Раді Вас бачити!

Володимир сидів за столом у темному кутку своєї кімнати, де лише тремтливе світло свічки освітлювало його обличчя.

На столі перед ним лежали стародавні рукописи, вкриті пилом і пожовклі від часу. Він терпляче перегортав жовті сторінки, ковзаючи пальцями по написаному, намагаючись розшукати хоча б натяк на ту тварину, яку бачив у Сятозари. Його очі зупинялись на кожному слові, але всі описи відрізнялись від того, що він пам'ятав. Лише шурхіт пергаменту порушував тишу, коли він перегортав ще одну сторінку, знову нічого — жодної згадки про істоту з червоними очима.

Нарешті, коли він вже почав сумніватися в тому, що знайде хоч щось корисне, його погляд випадково зупинився на одному малюнку в старій книзі. Це був малюнок істоти, що виблискувала червоним світлом під місячним небом. На ньому було зображено дивне створіння з червоними очима, яке плавно перетворювалось на людину, повністю вкриту червоними візерунками, що схожі на стародавні руни.

Ім’я цієї істоти було написано під малюнком: Віоланія — дух ночі й місяця. Це створіння народилось серед ночі під світлом повного місяця, коли її червоні очі сяяли з невідомою силою.

В описі було сказано, що Віоланія, бувши істотою з потойбічного світу, могла змінювати свій вигляд на людину, перетворюючись на чарівну дівчину з довгим червоним волоссям до п’ят, яке виглядало так, ніби палає в темряві. Її очі були глибокі й червоні. Вона мала довгі червоні кігті, схожі на лезо, що блищали під місячним світлом.

Опис свідчив про те, що Віоланія могла обирати людину, щоб стати її супутником на все життя. Якщо вона обирала когось, то ця людина отримувала неймовірну удачу і щастя, оскільки дух приносив з собою силу, здоров’я і радість. Така людина ніколи не була самотньою, бо Віоланія була завжди поруч, ніби тінь, що захищала її обранця від будь-якої біди. Віддавшись їй, людина могла знайти істинне щастя та гармонію у своєму житті.

Але, як зазначалось в стародавніх літописах, Віоланія мала одну велику слабкість — вона боялась металу, особливо срібла. Легенди говорили, що саме срібло, вбудоване в зброю чи інші предмети, може поранити її, а при великій концентрації — навіть вбити.

Володимир задумався над знайденою інформацією. Всі ці характеристики дивовижно співпадали з тим, що він бачив вночі, і з тим, що Святозара описувала. І зараз Віоланія була поруч.

Все сходилось в одну велику загадку, і, здається, відповіді на питання лише починали поступово відкриватись. Хлопець продовжува читати далі. Його очі дедалі ширше розкривались від прочитаного. Володимир тихо зітхнув та поклав книгу назад на стіл.

***

Володимир уже кілька хвилин стояв у тіні, ховаючись у затінку кам’яної арки, звідки відкривався вигляд на двері світлиці його сестри. Він терпляче чекав тієї миті, коли Святозара покине свою кімнату, прямуючи на перев’язку до матінки.

І ось, нарешті, двері тихенько прочинились — сестра, мов тінь, ковзнула у коридор та пильно озирнувшись, обережно зачинила їх за собою. Потім, тихим кроком, попрямувала до лікарської.

Юнак добре знав: мати довго не відпустить доньку — буде турботливо розпитувати, намащувати зіллям, загортати рану новими пов’язками. Тож часу він мав вдосталь. І все ж, Володимир не квапився. Він хотів увійти несподівано, впіймати істоту наодинці.

Обпершися плечем об холодну кам’яну стіну, він ще трохи зачекав, уважно вдивляючись у різьблені двері, за якими перебувала Віоланія.

У цю мить у затіненій кімнаті, де місячне сяйво лилось крізь вікно тихо сиділа маленька біла тваринка. Її довгі вуха були насторожено підняті. Вона прислухалась — у коридорі панувала тиша.

Сніжка ще трохи почекала, а тоді несміливо ступила на місячне світло. Поступово обриси тваринки почали танути в повітрі. Тіло змінювалось, витягувалось, набувало людських рис.

І вже за мить перед світлом місяця стояла молода дівчина — гарна, як легенда, неземна. Її тіло мерехтіло м’яким червоним сяйвом, ніби всередині нього тлів вогонь. По шкірі розгортались дивні візерунки — тонкі, мов нитки вишиванки. Вони світились червоним світлом, повторюючи биття її серця.

Віоланія повільно відкинула з обличчя довге, яскраво-червоне волосся, яке спадало хвилями до самих п’ят. Вона оглянула себе — оголене, тендітне тіло в нічному сяйві виглядало майже прозорим. Вона глибоко зітхнула.

«Якщо я поміж людей — маю одягтись, як вони, — прошепотіла вона сама до себе».

Вона тихо підійшла до різьбленої скрині з одягом Святозари та повільно відкинула кришку. Усередині, під вишитими сорочками й прикрашеними поясами, на самому дні лежала проста темна сукня. Без блиску, без оздоб — але чиста, акуратно складена.

Місячна міфка не раз спостерігала, як Святозара вибирала вбрання — легкі полотна, прикрашені золотими нитками чи рослинними візерунками. Але цієї сукні вона, здається, ніколи не надягала. Може, забула про неї, а може — берегла для чогось особливого. Та тепер вона чекала саме її.

Міфічна дівчина мовчки взяла сукню, притисла до себе, відчуваючи її тепло. Вона вдягнула її швидко. Одяг лягав м’яко. На щастя, її постать майже не відрізнялася від фігури Святозари — сукня сиділа ідеально, підкреслюючи тендітність і водночас силу неземної істоти.

Повільно вона підійшла до дзеркала. Світло місяця, що лилось крізь вікно, відбивалось в його старому склі. Віоланія вдивлялась у своє відображення. Червоне волосся спадало хвилями на плечі, темна тканина сукні підкреслювала світіння візерунків на її шкірі. Вона лагідно усміхнулась своєму відображені.

Раптом вона почула тихі кроки, що наближались до дверей. Віоланія прислухалась, відчуваючи, як з кожним наближенням серце б'ється швидше.

«Святозара так швидко звільнилась, — подумала вона, в ту ж мить приготулась зустріти її».

Вона вже уявляла, як Святозара переступить поріг і підійде до неї. Та замість цього, перед її очима несподівано з’явився Володимир. Його постать, темна, мов тінь, зазирнула в кімнату, а її розум на мить завмер. Вони з Святозарою були братом і сестрою, тому не дивно, що їх тіла носили схожий запах, запах рідної крові. І через це Віоланія не помітила різниці. Вона переплутала їх.

Володимир, зачинивши за собою двері, впевнено крокував до світлиці. Його погляд був спокійним, але проникливим. Він побачив дівчину, що стояла перед ним. Її вигляд був людським — довге темно-русяве волосся спадало по плечах, карі очі дивилися на нього спокійно, мов звичайна дівчина, але його увагу не обманула простота цього образу. Вона була іншою, він це знав. Він уважно прочитав усю легенду про Віоланію до кінця, і тепер чудово знав, що від неї можна було очікувати. Володимир не поспішав, крокуючи вперед. Легенька посмішка грала на його устах.

— Дівчино, здається, ти помилилась світлицею. Ця кімната тобі не належить, — промовив Володимир суворо, не відводячи погляду.

— Я прийшла навідати Святозару. Хотіла дізнатись, як її здоров’я. — Тихо, майже з усмішкою мовила Віоланія, силкуючись звучати приязно. — Ми розмовляли, та їй зненацька довелось піти на перев’язку. — Вона непомітно сховала руки за спину, ховаючи видовжені нігті, що почали прорізатись — знак її нещирості. — Вона незабаром повернеться. Я передам, що ви навідувались, — додала вона з легким натяком, що мав би спонукати гостя піти.

Та Володимиру, який добре відчував суть речей, сподобалась ця завуальована гра. Він вирішив підіграти їй, не порушуючи меж. Він підійшов до вікна, зручно обіперся руками об підвіконня й мовив, ледь усміхаючись:

— Я маю термінову справу до сестри, тож дозволю собі трохи зачекати.

Віоланія стривожено перевела подих та почала непомітно переминатись з ноги на ногу. Їй кортіло постати перед Святозарою у своєму істинному вигляді та нарешті відкрити їй правду. Та поява цього юнака сплутала всі її задуми...

— Раніше я тебе тут не бачив, — злегка нахмурив брови Володимир.

— Я нова, — мовила вона, трохи схиливши голову. — Лише нещодавно прибула до фортеці.

Кігті, що видавали її сутність, вже зникли, тож дівчина сміливо провела руками по довгому волоссю, яке водоспадом спадало аж до п’ят.

— Нещодавно, кажеш? — перепитав хлопець, схрестивши руки на грудях і вивчаючи її поглядом.

— Так… Святозара виявилась надзвичайно доброю та привітною. Ми швидко знайшли спільну мову, — промовила вона з привітною усмішкою.

— Так, моя сестра така. Уміє достукатись до серця кожного, — погодився Володимир і злегка кивнув. — А як тебе звати, дівчино?

Запитання застало її зненацька. На мить вона розгубилась, знову сховала руки за спину, в голові панувала порожнеча — жодне ім’я не з’являлось.

Хлопець повільно підвівся з підвіконня і зробив кілька неквапливих кроків до неї.

— Ти дуже схожа на одну дівчину, яку я нещодавно бачив… — сказав він, вдивляючись їй в очі.

— Справді? — ледь чутно перепитала вона, намагаючись не зрадити тривоги в голосі.

— Авжеж. Дуже схожа. Як же її звали?

Юнак демонстративно насупив брови, наче намагався згадати щось важливе. Продовжуючи неквапно наближатись, він пильно вдивлявся в обличчя дівчини. Та відчутно напружилась, наче кожна жилка її тіла вловила загрозу. І раптом він спинився просто перед нею — різко, мов хижак, що от-от кине свій вирішальний крок.

— Згадав, — мовив глухо, з відтінком суворої певності в голосі. Вираз обличчя його змінився — став жорстким, крицевим. — Її звали Віолонія.

Темно-карі очі дівчини спалахнули червоним жаром, мов розпечене вугілля. Тіло її охопило яскраве світло, яке палало червоним сяйвом. Вона рвонулась у бік, та щойно ступила — Володимир вже міцно стискав її зап’ястя.

Волосся дівчини, ще мить тому темно-русяве, перетворилось на вогняну течію. Вона ричала, палахкотіла, мов блискавка, з пальців сипались іскри — але юнак не відпускав. Він з силою притягнув її до себе, наче намагався стримати бурю. Вона звивалась у його обіймах, та раптом — завмерла.

В іншій його руці з’явилась стріла. Сяяла вона блідим холодним блиском. Віолонія перестала пручатись. Володимир повільно послабив хватку, зробивши крок назад, вона завмерла в настороженій тиші. Погляд її не відривався від стріли. Полум’яне сяйво навколо її постаті поволі згасло, мов згасаюче вогнище.

— Відчуваєш, правда? — сказав він спокійно, в куточках вуст з’явилась усмішка. — Ця стріла викувана з чистого срібла.

Дівчина мовчала. Лише повільно підвела на нього погляд. Її очі палали червоним. Та коли їх погляди зустрілись, юнак раптом відчув знайоме м’яке тепло в грудях — тихе, тривожне, незрозуміле. Його серце затремтіло й забилось швидше, та він силою волі приборкав порив. Вираз його обличчя залишився суворим.

— Саме такою стрілою тобі поранили ноги, чи не так? — спокійно запитав Володимир, ледве помітно похитнувши стрілу в руці.

Віолонія різко зиркнула на нього.

— Так, — відказала вона, посмішка ковзнула її вустами, ледь гірка, ледь грайлива. — Саме такою. Ти прийшов довершити чужу справу?

Її голос бринів насмішкувато, та в ньому ховалась іскорка болю. Вона зробила півкроку назад, не зводячи з нього погляду.

— Але ж знай: коли ти вб’єш мене — моє тіло знову стане звіром. І коли Святозара повернеться — а вона ось-ось прийде — і побачить тебе поряд зі своєю мертвою улюбленицею… Що ти їй скажеш?

— Скажу правду, — не здригнувшись відповів Володимир. — Скажу, що вона пригорнула до серця не просто дивну ласку з лісу, а створіння з легенд. Я дочитав історію Віолонії до самого кінця.

— Очевидно, не надто уважно, — м’яко промовила дівчина. — Я не можу завдати шкоди тій, хто дарувала мені порятунок. Саме Святозара врятувала мене.

— Ти — потойбічна істота, Віолоніє, — суворо мовив Володимир. — А від таких ніколи не знаєш, чого чекати.

— Авжеж, я можу зашкодити людині, — промовила вона з ледь помітною усмішкою, повною спокою і впевненості. — Але я обрала Святозару. З тієї миті наші душі пов’язані нерозривно. Її доля — моя доля. Її біль — мій.

Володимир уважно глянув на дівчину. Стріла повільно зникла за його поясом, а суворість у погляді трохи розтанула.

— Батько з матір’ю вчили нас, що честь роду — в обов’язку. Моя сестра — під моїм захистом, я стану перед будь-ким, хто становить їй загрозу. Навіть якщо переді мною постане сам демон у подобі людини.

Віолонія спокійно мовила:

— Іноді люди страшніші за тих, кого самі називають чудовиськами. Серце людини — бездонна прірва, в ній часом темніше, ніж у найглибшій печері.

Володимир мовчки ступив крок назад, зітхнув важко, але без гніву.

— Я не заподію твоїй сестрі шкоди. Клянусь усім святим: жодна волосина не впаде з її голови з моєї вини, — сказала дівчина, її голос звучав рівно й тихо, немов клятва. — Тепер я — її оберіг. І стану на смерть за неї, якщо буде потреба.

Юнак мовчав, вдивляючись у її обличчя. Десь у глибині грудей усе ще палало те дивне тепло, що змушувало серце битись інакше. Та він, воїн з твердим серцем, зберіг незворушність, не видавши жодної емоції.

— Пильнувати тебе я стану пильно, — мовив він, не змінюючи крижаного виразу лиця. — І не гадай, ніби я бодай на мить зменшу свою пильність.

Віолонія мовчала, лише усміхнулась — легко, майже невловимо. Та усмішка її, мов промінь сонця зимового, знову торкнулась грудей Володимира й залишила там тремке тепло.