Раді Вас бачити!

Хелена отямилась від пекельного болю, що пройняв усе її тіло. Вона з силою розплющила очі — побачила небо, сіре та безмовне, мов сама смерть. Її груди важко здіймались, кожен вдих давався з мукою. Вона лежала на тілі іншої людини. Повільно, з надривом, Хелена зсунулася вбік і побачила її обличчя.

— Святозаро… — прошепотіла вона, в її голосі бриніло щось надламане, зломлене.

Святозара лежала на спині, її голова була закинута назад, скуйовджене волосся розсипалось довкола, мов темний вінець. З вух текла темна кров, а скроні були змащені ще гарячим рубіновим струменем, що сочився з рани на голові. 

Вона не ворушилась. Але ще була живою. Її груди ледь-ледь здіймалась, мов останній подих прагнув покинути цей світ. Очі її були розплющені — не блукали, не миготіли — мовби вона вже дивилась крізь завісу, що розділяє світ живих і тіней. З очей, що ще зберігали рештки світла, повільно котились сльози... багряні, криваві сльози.

Хелена впала на коліна поруч, затуливши обличчя руками.

— О небо… — прошепотіла вона, а голос її задрижав. — Святозаро… Святозаро… — плач розривав її груди, як меч.

Та у відповідь лунала лише тиша. Лише дихання… надривне, зі зболеним хрипом, змішане з ледь вловним плачем. Святозара дихала так, ніби кожен подих був боротьбою. Її груди тремтіли, а з губ зривались здавлені, майже беззвучні схлипування — як у того, хто знає, що вже прощається. 

Небо застигло в тиші. Навіть вітер, що щойно виривав дерева з корінням, замовк, наче йому було нестерпно дивитись на те, що сталось. Здавалось, сама земля затаїла подих.

До дівчат бігла Віолонія. Вона була стривоженою, мов мати, що шукає загублену дитину. Її серце калатало, вириваючись із грудей. Лице було бліде, а в очах горіла паніка й надія водночас. 

Вона зупинилась біля Святозари та різко відштовхнула Хелену від неї. Та безсило впала вбік. 

Місячна мавка опустилась навколішки, схилилася над подругою. Долонею лагідно торкнулась блідого обличчя.

— Святозарко… мила моя, — прошепотіла вона, голос її затремтів. — Рідненька… ти не маєш права піти… ми ж обіцяли одна одній… у нас ще стільки невиконаного… 

Святозара не відповідала. Лише ледве чутне дихання свідчило, що душа ще не покинула тіла.

— Вона тебе не чує… — пролунав тьмяний голос Хелени ззаду. — Вона помирає… не тривож її перед тим, як вона переступить межу…

Очі Віолонії спалахнули гнівом. Вона повільно підвела голову, погляд її опалював мов полум’я.

— Це все через тебе…

Віолонія раптово схопила Хелену за волосся та з силою відкинула її вбік. Та впала важко, збившись диханням. Каміння вп’ялося в коліна, подряпало руки. Вона ледве зіп’ялась навколішки, заточуючись, тримаючись за живіт. Голова пульсувала, а серце гупало, мов дзвін на покуття. Хелена підвела на Віолонію очі — погляд винний, розгублений і безсилий. Її вуста ледь ворушились, та слів уже не було.

— Ти вбила! — закричала Віолонія. — Ти вбила Обрану!

Небо враз стемніло. З глибини хмар вдарив грім, здійнявся скажений вітер, мов дух гніву самих небес. Над головами зібрались чорні хмари, що клубились, немов у них зібрались душі мертвих.

— Через тебе помирає Обрана! — кричала Віолонія, її голос розривав тишу. — Через тебе тепер народяться Покликані… через тебе вони зненавидять один одного! Через тебе брат підніме меч на сестру, а кров розіллється там, де мало бути світло!

Хелена стояла, мов укопана. Її тіло оніміло, а серце, здавалось, завмерло у грудях. Холодний піт вкрив її лоб, а зіниці розширились від страху. 

Та раптом вона побачила щось незбагненне: на тілі Віолонії — наче тінь — почали з’являтись ті ж самі рани, що й на Святозарі. Хелена кліпала очима, не вірячи у побачене. В її голові закрутились думки — чи не збожеволіла вона?

— Я не дозволю тобі вмерти… — шепотіла Віолонія, а голос її розростався у бурю. — Ні, смерть — то надто легке покарання для тебе.

Її очі горіли червоним вогнем, а навколо неї загорілось моторошне багряне сяйво, що кружляло, немов живе. Сяйво підіймалось, мов язики полум’я, обвивши її постать.

— Віддаю тобі своє безсмертя… — промовила вона, наче суддя, що оголошує вирок. — Дарую вічну молодість, вічну красу… але разом із ними — вічну муку.

Сяйво завихрилось ще сильніше, кожне слово Віолонії був наче удар по серцю Хелени.

— Будеш дивитися, як навколо старіють і вмирають ті, кого полюбиш. Будеш блукати віками по землі, без дому, без спокою. Не знатимеш радості… бо твоя душа — скована гріхом.

Хелена схопилась за груди — біль пронизав її серце, мов ніж. Її коліна підкошувались, світ перед очима обертався.

— Віддаю тобі свою силу, — голос Віолонії зловісно стих, став глибоким і владним. — Вона палитиме тебе зсередини, як вогонь, що не згасає. Бо через твою заздрість, через твою злобу й ненависть до чужого щастя, ти не знатимеш власного.

Очі Віолонії спалахнули червоним, наче два вогняні камені. І в ту ж мить багряне сяйво відірвалось від неї, з гучним свистом увірвалось у тіло Хелени. Її підкинуло в повітря — високо над землею, над Віолонією, над усім… Хелена висіла, розпростерта на небесах. Її волосся розвіювалось, сукня тріпотіла, а очі закотились. 

А небо все гриміло. Земля стишилась. Світ — завмер.

— Дарую тобі крила… — мовила Віолонія, її голос був вже не людський. — Літай. Майся. Не знай спокою ні вдень, ні вночі. Ніхто не зможе тебе вбити! Ніхто! Чекай смерті лишень від дівчини з чорним волоссям і очима кольору крові…

Коли останнє слово злетіло з вуст Віолонії, постать Хелени зникла. На її місці з’явився червоний птах, що закружляв над головою, здіймаючись у вихорі вогню та болю. Птах видав крик, який змусив здригнутись навіть дерева — то був крик душі, розтерзаної закляттям.

Віолонія, знесилена, важко підійшла до Святозари, що лежала на холодній землі. Її останній подих був легкий. Кров багряно зійшла з її вуст. Її тіло розслабилось, а повіки повільно опустились. Святозара залишила цей світ.

У ту ж мить Місячна мавка впала поряд із нею. Її обличчя було блідим, а з вуст теж струменіла червона кров. Вона тремтячими руками торкнулась вже холодної руки подруги… І вже за мить більше не рухалась. Очі її зімкнулись назавжди.

Над ними все ще кружляв червоний птах. Його крила сяяли на тлі світлого неба. Але щойно перші промені сонця торкнулись землі, птах випростав крила й полетів у безкраї небеса, зникаючи за обрієм. А на траві залишились лише кілька червоних пір’їн — мов краплі крові та сліди згорілої долі.

А з першим світлом сонця тіло Віолонії… зникло. Розчинилось у промінні. Лише мертва Святозара лежала нерухомо. А біля неї лежала мертва маленька істота, схожа на білосніжну ласку, але фантастичну за видом: її вушка, лапки й хвіст були кольору стиглої калини.