – задумався хлопець, – то це означає, що мене не буде поряд із тобою?

Віолонія мовчки, ніби тінь, направилась до виходу, кожен її крок був сповнений тяжким відчуттям розлуки.

— Віолонія, чи ти кохаєш мене? – різко та безпорадно спитав він.

Дівчина зупинилась. В її очах блиснув спалах, а серце на мить затримало своє биття. Повільно, мов не бажаючи відповісти, вона повернулась і глянула йому в очі. Він уважно спостерігав за її рухами, відчуваючи, як кожен її жест має значення. Він знав: якщо вона збреше, її кігті стануть довгими, як у темного духа. Вона, злісно та лукаво посміхаючись, трохи примружила очі.

— Так, я тебе кохаю, — мовила дівчина твердо, не відводячи погляду. — Саме тому я бажаю тобі щастя… і мушу тебе відпустити.

Місячна мавка гордо підняла голову та покинула травницю, не обернувшись. Володимир залишився сам. Повільно схилив голову, мов під вагою невидимого тягаря.

Усі звуки стишились — навіть тиша здавалась німою. Лише глухий, важкий стукіт його серця відлунював у глибині грудей. Теплий аромат м’яти все ще витає у повітрі, мов згадка про неї.

А над травницею, мов німий свідок болю, стояв молодий місяць — тонкий, сріблястий серп у нічному небі — і світив на самотність, що лишилась у серці хлопця.