Раді Вас бачити!

Святозару розбудив передсвітанковий неспокій. Сніжка, її вірна звіринка, металась по світлиці, тривожно посвистуючи й шарпаючи кігтиками дерев’яну підлогу.

Дівчина ще не отямилась від дрімоти, але дивне збудження тваринки змусило її підвести голову з подушки. Очі щойно прокинутої були затуманені, а тіло ще відчувало втому — щойно лиш заснула після нічної праці над вишивкою.

— Ой, що за біда? — прошепотіла вона, протираючи очі.

Сніжка кинулась до ліжка, з розпачливим посвистом застрибнула на постіль та хутко сховалась під теплу верету, тулячись до грудей господині. Її маленьке тільце тремтіло, а очі блищали від страху.

— О сили небесні! — схопилась Святозара, занепокоєна. — Що з тобою, мила моя? Що коїться?

Вона обережно погладила тремтячого звірка, пригортаючи його до себе.

Раптом вона почула гомін, що несподівано порушив ранкову тишу. За вікном лунали голоси, десь неподалік ритмічно цокотіли копита. Вона поволі піднялася з ложа, відгорнула полог та босоніж підійшла до невеликого віконця.

Ранкове сонце вже ковзало по дерев’яних стінах, а на внутрішньому подвір’ї фортеці вирувало життя. Біля воріт зупинилась дружина вершників, попереду — молодий чоловік у багатому одязі, з прямою та владною поставою. Йому було десь із чверть літа — років двадцять п’ять, не більше. Сонячне проміння грало у його темно-русявому волоссі, що спадало на плечі, а очі здавались ясними навіть здалеку.

Святозара затамувала подих. Біля воріт стояв боярин. З пошаною він вийшов назустріч гостю, широко розкинувши руки. Гомін враз стих, коли племінник зійшов з коня і вони обнялись, ніби не бачилися багато літ.

Дівчина спостерігала, як гість віддає коня слузі й розмовляє з боярином, жестикулюючи з живою усмішкою на обличчі. Боярин широко усміхнувся, ступаючи назустріч молодому чоловікові.

— Ну, нарешті ж ти з’явився, Ярополе! Скільки літ не бачилися! — вигукнув він, обіймаючи міцно племінника.

— Дядько, радість велика знову бачити вас. Мати просила вклонитись, а батько шле вам дари — сіль і нову кінську збрую з Переяслава, — відповів Ярополк, низько вклоняючись.

— Гм, батько твій як завжди щедрий. А як дорога? Люди добрі траплялись?

— Дорога була рівна, хоч і пильна. У Черні бачили купців із далеких земель — привозили шовки й пахощі. Сюди б те добро — дівчата б не надивились.

Боярин засміявся, по-доброму хлопаючи племінника по плечу.

— Ой, не говори, Ярополе. В мене, знаєш, теж дочка вже на порі. Може, і тобі вже час придивлятись?

Ярополк усміхнувся, трохи ніяковіючи, але очі його залишались веселими.

— Гляну, дядьку, якщо ваша фортеця багата на красунь, як ваша душа — на щирість.

— Ходімо, годі балачок на дворі. Стіл уже накритий. Розкажеш, чим живе твій край.

Вони рушили до світлиці, спокійно розмовляючи, а поруч слуги знімали збрую з коней, а на подвір’ї знову запанував буденний рух.

Святозара поволі відвела погляд від того, що діялось за вікном та перевела погляд на Сніжку. Та тремтіла, склавши свої лапки до мордочки й видаючи тихий, переривчастий посвист, ніби молилась про захист усьому живому.

— Не бійся, мила моя, — тихо мовила Святозара, обережно наближаючись. — То лишень племінник боярина прибув. Я його ще з дитинства пам’ятаю.

Дівчина опустилась на край ложа поруч зі Сніжкою й обережно провела долонею по її м’якенькому теплому хутру. Рухи дівчини були лагідні. Звірятко ще тремтіло, але з кожною миттю, відчуваючи знайому ласку, ставало спокійнішим. Її дихання вирівнювалось, посвист уже не був таким тривожним.

— Колись він частенько навідувався до боярина, — м’яко мовила Святозара, лагідно погладжуючи Сніжку, що вже трохи заспокоїлась і насторожено слухала кожне слово. — Мій брат і наречений навіть якийсь час мали з ним приятельські стосунки.

Звірятко трохи звело голівку, мов намагаючись краще розчути.

— Та особисто мені він ніколи не припадав до душі, — Святозара зітхнула. — Завжди поводився, як князь. Дивився на інших згори, хоч був ще юнаком. Його мати — старша сестра нашого боярина, вона побралась з надзвичайно заможним чоловіком. Тому Ярополк вважає себе вищим за інших.

Вона замовкла на мить, спогад торкнувся її думок, але в куточках уст з’явилась м’яка посмішка.

— Хоч, правду кажучи, нічого лихого я за ним не пригадую. Принаймні тоді нікому шкоди не завдав...

Святозара обережно взяла Сніжку на руки й лагідно оглянула її лапки.

— Поглянь-но, серденько, твої ранки вже геть загоїлись, — мовила вона з полегшенням, а в її очах заграв теплий вогник радості. — Моя ти розумничка.

Дівчина ще раз ніжно провела пальцями по м’якому хутрі улюблениці, потім, поклавши її на ліжко, хутко взялась до вбрання. Сніжка вже не метушилась — вона згорнулась у клубочок, поклавши мордочку на лапки та мовчки спостерігала за кожним рухом господині.

Святозара ж, вдягнувшись, підбігла до скриньки з вишиванням, витягла свою весільну сорочку та не гаючи часу, зосереджено заходилась продовжувати тонку роботу.

***

Після обідньої години до світлиці Святозари несміливо постукала служниця. Увійшовши, дівчина поклонилась та знизивши голос, мовила:

— Пані, ваша мати просила передати, аби ви підготувалась до вечора. Боярин велів справити урочисте зібрання на честь прибуття свого племінника.

Святозара зітхнула так, що в грудях аж защеміло. Її очі мимоволі зирнули на розгорнуту весільну сорочку — тонкий льон ще чекав дбайливої вишивки. Роботи лишалося чимало: окрім сорочки, потрібно було ще довершити нанизування намиста з ягід глоду, вплести у вінок сушені барвінки й лляні стрічки, підшити рукави верхнього вбрання. А часу — обмаль.

Ще й свято на честь Ярополка… Її не тішила ця звістка.

Та хоч як не хотілось, не годилось перечити. Святозара повільно підвелась, підійшла до різьбленої скрині й замислено відкинула кришку. Торкалась пальцями тканин — святкових, домотканих, оздоблених шитвом, з обережністю вибираючи, яка сукня пасуватиме до вечора. Поки руки перебирали вбрання, думки ще тримались за нитку вишивання. Та в душі вже виростав спокій: ніч прийде — і вона знову повернеться до свого весільного шитва, до барв, що зрощують на полотні давню мрію.